№ воно — ні.
"Чоп-чоп!" — життєрадісно горлають вони, й показують одним пальцем на зуби, № другим — на ящик з харчами.
І спробуй не погодувати — негайно скніють, сидять набурмосені, й поліморсос, він же бойовий дух, негайно падає так, що варто комусь з рушниці пальнути — № тікають, № здаються.
Тьху.
Мені так не можна. Мені б підказочку. Шурші-шурші, скажіть, будь ласка, чи ніхто не тривожив, не ворушив листяні домівочки ваші добу тому? Скажіть № покажіть, якщо говорити не вмієте.
Але ж не покажете.
Втім...
№ що воно за смуги тягнуться по узбіччю? Так, ніби йшла людина, й ворушила ногами листя, не боялася ані штани забруднити, ані черевики подряпати. Як дитина мала, бува, залізе у купу, і...
Шшшшшшшурххххх! Шшшшшшшурххххх!
№ як доросла людина, якій втрачати вже нічого.
І знаєте, що я вам скажу? Це у нашій роботі найважче.
Коли терорист йде на справу, й має певність, що проверне її успішно, й додому повернеться — то дурня. Він обережний, він оглядається мало не щокроку, він сліди замітає, № не розуміє, дурний, що кожен заметений слід привертає увагу. Він купує вибухівку у прапорщиків — № вони його ж і здають. Краде у шахті — № навколо кожної шахти крутиться десятки зо два стукачів. Синтезує у лабораторії — № старенький дядько з першого відділу дивиться на журнал замовлень, чухає потилицю й каже: "Так-тааааак..."
Трохи гірше, коли терорист певності не має, № має лише надію. Тоді підсвідомо він готовий померти, і сліди замітає не так активно, й вибухівку купує у копачів, що мародерять Залізні Хрести та Червоні Зірки, № серед них стукачів значно менше. І йде він — озирається рідше, й на місце акції може лише разочок вийти, кинути погляд, і спланувати — десь тут, мовляв.
№ от смертники — це найтяжче. Біс його зна, де вони беруть вибухівку. Можуть і вдома зварити, з них станеться. Було таке, і в Москві було, і у нас. В Москві, щоправда, півбудинку знесло, № у нас все тихенько, тихенько минулося.
Їм на будинок начхати.
Вибухівка коштує грошей, й перші дві категорії грошики заощаджують, бо вони ж потім можуть придатися. № смертник — ні. Йому ті гроші вже до одного місця. Заіграшки може й хату продати, й дружину, й матір.
Іноді я думаю, що матерів в них нема, що вони якось інакше розмножуються... але, вивчаючи матеріали справи, кожного разу визнаю свою помилку.
І заздалегідь визначене, вивчене до рефлексій місце для акції їм теж не потрібне. Де завгодно можуть торохнути. На Хрещатику. У метро. У кабінеті того бюрократа, що їм не дає прописати в столиці троюрідного племінника.
Бюрократа не шкода, № от на Хрещатику, та в суботу увечері... ой, було б...
І слідів вони залишають найменше. І брати їх найстрашніше. Злякається — не пожаліє ані себе, ані групу захоплення, ані півсотні зівак, що негайно зберуться навколо.
Й де вони лише беруться такі?
Останнє питання між іншим, не риторичне. От взяти, скажімо, вас. Ви, хлопець чи дівчина, чоловік № жінка, що читаєте цей рядок — у вас є дружина? № діти? № борги? № невиліковна хвороба? № з роботи вас ще не вигнали?
Ну ж бо, відповідайте!
Ні. Ні. Так. Так. Так.
Якщо раптом відповіді будуть саме такі, і саме в такому порядку, то вітаю, і ось вам приз — ви є в комп'ютері у наших психологів.
№ якщо не такі, й не в такому порядку — то це не означає, що вас там нема.
От я, наприклад, є. Щоправда, за іншими ознаками. Професійну деформацію якусь вигадали, пхе. Ну гляньте самі? Ну хіба я схожий на терориста?
Просто я йду тим же шляхом, яким добу тому пройшов терорист. Просто я так само ковтнув альфа-активного пилу, як терорист. Просто у мене зараз такі самі похмурі думки, як у терориста. Однакові враження, і бажання, мабуть, однакові. Тоскно нам. Хочеться залізти повище, й окинути весь світ хоча б одним поглядом, відсунути обрій кілометрів на тридцять, дихнути повітрям — чистим-чистісіньким, бо вітер з Дніпра, послухати цвірінькання пташки з неба, листя поворушити.
Цікаво, де це краще зробити? Мабуть, он з того пагорба.
Я не здивувався, коли помітив, що смуги у листі направлені якраз туди.
Хочеш знати, що відчуватиме смертник? Ковтни разом з ним альфа-пилу. Хочеш знати, куди піде терорист?
Просто стань ним.
№ хочеш знати, де опинишся, якщо побіжиш за ним слідом? Я скажу. Я б навіть і показав, але дуже вже похмуре видовище.
На кладовищі.
Приховане якесь трапилось кладовище. Зазвичай їх помітно ще здалеку — огорожа якась, церква № капличка, пам'ятники, нарешті. № тут — ось вона дорога, ось вона, стежка, ось вона лісосмуга... ой. № що я тут роблю, серед пам'ятників та хрестів?
Небагате видалося кладовище. Сільске, й при тому села теж небагатого. Та й стареньке, свіжих могил не видно. Мабуть, повоєнне, №, максимум, років із п'ятидесятих родом. Важкуваті були часи, голодні, холодні й злиденні. № ще — густо политі страхом. Звідусіль було страшно, і зверху, й знизу, й голод міг повторитися, й повторити його могли, й кожен другий був соціально-чужий, й американські бомбери літали аж до Кіровограду, й заіграшки могли бомбу скинути, № не лише шпигуна-парашутиста.
Важко було жити... № все ж старі люди кажуть, що тоді було краще. Пояснюється це просто — молодші були, № молодість — воно завжди краще. Кажуть, на комуністичному мітингу в Харкові якийсь ветеран заліз на трибуну й сказав: "При Сталіні було краще! При Сталіні у мене стояв, № зараз...."
Що він хотів далі сказати — біс його зна, бо швиденько стягли геть з трибуни, але чи багато тут варіантів?
Стареньке було кладовище, і занедбане. Заросло бур'янами, кленками та тереном — не скрізь і пролізеш. №, як пролізеш, то залишиш пів-куртки на тих колючках.
Брунатної шкіряної куртки...
Я уважно оглянув клаптик, придививсь до потоптаної трави... так, справді. Туди, туди він пішов! Дякую вам, люди. Здали шпигуна живими, здали й терориста мертвими.
І діда мого, правда, здали. Мав необережність організувати в школі, де вчителював, гурток української мови. Призначили націоналістом — й в Архангельськ. Мавши нагоду, зазирнув до архівів... чесно кажу — хотілося знайти всіх, хто мав до цього причетність й... ні, не розстріляти. Допитувати! Довго так допитувати, з використанням як новітніх, так і найтрадиційніших заходів. І не для того, щоб розповіли щось — що нового вони мені скажуть? Як треба людину бити, щоб вона себе китайським шпигуном визнала? Хе. Таке я й сам розповім.
Просто так допитувати. Задля процесу.
Але ж не дотягнешся вже до них. Нічого вже їм не зробиш. Вже лежать вони — хто на отаких-от забутих кладовищах, хто на Байковім, хто на Новодівичому. Кимось, можливо, я зараз дихаю, № хтось став землею, травою, водою і зараз знову посиплеться на мене холодним осіннім дощем.
Я пройшов крізь терен, і хай йому чорт! — теж залишив на колючках декілька клаптиків з куртки. Ну й чорт з ним. Може, ще хтось ітиме слідом.
Кладовище скінчилось так само раптово, як і почалося, і я опинився на полі.
Оглянувся.
І знаєте що? Мені тут сподобалося. Якби я був терористом — то, мабуть, теж пер через пів-країни сюди. Good day for die, як кажуть американці, № ми кажемо — чудове місце, щоб гигнути.
З одного боку земляними хвилями тягнувся за обрій степ, і якби Ератосфен не лазив по колодязях, № приїхав до України, то поміряв би земний радіус без всяких хитрощів з кутами, стадіями та іншою морокою.
З іншого — місто. Середнього розміру місто, на півтори сотні тисяч. Не Київ, звісно, але й не якась Заштанизачепилівка. Он дві труби димлять — мабуть, заводи; № ондечки церква намагається проколоти небо хрестом.
Не вийде. Хоч і низьке сьогодні небо, сіре та хмарне — але все-таки хресту до неба ще тягнутись й тягнутись.
№ з третього боку — Дніпро. Стародавній, сивий чи то од вітру, чи то од віку, але водночас — дужий та вічно молодий. Ех, хотів би я провести решту життя так, щоб виходиш вранці — й можна вмитися водою з Дніпра, № якщо влітку — то й скупатися, поборотися з хвилями, пропливти з кілометр проти течії, ех...
Хоч як не хотілося крутити головою далі, але боків не три, № чотири, отже довелося роззиратися і туди.
Знаєте, яке ще бажання рухає терористом й страшенно йому пече? Знаєте! Для цього не треба ним бути. Досить просто сильно злякатись. Маленькі діти ховаються під ковдру № навіть під ліжко, коханці — у шафу, снайпери — серед кущів, генерали — під землю, № президенти — навіть під гору. Півтори кілометри скелі над головою створюють ілюзію, ніби жодна бомба не гримне на голову, але знаєте, що я вам скажу? Бомба тут непотрібна. Досить одного хитрого дядька із правильною газовою гранатою у кишені.
Сховище буде цілим, і навіть лишиться зачиненим, але ілюзії зникнуть, № президенти здохнуть.
Але ж то президенти! Їх стережуть днями й ночами, суходолом вони пересуваються караваном броньованих мерседесів під охороною, морями — на крейсерах, в повітрі — лайнером в супроводі винищувачів — і то бояться. № знаєте, як відчуває себе терорист? Особливо викритий, зацькований, загнаний в кут...
№ в старий, часів другої світової, бункер на вершечку пагорба.
Ось цей.
Бункер був так собі. Не металевий, як ті дві в Київському укріпрайоні, литий із бетону, що десятки їх зараз позаростали чагарником, не розрахований на гарнізон з півсотні солдатів на чолі з капітаном, та ще політруком на додачу. Маленький трапився бункер, два на два метри, та ще й цегляний, хіба що двері виведено досить вдало — за десяток кроків, під захист ярку й земляного валу. Не вдалося б там поставити ані гармати, ані, мабуть, великого кулемету. Так, ручник із повітряним охолодженням, і не більше. І цегляний захист сумнівний, роздовбали б його навіть з гвинтівочного калібру, № з найменшого міномету.
Але якусь ілюзію все-таки створював. І якби я був терористом...
— Стій! — глухо сказало з бункеру.
— Стою, — охоче погодився я. — Руки піднімати?
— Ну підніми, — таке враження, ніби там, в бункері — плечима знизали.
— Ну, підняв.
У найближчій амбразурі ворухнулося. Біс його зна... Місце він вибрав напрочуд вдало.Хоч і на пагорбі, хоч і вітряно — але ж під землею. Якщо й розсипле свою альфа-гидоту — то надвір небагато вилізе. Ну, здеруть верхній шар землі, покришать цеглу, складуть у металеві діжки й поставлять до сховища у Чорнобильській зоні.