"Для художника, — говорить Дієґо, — вона була ідеальним типом індіанської жінки, і я часто зображував її з пам'яті, у довгому червоному платті й великій синій хустині".
Живопис і любовна пристрасть – ось що стало основою життя Дієґо Рівери. Невблаганна жага до життя замінює йому честолюбство.
"Саме це робить його надзвичайним в очах Фріди: він – чоловік у повному розумінні слова, владний і плотолюбний, — перед жінками слабшав, як дитина, він егоїст і епікуреєць, він легковажний і ревнивий, він вигадник, міфован, але попри те все він – утілення сили, палкості й ніжності, які може дати лише надзвичайна, майже надлюдська наївність. Дієґо першим готовий повірити в існування цього напівреального, напіввигаданого персонажа. Він сам плутає ранню обдарованість з ранньою сексуальністю і має намір узяти від життя все, що змога: не тільки визнання у світі живопису, але також і жінок, славу, гроші, земні розкоші та владу".
Один з учителів Рівери – Рібела – вхопив те, чого шукав його учень у живопису: "Найголовніше – що рух і життя викликають у вас інтерес… Не звертайте уваги на критиків і завидющих побратимів".
Велику роль у житті Дієґо та Фріди відіграв Париж.
"Але Париж – це ще і школа живопису. Дієґо розповів про те, яке потрясіння відчув незабаром після приїзду, побачивши у вітрині торговця картинами Амбруаза Воллара картину Сезанна: "Я почав розглядати картину годині об одинадцятій ранку. Опівдні Воллар подався обідати і зачинив двері галереї. Коли через годину він повернувся і побачив, що я все ще стою перед картиною, поринувши у споглядання, то кинув на мене розлючений погляд. Потім він сів до столу, але краєм ока весь час спостерігав за мною. Я був так погано одягнений, що він, напевне, прийняв мене за злодія. Потім він раптом устав, узяв іншу картину Сезанна і поставив її у вітрину замість першої. За хвилину прибрав її і поставив третю. Потім одну за одною приніс ще три картини Сезанна. Уже починало сутеніти. Воллар запалив світло у вітрині і поставив туди ще одну картину Сезанна ‹…› Нарешті він вийшов до мене і, ставши у дверях, гукнув: "Та зрозумійте ж ви, більше їх у мене немає!" Дієґо прийшов додому о пів на третю ранку, у нього почалася гарячка, він марив – так подіяли на нього холод паризьких вулиць і потрясіння від картин Сезанна".
У Парижі Дієґо веде бурхливе сексуальне життя. У нього народжується донька і помирає від менінгіту син. Ґвадалупе Рівера Марін, дочка Дієґо і Лупе Марін, пише, що якось раз, коли вона була ще підлітком, батько сказав їй: "Сьогодні моєму синові виповнилося б тридцять п'ять років". І розповів їй, як Дієґіто вмер, тому що в них не було грошей на вугілля".
Фріда була зовсім іншою, ніж Дієґо. "У формуванні особистості Фріди важливу роль відіграло болісне усвідомлення того, що вона не схожа на інших. У ті роки вона ще не має гадки про живопис. Але вона живе у світі фантазії та мріянь, золотить самотність, уявляючи, начебто бачить у шибці іншу Фріду, свого двійника, свою сестру. "На запітнілому склі я пальцем малювала двері, — пише вона в щоденнику, — і через ці уявлювані двері, повні радісного нетерпіння, вислизала з кімнати. Я прямувала до молочної крамниці Пінсона. Пройшовши крізь букву "О" на вивісці, я спускалася до центру землі, де на мене завжди чекала "уявлювана подруга". Я вже не пам'ятаю її обличчя, не пам'ятаю, якого кольору в неї було волосся. Але пам'ятаю, що вона була весела, багато сміялася. Неголосним сміхом. Вона була зграбна, танцювала так, мовби нічого не важила. А я танцювала з нею і розповідала їй усі мої таємниці…"
Мати виховала у Фріди релігійність, яка перейшла у містичну екзальтацію. "Тільки місце святих займуть революціонери – Карл Маркс, Ленін, Сапата, Мао і Сталін".
"Незабаром жахлива подія змінить усе життя Фріди, назавжди замкне її в тісному світі самотності і непозбутнього болю, де єдиним виходом стане мистецтво.
17 вересня 1925 року (їй тоді ще не виповнилося вісімнадцяти) Фріда разом з Алехандро (в цього юнака вона була закохана – А.В.) сідає в автобус – ці автобуси пустили зовсім недавно, і містянам вони подобаються, бо ходять набагато швидше за трамваї. На перехресті побіля ринку Сан-Хуан в автобус врізається трамвай.
Пізніше Фріда розповість: "Це трапилося відразу після того, як ми сіли в автобус. Спочатку ми їхали в іншому, але я помітила, що загубила парасольку, і ми вийшли, щоб її знайти; ось так я опинилася в автобусі, що розірвав мене на шматки. Зіткнення сталося на розі, перед ринком Сан-Хуан. Трамвай їхав повільно, але водій нашого автобуса був молодий і нетерплячий. Трамвай повернув – і наш автобус виявився затиснутим поміж ним і стіною.
Я тоді була недурна як на свій вік, але, хоч і тішилася певною свободою, не мала ніякого життєвого досвіду. Напевно, тому я не відразу зрозуміла, що зі мною сталося, які травми я дістала. Перше, про що я подумала, це гарненька строката дрібничка, яку того дня купила і везла із собою. Я спробувала її знайти, гадаючи, що аварія несерйозна.
Неправда, начебто люди в першу хвилину усвідомлюють, що з ними трапилося, неправда, начебто вони плачуть. Я не плакала. Від поштовху нас усіх кинуло вперед, і уламок котроїсь приступки автобуса прохромив мене, як шпага прохромлює бика. Хтось із перехожих, побачивши, що я стікаю кров'ю, узяв мене на руки і поклав на більярдний стіл, а там уже про мене подбав Червоний Хрест. Ось так я втратила невинність. У мене була ушкоджена нирка, я не могла відправляти малу нужду, але найгірше було з хребтом. Здавалося, ніхто особливо не турбується. Рентгена мені не робили. Я сяк-так сіла і попросила сповістити моїх рідних. Матильда довідалася про те, що сталося, з газет, вона перша прийшла до мене і потім три місяці цілодобово не відходила від мене. Моя мати місяць була шокована, вона так і не провідала мене. Коли про мене сказали сестрі Адріані, вона зомліла. А батько від нервового розладу занедужав, і я побачила його тільки за три тижні по тому".
Наслідки аварії жахливі, більшість лікарів, що оглядають Фріду, дивом дивуються, як вони вижила: потрійний перелом хребта в поперековій ділянці, перелом шийки стегна та кількох ребер, ліва нога зламана в одинадцятьох місцях, права ступня роздроблена, вивих лівого плеча, потрійний перелом таза. Уламок сталевої приступки автобуса врізався в лівий бік і вийшов через піхву.
Але опірність і життєва сила Фріди надзвичайні. Вона вижила в аварії, зуміла пережити і розпач, який охопив її потім. Страждання, що випали на її долю, майже неможливо витримати.
"Ти не уявляєш, як мені боляче, — пише вона Алехандро через місяць, — щоразу, коли мене повертають у ліжку, я проливаю потоки сліз, а врешті, як мовиться, собачому скавчанню і жіночим сльозам вірити не можна".
Іронія і чорний гумор допомагають Фріді знайти в собі надлюдські сили, щоб подолати розпач і біль. Вона пише, читає, без кінця перемовляється жартами з Матильдою. Вона осягає розумом суть мексиканського слова aguantar – "терпіти". 5 грудня 1925 року: "Одне добре: я починаю звикати до страждання".
З лікарні Червоного Христа Фріду привозять у рідний дім у Койоакані. Вона прикута до ліжка. І приймає рішення: вона буде малювати. Матері Фріда говорить: "Я залишилася жива, до того ж мені є заради чого жити. Заради живопису". Мати влаштовує над її ліжком щось подібне до балдахіна і прикріплює там дзеркало, щоб дівчина могла бачити і малювати себе. Це ліжко і це дзеркало пройдуть через усю її творчість: знову, як у дитинстві, вона знайшла шлях до іншої Фріди, яка весела і граціозна, вічно танцює і якій можна звірити всі свої секрети.
У житті дівчини, перше такої пустотливої і такої примхливої, що мріяла "вирушити в плавання або в далеку подорож", відтепер є місце тільки живопису, похмурим жартам і самотності. Самотності тим більше глибокій, що Алехандро, її наречений, поїхав учитися до Німеччини, звідки листи йдуть місяцями. Від'їзд Алехандро – аж ніяк не випадковість: батьки не схвалюють його дружби з такою розбещеною, різкою на язик особою, яка до того ж назавжди залишиться калікою.
Тепер Фріда може цілком оцінити всю серйозність того, що сталося з нею: лікарі сказали, що вона ніколи не зможе стати матір'ю".
Якраз на цьому тлі й розвиваються стосунки між Дієґо та Фрідою. Стосунки своєрідні, властиві взаємно закоханим.
"Але між Фрідою та Дієґо вже почалися пересварки, що триватимуть усе їхнє спільне життя. Дієґо підштрикує Фріду, стверджує, що в неї псячий писок; а Фріда не розгубившись, відповідає: "А в тебе морда, як у жаби".
Це початок їхнього кохання".
Рівера ще пов'язаний з колишніми своїми коханками і жінками, але все відчутнішою стає його прихильність до Фріди. Проте Дієґо був не тільки художником, а й політичним діячем, і ця роздвоєність між живописом і політикою пронизувала все його життя.
"Влітку 1927 року Дієґо, що став одним із керівників недавно створеної Комуністичної партії Мексики, на запрошення радянського уряду їде в Москву. Запрошення було дуже до речі: утомившись від бурхливих сцен, які влаштовувала ревнива Лупе Марін, Дієґо вирішив скористатись цією поїздкою для остаточного розриву. Лупе з двома дочками повертається на батьківщину, у Халіско, а Дієґо проводить у Радянському Союзі кілька місяців, захоплюючись ефективністю революційної влади, організованістю народних мас, військовими парадами. У Москві йому влаштовують розкішний прийом як послові першої у світі революційної країни. Він пише портрет Йосипа Сталіна, генерального секретаря партії. Дієґо визнає, що логіка міркувань цієї людини бездоганна, що в неї залізна воля, і порівнює її з Беніто Хуаресом. Художника привертає також виразна зовнішність Сталіна, його обличчя – "смагляве, обпалене сонцем, як у мексиканського селянина". До приїзду в Радянський Союз Дієґо побував у Берліні і бачив збіговисько нацистів. Тепер він може протиставити комуністичного лідера нацистському фюреру, цьому "безглуздому чоловічкові", що носить англійський офіцерський плащ, щоб здаватися вищим на зріст, і має гіпнотизуючий вплив на співвітчизників".
Фріда остаточно вирішує пов'язати своє життя з Дієґо. Для неї він стає не просто чоловіком її мрії, а мало не втіленням живого Бога на землі.