Це все були милі люди, незгодні з Системою. Кожний з нас жив в окремому підвальчику, здавалося, власним життям, своїми турботами. Але коли ми виходили на повітря, то безпомилково впізнавали одне одного, ніби якісь флюїди свободи витали у повітрі.
У старій частині міста ми могли вільно говорити між собою на різноманітні теми, мріяти про щасливе майбутнє, яке ось-ось настане, і буде іншим, ніж тепер, і набагато кращим, ніж воно було до цієї клятої революції. І хоча багато хто з нас достеменно не пам'ятав, яким було воно, це дореволюційне життя, але ми однаково були впевнені у тому, що гіркий досвід минулого дозволить нам врахувати помилки і не просто скинути Систему, зламати її, а збудувати нову якість життя.
У новій частині міста нам доводилося вести себе зовсім по-іншому. Тут нас була явна меншість, бо ми рідко сюди заходили, віддавши панування активістам Великої Серпневої комуністичної революції, які жили у наших квартирах. До того ж уся нова частина міста була нашпігована камерами відеоспостереження, так що доводилося бути обережними і обачними.
2
Мій підвальчик був невеличким, але затишним. Один мій брат по підпіллю, дізнавшись, що мені ніде жити, сказав, що це помешкання звільнилось після смерті одного з нас. Побачивши що мені не дуже хочеться займати притулок померлого, він сказав: "Це була світла людина", знявши одразу всі мої застереження.
Мені відразу сподобалося в цьому підвальчику, і я не став нічого в ньому змінювати. Мабуть, у тій ситуації, в яку я потрапив, це було би важко зробити, але, враховуючи мій статус мало не головного розвідника, я міг би, очевидно, щось придумати. Проте ліжко, стіл, табуретки, шафа імпонували моєму спартанському стилю життя, і я залишив усе, як було.
Весь цей час мене не покидало відчуття роздвоєності. Я був складовою частинкою цього підпілля, одним із гвинтиків, який повинен був зруйнувати Систему. З іншого боку, я мусив грати роль людини, яку закинули в глибоке підпілля з єдиною метою: розкрити його, зруйнувати зсередини, аби зміцнити Систему. Я розумів подвійність свого існування, комфортніше почував себе, власне, серед підпільників, бо це було моє, опозиційність, здавалося, все життя була суттю мого існування. Але одночасно я усвідомлював, що головна моя роль полягає не в цьому, що Система покладає на мене великі надії, і як би я не пручався, вже не зможу поламати цю брудну гру. Хіба би загинув, але тоді мене зроблять героєм, а підпільники прокленуть. Така перспектива мене явно не влаштовувала.
3
Я доволі часто зустрічався з Софією. Вона приходила до мене у підвальчик. Її шафоподібні охоронці без ознак інтелекту залишалися в коридорі.
Але не це було перепеною для нашого спілкування. Я знав, що у мене є сім'я, і бачив по Софії, що вона здогадується про цю нову якість моєї пам'яті. Ми ніколи не говорили на цю тему, але невидима стіна вже була між нами, і ніхто не в змозі був її зруйнувати.
Одного разу я побував у помешканні Софії. Це була велика чотирикімнатна квартира, нашпігована камерами відеоспостереження. Побачивши сум'яття на моєму обличчі, Софія сказала: "Перевага керівників революції в тому, що вони у будь-який момент можуть вимкнути ці камери відеоспостереження. Але у мене немає жодних таємниць від моїх бойових побратимів, а тому нема потреби вимикати ці камери".
У помешканні Софії ми говорили про нові завдання, які партія поставила переді мною щодо якнайшвидшого розгрому підпілля. Колишня моя кохана була жорсткою і холодною, і я починав убачати в ній свого ворога. Але все минало, коли Софія знову приходила до мого підвальчика і я інтуїтивно відчував, що саме вона є одним із керівників підпілля і має особисті підстави ненавидіти Систему, проте поки що змушена грати цю подвійну роль.
Наші розмови у моєму підвальчику були про все і про ніщо, нагадували милу сімейну бесіду, але все частіше у присутності Софії я думав про свою сім'ю. Здається, вона на відстані читала мої думки, димок похмурості застилав її обличчя, куди й зникала мила усмішка. Тоді Софія на півслові обривала нашу бесіду, казала, що має багато справ і, не прощаючись, йшла геть. Я залишався сам-на-сам зі своїми розхристаними думками.
4
Якось Софія жорстко мене запитала:
— Ти хочеш знати всю правду про свою сім'ю?
Це було несподівано. До цього ми говорили про те, що конкретно я повинен зробити наступного тижня, аби ще більше зруйнувати підпілля, зіштовхнути лобами двох найбільш активних підпільників, аби вони підозрювали один одного у зраді. Якби нас хтось слухав, то подумав би, що справді мова йде саме про це. Однак штрих-пунктиром через усю бесіду проходила теза, що це треба зробити, але так, щоб у кінцевому висліді щось не стикувалося, а два віддані підпільники не розсварилися. Тобто все мало бути правдоподібно, але я мав невидимо зруйнувати цей план і вийти сухим із води, щоби на мене не впала тінь підозри. Я розумів, що ризикую власним життям, балансуючи на межі неможливого, й можу в будь-який момент знову потрапити до осоружного закладу. Але я усвідомлював, що ще більше ризикує Софія, і її провал може закінчитися не лише в'язницею, а й втратою життя. Тому в кожній операції мені доводилося бути віртуозом, аби і загальній справі не зашкодити, і не викликати найменшої підозри у лютих церберів Системи.
— Правда про твою сім'ю не принесе тобі морального спокою, — жорстко сказала Софія, — але ти маєш право знати цю правду. Втім, якщо ти цього не хочеш, я тобі нічого не скажу.
Мабуть, уперше за час нашого знайомства Софія неправильно витлумачила моє довге мовчання. Можливо, вона подумала, що я нічого не хочу знати про дружину, сина і доньку, аби не розчаровуватись у цьому житті. Але ж це було не так! Я хотів знати все, навіть найгіркішу правду, бо, здається, в цьому житті мене вже ніщо не могло доконати, настільки я став загартованим.
Але поки я оговтався, Софії вже було. Правда про мою сім'ю зависла у повітрі.
5
Декілька днів Софія не давалася чути, і я не знав, що й подумати. Чорні думки обсіли мою голову.
Найперше я подумав, що Софію схопили, катують. Бідна дівчина не витримає тортур і розповість усе про мене. А там – привіт, осоружний закладе!
Мрії про мою сім'ю відійшли на задній план, але все ж гризла думка, чому Софія відразу не сказала мені всієї правди? Невже ця правда була такою страшною, що могла навіть у мені похитнути віру в життя?
Потім я став думати про те, що дружина за стільки років могла просто не витримати й удруге вийти заміж. Чи мав я право засуджувати її за це? Адже вона могла не знати про мою долю. Їй могли навіть сказати, що я загинув. Ні, звістку про її ймовірне одруження я би сприйняв, мабуть, спокійно.
А, може, щось із сином чи донькою? Я навіть боявся подумати, що могло з ними трапитися за весь цей час, коли я перебував в осоружному закладі. Проте я вже став філософом у цьому житті, і будь-яка звістка не могла, здається, занапастити мене, бо я вперто пер свого плуга й боровся до кінця, скільки мені було відмірено Богом.
У ці дні, коли я не бачився з Софією, ходив сам не свій, до біса закинув упровадження плану зіштовхування лобами двох найбільш активних підпільників у нашому місті чи, вірніше, руйнування цього плану.
Коли Софія з'явилась на порозі мого підвальчику, я готовий був міцно стиснути її у своїх обіймах, але вона спинила мене своїм жорстким і колючим поглядом:
— Я виконувала відповідальне завдання. Вибач, не могла тебе попередити про свою відсутність.
6
Того вечора Софія все-таки наважилася сказати мені правду про мою сім'ю. Говорила вона жорстко, не дивлячись мені в очі, що я, бува, подумав, ніби вона отримує насолоду, бачачи моє болісне сприйняття почутого:
— Твоя сім'я зреклась тебе як ворога народу. Можеш не переживати, твоя дружина вдруге заміж не вийшла. Вона залишилася вірною Великій Серпневій комуністичній революції, працює в одному з наших секретних підрозділів стражів порядку. Зарекомендувала себе кваліфікованим спеціалістом. Якби вона не була твоєю колишньою дружиною, вже давно би отримала підвищення по службі, а так, сам розумієш... Твій син закінчив Військову академію Сухопутних військ, працює заступником командира Шостої армії з політвиховної роботи. Він хороший спеціаліст і міг би навіть працювати у Генеральному штабі, але йому не поталанило, бо батько виявився ворогом народу.
Мені здалося, що Софія іронічно про це говорить, але вона не видала себе ні кривою усмішкою, ні презирливим поглядом.
— Тепер донька... – Софія важко зітхнула, і я не зрозумів, у чому річ. – На початках вона виявила спротив Великій Серпневій комуністичній революції. Лікування у закритому закладі спеціального виховання лише частково пішло їй на користь. Коли їй дали шанс розпочати нове життя, вона цим не скористалась. Довелося її знову скерувати в цей заклад, де вона знаходиться і зараз. Вирішується питання про те, аби повністю стерти її пам'ять про минуле і заповнити новою пам'яттю, тобто подіями, які з нею насправді не відбувалися.
Мабуть, неможливо описати той стан, в якому я знаходився після слів Софії. Здавалося, всередині мене щось обірвалося, а в душу навіки поселилась порожнеча. Особливо мене вразила доля доньки. Вона завжди сперечалася зі мною, але аж тепер я зрозумів, що була такою ж впертою, як і я.
— Ти хотів правду, я її тобі розповіла. Але тепер думаю, чи потрібна тобі така правда? – Софія намагалася упіймати мій погляд, але я тупо дивився у бетонну долівку.
7
Я не пам'ятав, коли Софія пішла.
Два чи три дні я не виходив зі свого підвальчика. Здається, у цьому житті мене вже більше нічого не могло зацікавити. Всередині гула порожнеча, а тіло за інерцією доживало свій вік.
Якби я сказав, що у ці дні думав про щось, це було би неправдою. Окремі думки не скріплювалися воєдино, існували, здається, самі по собі, а, можливо, навіть і не належали мені.
І все ж зараз я розумію, що всі мої помисли в ті дні були про дружину і дітей. Це не оформлялось у моєму мозку думками, а тим більше словами, фразами, реченнями. Але все тіло, весь організм були єдиним цілим, гвинтик до гвинтика, який переварював сказане Софією.
Не знати, що для мене було найстрашнішим: звістка про те, що сім'я мене зреклась, чи те, що дружина працює в секретному підрозділі стражів порядку, будучи відданою Системі, чи те, що син вірою і правдою служить цій Системі, чи те, що над дочкою ставлять експерименти в закритому закладі спеціального виховання.
Як би там не було, але все це навалилося на мене в одну мить, коли людина може або втратити розум, або стати байдужою до всього – зрештою, це одне і те ж.