Махов допоможе.
— Добре, Ігорю, — трохи пожвавішала Дорошенко. — Спробуйте, дуже вас прошу. Там все наскрізь промокло. Ось-ось впаде. Шеф сказиться.
— Гаразд. Нема чого дзвонити. Піду на свіже повітря. Це у вас що? Вакцина?
— Вакцина. Нова серія. Сьогодні будемо імунізувати за новою схемою. Дзвонив Осадчий, дав нову схему. Цілу годину протоколи йому диктувала.
— У віварії були?
— Еге ж, — сказала Дорошенко.
— Сидять?
— Поки що сидять.
— Нічого, — сказав він. — Всьому свій час.
— Скоріше б... Боюсь, нічого з цього не вийде.
— Вийде.
— Ви тільки обережно, — попередила Дорошенко. — Драбина мокра.
Ігор покликав Махова, і вони, пройшовши через віварій, опинилися на господарчому дворику: маленький, обнесений невисокою огорожею з жерстяної сітки; влітку тут паслися кролі, а зараз дворик був захаращений поламаними клітками, залишками ящиків, у яких колись були запаковані термостати, одержані з Берліна (фірма Апаратенбау, Шульц унд К°); тут також валялися картонні, вкриті рядами пірамідок, грати для курячих яєць і старий апарат Коха, який одслужив своє шістдесятилітнє життя. Ігор та Махов підтягли мокру брудну драбину до дверцят, які вели на горище.
— Підстраховуй мене, — сказав Ігор. — Тільки сумлінно підстраховуй.
— Як це?
— Коли летітиму вниз — швидко біжи за матрацом.
— Годі, — невдоволено зіщулився Махов. — Холодно.
Ігор видерся нагору і, знявши клямку, пірнув у темряву горища. Тут пахло горілою глиною — такий запах залишається завжди після пожежі, коли згорають маленькі старі будиночки. Там, де покрівля сходилася в торець, було високо, й Ігор випростався. З невеличкого округлого віконця, розташованого з боку фасаду, на горище проникало слабке світло. Ігор одразу ж помітив дірку, звідки бігли цівки води. Покрівля злегка стугоніла від крапельного дощового дробу. Ігор оглянув діру. Потім, озирнувшись на всі боки, почав вивчати мотлох. Його увагу привернув прямокутний продовгуватий щит, котрий лежав у найтемнішому закутку серед дерев'яних штативів. Ігор, нахилившись, щоб не поранити голову цвяхами, які стирчали де-не-де з покрівлі, обережно пробрався в кут і взявся за цей щит: він був сірий од густої, наче олійна фарба, куряви. Підтягнувши щит ближче до світла, Ігор провів по ньому рукою — долоня одразу ж посіріла. На мишастій поверхні з'явилася кольорова ополонка, в якій заблищав чийсь наглянцьований чобіт. Тоді Ігор витер пил на протилежному кінці щита. Блиснуло золото, з'явилися рожево-дитяча щока, грізний, ретельно виписаний газовою сажею вус. Ігор свиснув, постукав пальцем по полотну. Проолієне, цупко натягнуте на підрамнику полотно відповіло задирливо і непримиренно, наче це була шкіра бойового барабана. Нарешті Ігор знайшов шматок бляхи.
— Махов! — крикнув він. — Чи ти знаєш, чим відрізняється оптиміст од песиміста? А що таке археологічні розкопки — знаєш?
— Кінчай, — відповів Махов похмуро. — Я замерз.
Ігор виліз на покрівлю.
Панорама вічного, тисячолітнього міста розгорталася перед ним — панорама, що була розмежована туго натягнутими, блискучими, начебто вкритими хромованою сталлю, коліями залізничних рейок, які берегли в собі відгомін далеких, ще невидимих поїздів; а вгорі ця панорама була безкрая — її заповнювала важка маса повітря, прохромленого скляними траєкторіями крапель. Ігор пізнав обриси костьолу — дві вежі, як два добре обстругані олівці, стирчали над будинками; він був у костьолі одразу ж після війни, хлопчиком, — лунке запустіння, кінський гній, солом'яні зотлілі підстилки, на хорах — кам'яний янгол з вродливим, страдницьким обличчям, круглі отвори в міжповерхових перекриттях; Ігореві спочатку здавалось, що це нерозірвані бомби прошили костьол, проте не бомби, а важкі серця дзвонів, невідомо ким обрізані, пронизали божий дім наскрізь, ніби мстиві стріли язичників. Ігор пізнав обриси лижного трампліна на Черепановій горі — трамплін безглуздо здіймався над південним, лагіднозимним містом, в якому, звісно, ніколи не буде гарних лижників та ковзанярів. Колись Ігор піднявся був на трамплін, жахнувшись на вершині, що рипіла і похитувалась, неосяжності земних просторів. А там, за гребенем гори, за урвищем, — Ігор знав це до найменшої подробиці, — там був Дніпро, там владарював його обшир. Міцний вітерець з дніпровського пониззя остуджував похмуру поверхню води, через що вона вкривалася хвилями — сірими, дрібними зморшками; ті зморшки були схожі на шиферне покриття ріки, що безупинно линуло повз древні кручі — з жовтими підпалинами осені, з золотими та жваво-зеленими банями лаврських церков.
Ігор, закриваючи дірку, абияк притулив бляху і зіскочив з драбини. Пропустив Махова уперед, замкнув за собою двері віварія. Підійшов до дверей лаборантської кімнати, постукав.
— Прошу, — сказала Ліля.
— Ну як? — спитав він. — Стеля не впала?
— Ще ні.
— Тепер не впаде.
— Зачекайте хвилиночку. Зараз дам сніданок.
Ліля сиділа за мікроскопом, переглядаючи препарати мозку. Лілю Різник вважали незамінною лаборанткою — вона бездоганно ставила реакцію зв'язування комплементу та реакцію затримки гемаглютинації; вона спритно працювала з культурами тканин — живими клітинами-недоторками, вилученими із організму і вміщеними у спеціальні судини-матраци; ці клітини потім заражали вірусами, які, вдираючись у тканину, розплатану на склі, знищували її, уподібнюючись до дикої орди — одчайдушної та безжалісної. Ліля знала тонкощі поводження з курячими ембріонами — цими маленькими білостінними цистернами, де зберігалися запаси вірусів. У неї були талановиті руки — ніхто краще за неї не міг узяти кров із серця морської свинки; тут потрібна була особлива точність рухів, загострене безпомилкове відчуття дотику; треба було, водячи пальцем по теплих грудях свинки, вловити калатання маленького серця, знайти пульсуючу поміж ребрами шкіру, куди встромлюють голку, котра, якщо попадає в серце, теж починає пульсувати, — і тоді в шприц заповзає лінива, густа струминка крові.
І все ж Баландін не раз сварився з нею запекло, тому що Ліля категорично одмовилась поступати до медичного або до університету, хоча роки минали, а вона все за лишалася лаборанткою із ставкою сімдесят п'ять карбованців на місяць — на ці гроші треба було прохарчуватися, одягтися, заплатити за кімнату і піти на концерт; а італійські, вишневого кольору, із срібним тавром всередині черевички з гострими носами і сталевим, схожим на знаряддя тортурів, каблучком, — ці черевички коштували сорок п'ять карбованців...
Ліля все повторювала: "Не хочу. Я нічого не знаю, — казала вона. — Я не пам'ятаю жодної формули, — запевняла вона. — Я не знаю, де слід поставити кому".
Ліжка в лаборантській кімнаті були зсунуті так, щоб можна було підійти до стола. В кімнаті вчувалися фруктові пахощі парфумів.
"За тиждень ці жінки всюди повісять мережива", — подумав Ігор, присуваючи ближче хліб.
...Махов сидів сич сичем за своїм столом у канцелярській кімнаті. Перед ним лежала славнозвісна тека з написом: "Власні дослідження". В ній Махов зберігав протоколи дослідів, обшарпану, без обкладинки, книжечку оповідань Мопассана, фотографії Ірини Скобцевої та Марини Владі, відбиток статті Осадчого "Теоретичні основи повної ліквідації всіх заразних захворювань" з дарчим написом автора, чернетки тез, підготовлених до Всесоюзної конференції в Ростові, та кілька газетних вирізок про госпрозрахунок та економіку виробництва: Махов одвідував гурток по вивченню економічних проблем. Лікарі звичайно брали участь у теоретичному семінарі "Діалектичний матеріалізм в біології та медицині", але Махов записався в економічний гурток, яким керував Ізяслав Якович Кизименко, котрий не дуже примушував Махова відвідувати заняття.
Теку було зав'язано на всі поворозки.
Ігор повернувся, насвистуючи "чижика-пижика".
Махов не ворухнувся. Сидів, спершись підборіддям на кулак. За вікном, надворі, тривало ліниве, зовні бездумне життя: прочалапав по калюжах конюх у гумових чоботях та велюровому капелюсі; із стайні, басуючи, вибіг гнідий, з підпалинами, жеребець і очманіло гайнув угору; дві препараторки пройшли повз лабораторію, меланхолійно струшуючи пляшечки з баранячою кров'ю — і пляшечках танцювали скляні намистинки, що повинні буди перешкодити згортанню крові; тюки сіна, привезені кілька днів тому, сиротливо лежали просто неба, мокнучи і втрачаючи медовий аромат. "Вийти, — подумав Ігор. — Вийти і податися світ за очі, не думаючи ні про що, піти, легко перестрибуючи через калюжі, вдихаючи запахи тирси, гною, мокрої землі". Махов сидів, втупившись у папку з написом: "Власні дослідження". "Треба щось робити, — подумав Ігор, — так не можна". Зі стайні вийшли рожевощокий черевань — ветеринарний лікар Горобейчик — і опасиста, червонопика жінка в пожмаканому халаті. Вони реготали, жваво жестикулюючи, потім Горобейчик ляснув жінку трохи нижче спини, і вони розійшлися, задоволено сміючись.
"Треба щось робити. Так можна збожеволіти". Кілька зівак стояло віддалік од лабораторії, з цікавістю поглядаючи на Ігоря. "Як на власному похороні, — подумав він, відходячи од вікна. — Треба щось робити".
— Сергію!
— Що таке? — запитав, не обертаючись, Махов.
— Ходімо допоможемо.
— Не піду.
— Ходімо. Плюнь на нього. Справа не в ньому.
— Не піду, — повторив Махов. — У мене невідкладна робота.
— Ходімо. Чуєш? Їм важко без нас.
— Ти краще ліжко прибрав би, — сказав Махов.— Конюшня, а не лабораторія.
Ігор подивився на годинник.
— Рівно доба залишилась, — сказав він. — Нема потреби прибирати.
— Не йди.
— Ні, Махов. Я піду. Їм треба допомогти.
— Ганчірка, — сказав Махов. — Де твоє самолюбство? Олень.
— Самолюбство? — спитав Ігор, впритул підходячи до столу, за яким сидів Махов. — А що це таке? Поясни, Махов.
— Ти нічого не зрозумів, — повернув нарешті до Ігоря своє холодне обличчя Махов. — Сподіваєшся на хохмочках життя прожити? Тебе загнали сюди, заразили, по морді дали... а ти? Допомагатимеш?
— Ось що, Махов. — Ігор зняв із спинки стільця свій халат з вишитими на лівій нагрудній кишені літерами І. Л. І надів його. — Часу залишилося дуже мало. Всього тисяча чотириста сорок хвилин. Ніколи сваритися. Справа не в Баландіні. Плювати я на нього хотів. Я хочу здохнути людиною.