Я не ставлю під сумнів його слова, бо й сам у Сінгапурі мав можливість бесідувати із "сином" мадам Вонг! – піратом наших днів, що діє в районі Філіппінських островів! І все ж, знаючи про численних самозванців – огидне породження огидного життя, я уважно вислухав праправнука грізного Сюркуфа. Але мав необережність зауважити:
– Якщо ваш прапрадід був піратом, чи є підстава пишатися цим?
– Є! – випалив посоловілий Жозеф. – Ця таверна, – він обвів довкола рукою, – "Pirates Arws" ("Герб піратів") – названа так на честь мого прапрадіда! На цьому місці, де ви сидите, колись із своїми побратимами веселився грізний Сюркуф. Погляньте! – показав він на бухту, що синіла вдалині. – Піратам звідси було добре видно, коли хто підходив до Сейшел. Якщо з’являлися кораблі, лицарі моря одразу знімалися з якоря і виходили в океан.
– А Морган теж бував тут? – показавши на портрет, мовив я.
– Ха-ха-ха! – зареготав Жозеф. – Цей портовий пацюк – хазяїн корчми Юберт, аби до свого кабака залучити більше матросні, навішав портретів різної наволочі. І Юберт, і інші ловкачі, – пошепки, аби ніхто не підслухав, додав Жозеф, – примазуються до слави мого прапрадіда. А є ще й такі, що хочуть добратися до скарбів Сюркуфа, ніби мене, Жозефа, й не існує. Хочуть, ха-ха-ха – та руки короткі!
Не знаю що: його слова чи те, що в бухті Норт-Уест-Бей я напередодні зустрів загадкових копачів, а тільки мені закортіло ще раз побувати біля тієї бухти. © http://kompas.co.ua
Коли я про це сказав тамтешньому постачальнику продуктів на судно і, між іншим, натякнув, що хочу познайомитися ще хоч би з одним нащадком піратів (тільки не з Жозефом – Жозеф явно штатний оповідач з таверни "Герб піратів"), він, щось занотувавши до блокпота, промимрив:
– О кей!
Наступного дня на пірсі юрмилося з півсотні сейшельців.
– Це все до тебе, – мовив черговий біля трапа, викликаючи мене з каюти.
Ото стільки праправнуків?! Ну, знаєте! Валюти всього екіпажу не вистачить розрахуватися з такою кількістю нащадків. Тому серед них я вибрав одного – молодого, спритного хлопця – Оленаула. Він і погодився провести мене до бухти Норт-Уест-Бей.
Я не беруся судити, в якому коліні і по якій лінії наш учорашній знайомий насправді родак Сюркуфа, – певне, цього не скаже ніхто, хоч, за словами Жозефа, він має фамільні бумаги, що засвідчують його пряму спорідненість із легендарним піратом. Незаперечно одне: ремеслом виманювати гроші він опанував бездоганно, доказ – наші спорожнілі кишені. Слід одначе віддати належне обгрунтованості та достовірності всього розказаного про Сюркуфа: коли я пізніше звернувся до історичних джерел, то був вражений сумлінністю Жозефа, з якою він поставився до біографічних даних про свого предка, оповідаючи його життя.
Та мова тепер піде про іншу людину, яка теж причетна до легендарного Сюркуфа.
… Це трапилося давненько, хоч і не настільки давно, щоб припорошитися пилом забуття, – якихось, може, тридцять років тому. Зустріч ця в житті Вілкінса Круса стала фатальною. Власне, нічого надприродного не скоїлося. Як відомо, про багатство мріє кожен поважаючий себе джентльмен. Мріє і в ім’я цього живе. І якби не цей, дещо незвичайний спосіб, до якого вдався містер Вілкінс, щоб накопичити грошей, про нього можна б і не говорити.
Вілкінс Крус народився у поселенні за сто миль на північ од Брістоля. Там минуло його дитинство, звідти подався він у світ. Тамтешні місця, кажуть, славляться чарівними пейзажами, а землі – родючістю. Однак невеличке присадибне господарство, що дісталось у спадщину старому кураторові – батькові Вілкінса, з кожним роком давало менше й менше прибутків. А після його смерті і зовсім занепало. Молодий спадкоємець і не збирався якось його підняти. Коли ж хлопцеві виповнилося двадцять, він порвав з отчою землею. Духовний сан, до якого схиляв Круса батько, найменше цікавив непосидючого, авантюрної вдачі хлопця. Нічого путнього не вийшло у нього і з агрономією, якій задумав було себе присвятити. Він не міг змиритися з дріб’язковістю буденщини, як він називав працю на полі і фермі. Це підтинало крила будь-коли досягти задуманого – стати багатим. А в нього був свій девіз: "Або все, або нічого!".
Одного осіннього дня судно, що прямувало з Брістоля до Кейптауна, везло молодого Вілкінса в незнані краї. Історія не дуже нова, коли зважити, що так робили і роблять усі розчаровані мрійники і самовпевнені авантюристи.
Отож він став блукачем, закинутим далеко від рідної землі.
Спливали роки, а вдача обминала зухвалого англійця. Про який капітал можна було говорити, якщо свої моряцькі заробітки Вілкінс, бувало, витрачав за якийсь тиждень-другий у першому-ліпшому порту!
Та настав час – і життя Вілкінса круто змінилося. Якось, коли його судно стояло в південноафриканському Порт-Єлізабеті, Вілкінс зустрівся з одним таким, як і сам, волоцюгою. Це був просолений вітрами всіх широт шкіпер англійського вуглевоза. За пляшкою джіну земляки швидко знайшли спільну мову, і шкіпер відкрив Вілкінсу таємницю. Повідав таке, від чого у Вілкінса замакітрилось у голові!
Вілкінсу, певне, відомо, здалеку почав шкіпер, що на землі є незліченні багатства – заховані скарби піратів і флібустьєрів. Про це пишуть навіть у газетах, пишуть і про тих, кому інколи вдається знайти їх, та головне знати, де містяться ті схованки. Якщо Вілкінс не поскупиться і добре заплатить, ключ до піратських скарбів – таємниця, варта мільйонів, – може стати його власністю.
Того ж вечора земляки дійшли згоди: гроші, що були у Вілкінса, перекочували до кишені шкіпера, а той за це дав шмат звичайного полотна, на якому чиясь рука золотом вишила криптограму. Недосвідченому важко розібратися в плетиві цих знаків:
Знадобилися місяці копіткої праці, щоб розшифрувати криптограму, спочатку самотужки, а потім з допомогою спеціалістів у архівах Британського музею документів.
Ось що стало відомо Вілкінсу. В минулі віки на Сейшельських островах зупинялися англійські й французькі пірати. В бухточках, серед численних скель, стояли кораблі легендарних піратів Кіда і Беніто де Сото, Олів’є ле Васера і Тейлора.
Вони грабували кораблі з коштовностями. Скарби ховали на. острові Має. Найзначніші з них належать пірату Роберу Сюркуфу.
Придбана Вілкінсом криптограма – не що інше, як план, де сховано ці скарби. А по зорях, зазначалося в тайнописі, можна знайти дорогу до схованки…
Оленаул за незначну платню погодився провести нас до бухти Норт-Уест-Бей.
За годину ми з штурманом Світайлом були на місці.
Ось вона, та бухта, і виселок Бель Омбр. Вигнувши підковою берег, затока глибоко подалася в суходіл. В кількох сотнях метрах від нього, від західного до східного мисів – неначе хто кинув гірлянди квітів, – на коралових рифах, розбиваючись, кучерявилися піняві буруни. Недоступний берег, підступні мілини – попробуй проберися крізь них!
З перевалу відкривалася неозора панорама: вдалині, неначе трикутний арабський парус, бовванів острівець Силует, ліворуч, за кілька миль од нього, – острів Консепшен. Десь між ними вузький, – тільки для шлюпок прохід, яким можна вийти в океан.
Вчора, коли ми поверталися в порт, острови оповивав імлистий серпанок, а нині вони чітко вирізьблялися на тлі неба. Під сліпучим сонцем вода в затоці переливалася сріблясто, з найрізноманітнішими відтінками синяви – від блідо-голубого до ультрамаринового – мільйони люстерок, потрощені на блискотливі скалки.
Ми зупинилися в тінистому пальмовому гаю, біля невеликої, довгастої, критої лапатим банановим листям, хижки. Ні вікон, ні дверей у ній не було. Підлога, дах, палі, що його підтримують, – ось і вся споруда. Такі хатини дещо, може, видозмінені, стрічаються на всіх тропічних островах – від Таїті до Сейшел.
Оленаул майнув до хатини і за кілька хвилин повернувся разом з високим, трохи згорбленим чоловіком. Літа наклали відбиток на його обличчя – воно було зморшкувате, наче поверхня моря, коли на пій піднімуться брижі. А очі молоді: сині-сині.
В ньому я впізнав чоловіка, з яким учора говорила Евеліна.
– Вілкінс Крус, – назвався він. І одразу запитав – Яка мета вашого приходу?
Оленаул розтлумачив йому.
– Чудово! – вигукнув містер Вілкінс. – Не гаймо часу – оглянемо моє господарство.
Перескакуючи з каменя на камінь, ми подалися до затоки.
Я бачив різні тропічні острови, але величніше за. цю місцевість важко щось уявити. Здається, якась надприродна сила в шалу мить повсюди розкидала ці велетенські валуни, скелі, гори… Урвища і гроти, шпилі вершин і скелясті хребти з буйнозеленою тропічною гущавиною, з-поміж якої де-не-де виступали оголені породи червонуватого відтінку, – первозданність що недоторкано ввійшла у сьогодення.
Біля гірського хребта, затиснута, як лещатами, з одного боку – громаддям скель, з другого – морем, тягнулася звивиста смуга суходолу, – з кілометр вподовж і якихось сто метрів завширшки.
Тут містилося господарство містера Вілкінса – його перша і остання надія…
Якби викопану ним землю зсипати на одну купу, гора та височіла б аж до неба – пам’ятник людської працьовитості чи марнотратства… А втім – кому що.
Озброєний криптограмою Вілкінс приїхав на Сейшели. До нього тут уже не один шукав, але так і не доводив діла до кінця. Та Вілкінс пошукам присвятив усе життя.
Там, де прибій, натикаючись на прибережні рифи, розпорошується і щоразу затопляє ділянку суші, глибока шахта веде під землю. Цей клаптик суходолу від моря одгороджений високим муром. Чахкає моторчик, відкачуючи воду, але щоразу прибій знову і знову то оголює коралове дно, то затоплює штольню.
– На Сейшелах я придбав невеличку садибу, – пояснює містер Вілкінс. – Поставив хижку. А невдовзі почав розкопки. Згідно з тайиописом скарби сховані в кількох місцях острова – в бухті Буало, біля мису Поліс і тут, між оцими горами. Але життя внесло поправку. Після перших розкопок у бухті Буало мені до рук попала ця брила, – Вілкінс підходить до величезного каменя. – Здається, звичайнісінький валун, але придивіться до нього уважніше: чиясь. невідома рука видовбала знаки Зодіака. Ось, – Вілкінс показав на заглиблення в брилі, потім провів лінію ще до одного виступу, – чотири зірки. Не нагадують вони вам Південний хрест?
– Можливо, – погоджується Світайло і показує на камінь, що лежить поруч. – А оці.