Таля на мить прилипла приязно до нього й зникла грайливо, як кізка.
Ганна раювала. Нарешті прийшла та рівновага! Але день за днем у ній дедалі виразніше прокидалися докори. Чому вона так егоїстично втішається? А Нік? Чому всю ласку мусить мати Володимир?
І одного вечора замість лекцій Ганна пішла до Ніка…
Як вона й сподівалася, за довгий час, поки її не було, Нік змарнів. Настрій йому підупав. Уже кілька днів він не заглядав в лабораторію.
Ганна відчула на собі відповідальність за його працю. Вона почала дорікати йому недбалим ставленням, але в момент, коли Нік мав погодитись уже з усіма її докорами, вона несподівано взяла його руку й з виразом провини поцілувала її.
Нік завагався. В його виразі калейдоскопічно мінилися біль, радість, вдячність і ляк… Але за хвилину він уже схилив провинно голову.
Від Ганни тепер залежало, чи напутити і втішити його. Вона лагідно поклала йому на голову руку й тоді помітила, що між чорним волоссям подекуди витикалася срібляста сивизна, як перші осінні приморозки. Ганні пригадалися теплі хвилини їх взаємного життя, перші зустрічі, перше, ледве чутне, споріднення.
— Знаєш, може, взагалі в житті найцінніше — це ті далекі нюанси дружби, поки ще люди не мають права одне на одного.
Нік зрозумів, що Ганна хоче погодити його з сучасним станом взаємин. Він не міг ані погоджуватись, ані протестувати. Чуло взяв її за руку, й довго обоє вони сиділи мовчки. Сутінки заповнювали кімнату, силуети меблів перетворювались на дивовижних німих потвор, що з ними Нік мав жити.
Ганна тихо поцілувала Ніка в уста.
— Бувай здоровий, працюй. Я завжди залишуся твоїм другом.
Нік міцно стис їй обидві руки. Ганна відчула в них силу і вже певна була, що він буде працювати.
На цей раз вона нічого не сказала Володимирові про свої одвідини Ніка. Врешті ж кожна людина має право на потайну скарбницю свого "я", де буде чужим око найближчої людини.
Так Ганна заходила ще кілька разів, і про це не знав Володимир. Правда, він часом ніби помічав, що частину чуття до нього вкрадено. Він іноді, вивіряючи, задивлявся Ганні в очі, ніби хотів побачити, що діється їй у душі, та Ганна дивилась, не моргнувши, тільки в погляді була помітна прохолодь.
Часом уже Ганна засиджувалася допізна з Ніком. З кожним візитом у них розширювалися теми, й Ганна охоче їх підтримувала. Останнім часом вона так мало бачить Володимира, що мимоволі тягнеться до Ніка, щоб поговорити по-дружньому.
Тепер Ганну Нік чомусь більше турбував, аніж Таля. Таля, здається, вже погодилася зі становищем подвійної родини й більше цікавилася шкільними справами, ніж взаєминами своїх батьків. А Нік щоразу ставав уразливіший. То довга відсутність Ганни підривала йому енергію, то Ганнине поводження з ним, як зі скривдженим, видавалося йому образливим. І кожного разу Ганна мусила суперечити собі. Коли Нік казав, що її ласка з милостині, Ганна запевняла, що вона любить його, як друга. Коли ж скаржився на те, що вона розлюбила його тому, що він старіє, Ганна доводила, що він досить іще молодий і силою не поступиться перед Володимиром, що коли б не те прикре непорозуміння, вона й досі була б йому вірною жінкою. Але тепер Ганна боязно тамувала найменший прояв пристрасті в Ніка. Вона цінує дружбу понад усе. О, коли б це трапилось, тоді, напевне, вона б не витримала Володимирового допитливого погляду. І так до речі часом була Талина присутність.
Якось Нік увійшов із Ганною в лабораторію й показав їй майже закінчену вже машину. Ще останній експеримент, який Нік теоретично вже розробив, — і винахід готовий.
Ганна як завжди захоплено дивилася на Ніка. Про нього ж як про славетного винахідника заговорить тепер світ.
Нік іронічно посміхнувся.
— Славетний винахідник! Винайшов машину, а втратив…
— Любий, — майже молилася на нього Ганна, — ти нічого не втратив. Я негідна, я нікчемна перед тобою.
— Не говори так, Ганю! З тобою я втратив останню іскру душі. Без тебе я задихаюсь, я черствію. Я роблюся ненависним сам собі. Мене мучить кожен спогад. Мене мучить ця машина, над якою я десять років працював. Найкращих десять років нашого спільного життя. Тепер вона мені здається гільйотиною, на якій я мушу знищити себе.
— Ніку! — благально простягла руки Ганна, — хіба я не з тобою? Хіба не дорога мені ця машина? Хіба не дорогі мені ці десять років?
— Ні, — холодно одвів Ганні руки Нік. — Ти не зі мною. Ти зараз знову підеш до нього. Ти вже ніколи не будеш моєю.
Ганна почувалася так, неначе раптом опинилася між двох важких каменів, що давили її. Вона ладна була кричати від фізичного болю, але з кожним моментом знесилювалася й уже зовсім тихо знеможеним голосом промовила:
— Я тебе ніколи не забуваю.
Нік раптом засоромився своїх жорстоких докорів. Він винувато взяв Ганну за руки й підвів її до канапи.
Який час обоє мовчки сиділи. Потім Ганна, ніби отямившись, знову тихо промовила.
— Як мені тяжко! Не докоряй, Ніку! Що я зможу, я все для тебе зроблю.
Нік став вибачливіший. Звичайно, він не має права нічим докоряти Ганні, але ж ті спогади! От незабаром його іменини. Ще минулого року Ганна вітала гостей, а тепер цей день буде для нього порожній…
Ганна рішуче заперечила. Вона конче буде господарювати в нього на іменинах. Все буде так, як було минулого року.
— А Володимир? — промовив Нік.
— Я думаю, що він стоїть понад міщанською вузькістю. А коли він інший, тоді я в ньому глибоко помилилась.
Ганна раптом переконала себе й Ніка, що Володимир такий, а не інший, і вони спільно почали розроблювати план іменин. Запросити мають заводську адміністрацію, кількох інженерів і Володимира Андрійовича.
Усе говорилося в такому тоні, як і минулого року. Це було так природно, що Нік вдячно пригорнув Ганну. Вона вже почуває на собі його пристрасний віддих, почуває, як у ній самій розливається бурхливий вогонь. Ще момент — і Нік припаде вустами, знесиливши Ганну, але вона вчасно вихоплюється йому з рук.
— Я так засиділась у тебе довго!..
Тамуючи хвилювання, вона по-материнському поцілувала Ніка в чоло й вийшла з лабораторії.
Володимира вона застала вже вдома. Він пильно глянув їй в очі.
— Ти на лекції сьогодні не була?
— Чого ти так думаєш? — запитала в свою чергу Ганна таким тоном, у якому одночасно вчувались і заперечення, й жарт.
— Я заходив по тебе.
— Сьогодні, йдучи на лекцію, я зустрілася з Талею. Ти ж знаєш, як попадешся їй у руки, то вже не вирвешся…
Ганна оповила шию Володимирові й наївно глянула йому в вічі. В його погляді пробігла лиха іскра.
— Ти гніваєшся на мене, Вовчику?
Він мовчав.
XIV
У помешканні інженера Бачинського ясно освітлені всі три кімнати. В їдальні на двох столах коробки консервів, тарілки бутербродів, пляшки вина, карафки з горілкою. Квіти, вази з фруктами, вази з тістечками… Збоку на окремому столику — торти… В сусідній кімнаті, що мала правити за вітальню, розставлені блакитного плюшу крісла, блакитна люстра, піаніно, а по кутках вазони фікусів, пальми, олеандри. Поміж ними пишався салатовими стрічками надісланий кошик незабудок, цикламену й примули. Все було вже приготовлено до зустрічі гостей. Ганна стомлено переходила з кімнати до кімнати. То поправить настільника, то загорне портьєру, то переставить стільця… Їй хотілося невпинно ворушитися, щоб не зупинятися ані думкою, ні поглядом на собі. Їй приємно було відчувати лише одне — що вона в цьому домі господиня; кожна річ мусила прибрати місце за її волею, мусила відчути дотик її руки. Ганна все переставляла по-своєму після Гаші й Талі. Таля врешті зреклася своїх прав і, підібгавши на канапу ноги, почала читати книжку. Але кінець кінцем і Ганні ні до чого стало дотикнутися, нічого заперечувати. Вона даремне переходила з кімнати до кімнати, щоб знайти, на чому б заперечливо зупинити свій погляд. Усе стояло на своєму місці.
І тоді в Ганни зросло вагання: а вона на своєму місці? Чи слід довше залишатися тут?
Перед Ганною фільмом попливли ущипливі спогади недавньої суперечки з Володимиром.
Ганна, вибравши момент, коли в подяку за її ласку Володимир міг поступитися для неї, обережно сповістила про запросини на іменини. Володимир так само вкрадливо відповів:
— Якось незручно.
— Іменно незручно не піти. Особливо після того, як Нік відвідав твою виставу й ти обіцяв йому подивитися машину.
— Та це можна колись іншим разом, але показатися прилюдно!..
— Ну от! Нік же ж не побоявся зустрітися з тобою прилюдно?!
Останній закид ніби вплинув на Володимира. Він замислився і ось-ось, здавалося, мав погодитися. Але Ганна, бажаючи остаточно переконати його, необережно додала:
— Я, наприклад, сама думаю піти й навіть візьму на себе обов’язки господині.
Володимир ураз спалахнув:
— Так тоді можеш бути певна, що мене там не буде!
— І цим ти тільки покажеш свою міщанську вузькість.
— Це принаймні мене менше скомпрометує, ніж присутність на міщанських іменинах, де розпорядницею має бути моя дружина.
— Ти робишся страшенно передовим там, де тобі вигідно відстоювати свої егоїстичні позиції. До сьогодні я була про тебе кращої думки.
— Так само, як і я про тебе. Принаймні я вважав тебе за безпосередню, а в тебе що не крок — дипломатія.
— Я не маю на думці жодної дипломатії. Якщо я хочу допомогти Нікові, то тільки з почуття дружби. Будь ти на його місці, я так само поставилася б і до тебе. Як не є — стільки років ми жили по-хорошому, кожен рік я для нього влаштовувала це свято.
— Було б далеко чесніше, коли б ти не відмінювала цього слова "дружба", а просто перейшла до нього жити.
— Ти так хочеш? — рішуче запитала Ганна.
Володимир обурено глянув і мовчки одвернувся.
До сьогоднішнього дня не відповів він Ганні на її запитання. Взагалі вони майже не розмовляли між собою. Але сьогодні вранці Ганна промовила:
— Я йду… Ти прийдеш увечері?..
Ураз Володимир почервонів від люті, очі йому загорілись. У ту ж мить, здавалося, з його вуст зірветься потік прокльонів, але, побачивши на Ганниному обличчі завчасу прибрану іронічну посмішку, він скулився.
— Побачу! — відповів нарешті, і в голосі йому звучала не то згода, не то погроза.
Ганна пішла. Нехай би це сьогодні загрожувало їй цілковитим розривом із Володимиром, вона не порушила б традиції. Володимир, мабуть, це зрозумів і тому змовчав.
Ганна поволі заспокоїлася.