Він усьо знає. Навіть про ваше життя у мене,— запевнила Мері, запиваючи останнє слово молоком.
— Не життя, а існування,— вніс корективу Сідалковський.
— Ви що, незадоволені? — Карапет зробила пів-оберта і завмерла з тарілкою в руках біля умивальника.
"Спартанка,— подумав він,— з мискою в руках замість диска".
— Навпаки. Життям я задоволений, але без роботи його так назвати не можна.
— Так одружуйтесь,— запропонувала Карапет, але таким голосом, що Сідалковському подумалося: чи не хоче вона на цю посаду висунути свою кандидатуру?
— Підшукайте мені, Мері, достойну пару, і я з задоволенням поставлю крапку над "і",— Сідалковський перехилив чарочку солодкого вермуту.— Рано чи пізно всі ми понесемо голови на Голгофу...
— О боже,— злякалася Мері.— Не говоріть так страшно.
— Не лякайтесь, Мері.— Сідалковський, здається, п'янів і починав сам собі подобатися.— Тільки сміливі й сліпо-закохані роблять це у ранній молодості. Вони, як дальтоніки, бачать своє майбутнє в одному кольорі — рожевому. А сімейне життя, між іншим, здебільшого чорно-біле. Старі й досвідчені парубки ніколи не міняють своєї свободи на ешафот. А якщо й віддають її, то несподівано і з боєм, аби потім усе своє сімейне життя боротися за втрачені позиції. Є ще третя категорія молодих людей — це свідомі середняки. Вони свою незалежність міняють на затишок, спогади— на дачу, а мрії — на автомобіль і тільки після такого товарообміну заспокоюються...
— Ви, мабуть, належите до третьої категорії? — сказала Мері.
— Люблю здогадливих мам...
— Ви мене обіжаєте, Сідалковський.
Мері, як надалі й ми називатимемо Карапет, щоб не ображати її вічної молодості, почала прибирати зі столу. Сідалковський підвівся, випростався і, розігнавшись, стрибнув у ліжко. Він падав у постіль, наче майстер спорту із стрибків у воду, і так довго не з'являвся на поверхні, що Карапет не витримала:
— Ви падаєте на перини, як парашутист...
— Десантник,— уточнив Сідалковський і простягнувся на весь свій зріст, не скидаючи черевиків. Мері сама зняла з нього взуття і, залишивши на підлозі свої пантофлі на пористому високому каблучку, вилізла на ліжко. За цих п'ять днів вона так звикла до Сідалковського, що, здавалося, знала його раніше, ніж він народився.
— Ви ніжний, як мочалка,— вона пригорнулася до нього. Від неї пашіло таким жаром, що Сідалковський був певний: якщо роздягнутися, то можна й загоріти.— Одверніться, Сідалковський. Я теж переодягнусь.
— Ви ще мене соромитеся?
— Аякже,— відповіла Мері.— Я усе ж таки натуральная женщина. Чого ви найбільше не любите, Сідалковський? — запитала раптом.
— Паперових костюмів для мерців,— відповів, не задумуючись, Сідалковський.
— Ви інтєлєгент, Сідалковський. Справжній, інтєлєгент. Ви навіть зараз зо мною на "ви". І мене до цього привчили. Такого мужчини я ще не мала. А були ж у мене чоловіки,— мрійливо похитала головою Карапет.— І не якісь там, а високопоставлєниє! Один, приміром, стрибав аж з вишки у воду. Другий був суддя по волейболу. Завжди сидів у скверику поверх сітки і свістєл. Але найбільше я наравилась барабанщикам із артучилища. Були й з духового оркестру хлопці. А як ви думали?! На параді попереду генералів ішли.— Карапет забралася під ковдру.— Ви Марко Плут *, Сідалковський. Ви артист. Страх, який ви образований! У мене був один такий барабанщик. Так той точнісінько, як оце ви, сипав різними анафемами і теж не любив, як ви зо мною, лежати під одіялом. До чого й мене привчив. А я, знаєте, люблю йти мужчинам назустріч, ви понімаєте, Сідалковський?
Сідалковський це розумів. Особливо в такому становищі, коли в кишені не було ні копійки, а над головою — навіть такого дірявого даху, як над будинком Карапет. Тому поки що замість грошей платив їй фальшивою ніжністю і компліментами, підробленими під справжні.
РОЗДІЛ XII,
в якому розповідається про колег-селекціонерів, глухе містечко, несподівану зустріч, єдиний пасажирський поїзд, двічі стріляного зайця, листи, лікарку, хобі, горобців, холостяка у відрядженні, Адама і Єву
Десь приблизно в той самий час, коли Сідалковський прибув з периферії в столицю, із столиці на периферію відбув антипод (натурою і зростом) Сідалковського, касир "Фіндіпошу" Адам Баронецький. Він зійшов на станції так званого глухого містечка, де жінка, через дрібницю полаявшись із чоловіком, навіть якби хотіла, не може зрадити з чужим, бо воно таке тісне й невеличке, що кожний знає про іншого більше, ніж він сам про себе. Моди приходять сюди з таким запізненням, що у приїжджого складається враження, ніби вони набагато випереджають столицю. Колись воно називалося райцентром і мало кілька двоповерхових будинків, могло б мати й ще стільки, якби їх раптом не перенесли в укрупнений район. Отож залишилися тут селищна Рада, держбанк, держстрах і філія контори зв'язку на дві телефоністки, які при бажанні могли з'єднати вас із будь-яким штатом Америки, але тільки не з сусіднім селом. Телефонні розмови тут точилися тільки ділові, на зразок протоколів чи телефонограм, бо про їхній зміст дізнавався кожний житель рівно через півгодини. Може, саме тому з телефоністками у містечку добрі стосунки підтримували всі і віталися, як з директором чайної, у котрого завжди десь у підсобці було пляшкове пиво і прихована — на всякий пожежний — горілка з перцем. Телефоністки знали якщо не все, то майже все: і найпотаємніші таємниці, і хто в кого закоханий, і хто з ким хотів би зустрічатися,— раніше за тих, хто ще тільки виношував такі плани.
Єдиний пасажирський поїзд "Янушполь — Кобилятин-Турбінний через Жорнівку" прибував сюди раз на добу (ним, до речі, приїхав і Адам Баронецький), і це було справжнім святом. За півгодини до прибуття поїзда на станцію сходилися, як на ярмарок, майже всі мешканці містечка. Цей поїзд вони зустрічали й проводжали щодня, хоч часто самі нікого не зустрічали і не проводжали. Тут призначалися зустрічі — як ділові, так і любовні. Перші відбувалися в пристанційному буфеті за кухлем бочкового пива і неодмінною "стограмівкою" (назва чисто символічна), другі — у призалізничній лісосмузі чи напівзабутому скверику залізничників, який навіть навесні нагадував про пізню осінь.
У будень сюди приїжджало не більше одного пасажира, в свято — два-три. Усіх приїжджих тут знали, як і свою біографію. Навіть якщо хтось приїжджав уперше, то заздалегідь здогадувалися, з якою метою той прибув. Адам Баронецький же прибув інкогніто, як гоголівський ревізор, і це одразу викликало в місцевих жителів підсилений інтерес до нього: хто він, чого приїхав?
Адам ще не встиг ступити на перон, як його почали безцеремонно розглядати, міряючи з ніг до голови, наче досвідчені іхтіологи спійману, але не відому досі рибу. Кухлик готовий був провалитися крізь землю, але перон саме перед тим заасфальтували і йому це не вдалося. Численне й поважне плем'я відвідувачів привокзальної площі катастрофічно зростало. Адам зробив якийсь незрозумілий пірует на всі, які тільки були в природі, градуси (тобто крутнувся на місці) й рушив у бік вивіски, яку розуміли навіть інтуристи: "Буфет".
Раптом з натовпу вибігла зграйка дівчаток з квітами і попрямувала до Адама з явним наміром зустріти його пишніше, ніж Сідалковського в столиці.
— Ви з Києва? — запитали дівчатка Адама.
— Так. А що? — перелякано відповів той.
— Ви Льоня?
— Ні, Адам,— чесно признався Кухлик, не ховаючись за псевдонім.
— Отже, ви не Льоня,— квіти в дівочих руках безнадійно опустилися.— Льоня, значить, не приїде...
Адам стояв ні в сих ні в тих, даючи можливість потримати портфель то лівій, то правій руці, ніяково смикаючи себе за обшлаги свого плаща або нервово стромляючи вузлуваті пальці, схожі на кісточки від бухгалтерської рахівниці, в обшарпані (як і в кожного холостяка) петельки.
— Розумієте,— почала дівчина, котра в містечку могла б зійти за "міс королеву", але тут, виявляється, конкурсів не оголошували і тому її називали значно простіше — "КОРЧИТЬЗСЕБЕКРАСУНЮ".— Розумієте, одна наша дівчина листувалася з одним вашим київським хлопцем. Заочно. По фотографії. Льоня трохи схожий на вас. А він взяв і не приїхав...
— То, може, ще приїде,— несміливо вставив Адам.
— До нас поїзд прибуває тільки раз на добу. А ви ж до кого приїхали, якщо не секрет?
— Я? — розгубився Адам.— Я у відрядження. Вивчати попит... у населення середніх містечок. Ну, попит на шапки... Ми соціологи,— відверто говорив Адам, як людина чесна і щира.— Я з "Фіндіпошу",— гордо закінчив.
— То, може, ви підете з нами? — подала голос одна із дівчаток, відчуваючи в Адамові покірність і лагідність, яку всі старі парубки носять при собі, мов еполети.
"З дівчатами треба сміливо й нахабно,— вчив несміливого Адама теоретик сімейного життя періоду матріархату Михайло Ховрашкевич.— 3 десяти, за соціологічними дослідженнями, а також моїми власними,— підкреслював він,— тільки п'ять дають по пиці. Але то холерички, істерички, а сангвініки чи, скажімо, пікніки, то ці так не роблять. Вони стримані". Адам завжди уважно слухав його, але й після цих глибоких знань з теорії одруження не міг застосувати у житті жодного абзацу, як, до речі, й сам Ховрашкевич. Бо обидва належали до групи холостяків, про яких у народі казали: "Таких тільки досвідчена жінка на собі може одружити".
— Ну, то що ви? Вирішили? — перепитало його дівча.— Згода?
— Згода! — Адам твердо стис у правиці ручку портфеля.
— Розумієте, в нас усе було заплановано. А тепер... Льоня не приїхав, і хлопців виходить менше, ніж дівчат.
— Я розумію, — кивнув Адам і попрямував до буфету, що містився в кінці зали для транзитних, у якому транзитних не було.
У Кухлика був той стан, який буває в абітурієнта, котрий несподівано для самого себе помітив своє прізвище в списку зарахованих, але дуже й дуже в тому засумнівався, а тому не спішив давати телеграму матері: а раптом то однофамілець?
— Ви куди? — запитала одна із дівчат.
— У буфет,— кивнув головою на вивіску Адам.
— Нічого не треба. У нас все є.
Та Адам уже переступив поріг і кинув оком на вітрину, шукаючи там пляшку шампанського. Ліворуч були ще одні, слабо замасковані, як вхід у бомбосховище, двері. "Маленька зала для начальства",— здогадався Адам. Поміж високих столів з мармуровими, як для "доміношників", п'ятачками повільно й ледачкувато походжала офіціантка, яка на заклик обласної контори громадського харчування досконало оволоділа ще однією, суміжною професією — прибирати зі столів.
Втім, як колишня офіціантка, вона вміла добре сваритися, виганяла (замість дружинників) п'яничок, що сходилися сюди з усього містечка, а також показувала свій гонор перед приїжджими.
За прилавком серед мотків (подібних до тролейбусно-трамвайних квитків, якими начиняють каси у вагонах без кондуктора), продавала талончики на котлети з м'ясом і гуляші з салом ряба буфетниця.