Ми їхали до Києва, до Києва! До Дніпра! І мені здавалося, я тільки побачу лавру, Дніпро — я вже не всиджу, я побіжу, полечу.
...І мені здавалося, на вокзалі мене обов'язково зустріне Андрій...
— Галинко! — урвала мої думки сусідка по купе. — Зараз зупинка, поки я приготую, ти збігай, он усі наші побігли, може, у червоноармійців хліб поміняємо на тютюн, а то у нас хліба вже нема.
— І я з тобою! — закричав Андрійко.
Я схопила його на руки й побігла до сусіднього військового ешелону.
— У вас хліб є? — спитала я, простягаючи пачку цигарок. Молодий червоноармієць виніс півбуханки хліба і відвів руку з цигарками.
— Не треба.
— Може, гроші, — спитала я, червоніючи, — якщо ви не палите?
— Що ви? Що ви? — і раптом весело сказав: — От дайте за це вашого хлопчика подержати, — і так ласкаво посміхнувся Андрійкові, що той сміливо пішов до нього.
— Я його на хвилинку до наших понесу, не турбуйтеся, я його зараз віддам. Давно на руках пацана не тримав.
І він поніс у вагон Андрійка, пригортаючи його до себе і лоскочучи неголеною щокою...
Він виніс Андрійка, вдягнувши на нього свою пілотку, і ще кілька червоноармійців проводжали Андрійка. Мені було приємно це. Адже й Андрій, напевне, приміряв би на нього свій кашкет.
— А де ж твій батько? — спитав червоноармієць, коли вже ешелон рушав.
— На фронті, — відповів серйозно і впевнено Андрійко.
— Ну, ми йому передамо, який в нього син козак! — сміялися вони і махали нам руками.
А в мене, чим ближче ми під'їздили до Києва, німіли ноги, і я не тільки не побігла, а не могла примусити себе вийти на перон.
— Танечко, піди поглянь, як там з нашими речами, — сказала я їй. Мені все ще здавалося, що вона вбіжить і скаже:
— Мамо, мамо, там нас тато чекає. і вона таки вбігла, але сказала:
— Мамо, швидше, там уже всі з речами вийшли.
І от ми з Танею і Андрійком повернулись додому. Тільки втрьох. Ми не знали, де Андрій, а дідусь був похований під високими соснами на Уралі.
Ми поклали наші мізерні речі в квартирі, яка нічим не нагадувала мій дім, моє життя — обпалені стіни, порожні брудні кімнати й лише по кутках батареї пляшок з-під рейнвейну — і вийшли у місто. Ми йшли по Хрещатику, ніби по кладовищу, мовчки схиливши голови. Тільки Андрійко таращив свої круглі очі й повідомляв:
— Ванни висять.
Ванни справді висіли між поверхами зруйнованих будинків. Де було найкраще кіно, — на руїнах височіла статуя, зовсім непошкоджена жіноча
постать однієї з муз. Вона стояла там колись у великій залі. Якийсь художник стояв осторонь і замальовував цю купу каміння і білу античну постать.
Заклопотані дівчата пройшли, сміючися, мимо нас. Таня болісно скривилася і мовила:
— Як можна тут сміятися...
Але диктові вікна, талончики, ліміти, порожні кімнати і з першого ж дня напружена робота на радіо, концерти, виступи, — все це навіть не давало змоги виплакатися!
Сусіди, які лишалися тут, повернули піаніно, на якому з дитинства бренькала я, вчилася Таня і так добре грав Андрій...
На базарі я зробила неприпустиму витрату — в одного з стариків, які продавали різний господарський мотлох, книги й ноти, замість необхідних у господарстві речей, я купила Патетичну сонату Бетховена. Вдома, стоячи, бо жодного стільця не було, погано і сумно заграла перші сторінки. Андрюшка стояв зачарований.
Він був взагалі захоплений всім. Після уральської кімнати-клітушки, після вузенького номерка в Московському готелі — така велика своя квартира, до того ж зовсім порожня! Можна було бігати скільки завгодно!
— До кінця війни ми не будемо думати про затишок, — сказала я Тані, і вона, звичайно, погодилася. — Аби було необхідне, аби ти вчилася, я працювала і Андрійко був здоровий.
Мене не манив затишок, мене не спокушали ніякі речі, мене гріли і вабили лише людські почуття, і я ревниво стежила, як хто дивиться на Таню і Андрійка, і була вдячна за кожне тепле слово.
Якось Андрійко прибіг з двору і повідомив:
— Мамо, тебе питає військова тьотя!
"Може з палати № 5", майнуло у мене в голові. Я не збагнула, що вони ж не знали моєї київської адреси!
Але я зраділа не менше! У дверях стояла моя любима подруга, мій друг — Саша Обозна. Вона мало змінилася, тільки коси, закручені, як ще в інституті, над вухами, були зовсім сиві. Ми кинулися одна одній в обійми, сміялися і плакали, потім цілу ніч розмовляли. Адже ми загубили одна одну з перших днів війни. Це ж їй я дзвонила з вокзалу в Харкові, коли ми проїздили ешелоном, і вона не встигла приїхати...
Скільки ми розповіли одна одній за ту ніч! Більше вона. Адже вона була на фронті. А Надійка, бідна моя сестричка, не встигла вивезти своїх ясельних малят з Харкова, Саша чула, що вони живі, десь під Харковом. Саша була, як завжди, спокійна, організована, і завжди я перед нею почувала себе молодшою сестрою. І зараз вона, мимохідь, між іншим, дала тисячі порад щодо Андрійка (до війни вона була педіатром), уважно розпитала про мою роботу, про Танине навчання, про все, і мені стало якось спокійніше і легше.
— Я рада, що ти не розгубилась. Я задоволена тобою, — сказала вона.
— А я ні, — похитала я головою. — Я за все хапаюся і нічого не встигаю. І знаєш, мені здається, я даю менше, ніж могла б. Про мене піклуються більше, ніж я про інших. — І я розказала їй про палату № 5. — Розумієш, я загубила їх, я не знаю, яка їхня доля. А я ж мусила допомогти б кожній, не пройти повз жодну дитину байдуже.
— Радянська влада всім допоможе, — сказала Саша словами Олі.
— Але ж Радянська влада — це радянський народ, радянські люди, ми з тобою, значить, на кожному лежить обов'язок і відповідальність, і не лише ж у тому мій обов'язок і моя відповідальність, що я граю для дітей! Та життя дуже складне, і важко справитися з ним, — сказала я.
— Отак завжди почуваєш... відповідаєш за кожного, хто проходить через твої руки, — замислено мовила Саша.
Саша поїхала другого дня, лишила номер своєї польової пошти, взявши з мене слово писати.
Так, тепер я весь час стрічалася із давніми друзями, з якими не бачилась ці роки, і ще дужче цінувала любов і дружбу, але й нові друзі для мене були дорогі. Я листувалася з друзями на Уралі, в Ленінграді, в Москві. Якось я почула радісний, здивований Танин голосок.
— Мамо, подивись, хто до нас завітав!
З нею в кімнату зайшла Поля — та бідолашна Поля, з якою ховали ми разом нашого дідуся і її дитинку.
Ну, ми, звичайно, розцілувалися, розплакалися, як належить жінкам, вона залишилась у нас ночувати. Поля поверталася в Білу Церкву до своїх батьків.
— А знаєте, Галино Олексіївно, ви мене тоді так зворушили своїм оповіданням про палату № 5, що я вирішила піти туди працювати. Спочатку я була там санітаркою, а потім, коли Наташа Малишева пішла вчитися, я стала культпрацівником і бібліотекарем, адже я скінчила ще до війни бібліотечні курси.
— Так ви їх всіх знаєте? І Олю-партизанку, і Олександру, і обох Тонь?
— Я їх ще застала, — сказала Поля, — і я з ними познайомилась. А потім ще скільки жінок пройшло там! Знаєте, Олю перевезли до іншого госпіталю, приїздив якийсь знаменитий нейрохірург і мав робити їй операцію. Тільки знаєте, яке в неї нещастя?
— Що таке?
— Усіх дітей партизанських кляті фашисти вивезли тоді в Німеччину. Ще коли Білорусь звільняли. Олександрі написали. Олександра вже видужала і працювала десь під Москвою. Вона й написала Олі. Тільки цей лист був у листі до Наташі, і Наташа Олі його не показала. А Тоні-ленінградці зробили протез, вона вчиться, а маленька Тоня працює на заводі. А після них ще скільки було!..
Поля про всіх розповідала, але Оля, бідна Оля не виходила у мене з голови.
— Це ж давно вже було — і операція, і лист? — спитала я.
— Звичайно, ще в 44-у році. Потім мене перевели в санітарний поїзд, і я вже не знаю, як з нею — чи допомогла операція. Її мали після операції в санаторій везти.
Порвана ниточка з Олею знайшлася і знову загубилася.
Я не знала ні назви села, ні прізвища, не знала цього і Поля.
Я не листувалася з Олею, коли їй це так було потрібно.
І от уже кінчилася війна. Ми так і не дочекалися Андрія. Таня вже студентка; Андрійко вміє вже читати, і він годинами сидить коло піаніно — зосереджений і захоплений, зовсім як Андрій.
А я виступаю. Граю в театрі, на дитячих ранках, виступаю по радіо. І діти люблять мене, як і раніше, а я їх ще дужче, бо думаю завжди — у скількох з вас тепер нема батьків, і мені хочеться кожного пригорнути, приголубити.
А ночами я зовсім не сплю. І не тільки Андрія я згадую і своє колишнє щасливе життя, а згадую всі ті несподівані зустрічі, всі ті ниточки, які зв'язувалися і рвалися. Я згадую те море лиха і сліз, що принесла війна кожній матері, кожній дружині, і звичайні жіночі почуття виростають у мене в таку велику ненависть до ворогів нашого світлого миру, нашого ясного світу, і я не можу заспокоїтися на тому, щоб тільки грати. Я мушу дізнатися, чи живий Ясик партизанки Олі.
Та в руках у мене лише порвані ниточки, які так важко зв'язати, і навіть Тані соромно признатися, чого я хочу.
Недавно я дізналася, що Саша демобілізувалася і що вона знову на своїй "дитячій роботі", тільки в одній із західних областей України.
В одну з безсонних ночей я написала їй великого листа.
У малят
Лист лежав у Сашиному портфелі, але його, мабуть, доведеться дочитати увечері. Галинка написала цілий опус. Їй, як і Саші, ніколи писати часто, проте як уже допадеться коли вночі до паперу, так уже спише з півзошита.
Звичайно, в Облздороввідділі не прочитаєш, нема вільної хвилинки. З будинку № 3 дзвонять, що там є випадок дизентерії, у п'ятому — кір. У міліції дитина, мати якої померла. Ще не встигли загоїти рани після війни, як тут в деяких областях посуха.
Так, ще негайно треба організувати короткотермінові курси для виховательок сільських ясел.
Телефон на столі не затихає. Кличуть на нараду в обком партії. Саша встає, але до кабінету знову заходить Зося.
— Пані доктор, прошу, Олександре Самійлівно, — виправляється вона, — там вас жінка якась питає. Уже вдруге приходить. Ви на засіданні були. Вона з дитиною.
— Ви спитали, в чому справа?
— Відомо в чому. Дитину здати, — каже зневажливо тоненька, з вищипаними брівками Зося.
— Ви сказали їй, що треба звертатися до товаришки Підгайної?
— Вона не хоче й слухати, каже, що тільки до вас.