Той повертає голову. А Рибка йому під очі золоту намастину на волосині. І так легенько нею погойдує туди-сюди, туди-сюди. І той варяг наче починає засипати з відкритими очима. Рибка тихо його питає: "Ти хочеш віддати мені свого меча?" Той наче киває головою. "Тоді відстібни меча і подай мені!" Варяг відстібує меча від пояса та й віддає Рибці. Рибка забрав меч і пішов геть. А всі варяги в той вечір понапивалися грецького вина, поки рачки не стали. Бо вже нікого не боялися — до Києва рукою подати. А чудь, і меря, і кривичі та смоленці так надерлися, що покотом лягли, де хто був. А Рибка пішов до Вітечівської залоги. І попрохав за хозарський гарний лук і тул зі стрілами довбанку. Ті теж були п'яні, то й дали йому човника і на додачу сітку-сакулю. І Рибка забрав все своє оружжя і поскладав у міх, а міх у довбанку. І погнав проти течії вгору по Дніпру. Тільки попід лівим берегом, по мілкому, бо там течія слабіша. Усю ніч поспішав до Києва, бо настав повен місяць і не було на небі жодної хмаринки. Приплив Рибка з хитрістю до Києва. Не знизу, а згори, ніби з Вишгорода. І приплив так вдало, що натрапив зразу на Птахову коханку. Не довелось її на Подолі шукати. А що всі кияни подільські з'юрмились на Почайні внизу, біля Ручая, то ніхто не зауважив на прибульця з верху Почайни. І поки там біля Ручая нетерпились люди, чекаючи Олега військо, Рибка все її розповів про Птаху. Як він все розповів їй, вона й сказала йому: "Візьми мене з собою. Ти добрий, а мене брати і батько замордують, як побачать, що я в тяжі". Рибка їй каже: "А що я з тобою і його дитиною робитиму?" "Візьми мене хоч рабинею, тільки мені тут не жити!" Рибка довго не думав і каже їй: "Сідай. Треба швидко тікати". Вона: "Почекай, я тільки за тим глечиком збігаю!" "Ні, — каже Рибка. — Вони здогадаються і схоплять тебе". Стали вони сперечатись. Рибка махнув рукою і каже: "Як хочеш. А мені з Олегового раттю не з руки воювати." Сів та погнав довбанку вгору Почайною. Але тим не скінчилось. Вона його наздогнала десь вже за островами. Теж на довбанці, звичайно. Якби Рибка не веслував усю ніч, то вона б його ніколи не наздогнала. Але як вона його наздогнала, то вже ніколи з Рибкою не сперечалась. А те, що вона понесла, то так здалося їй. Може, від того, що вона за Птахою горювала. Тільки Рибка собі її взяв за жону. І первістка народила рівно через рік, як Рибка її привіз. То був твій батько, Бабо Лелю, Словит. І його жінка, твоя мати, тебе народила першою. А далі вже пішли твої брати і сестри. У Рибки було шестеро синів. І ніхто з них не пішов у Рибку. Були всі добрими ратаями. А що земля у громади краща ніж у сусідів, то всі Рибки добре розпаслися. І ще ось що — як повернувся Рибка до громади, мечем опоясаний у багряному корзні, то вже проти нього боялись щось вигадувати. І він разом із твоєю бабою пішов у ліс до старого відлюдника Йова. І ніхто й не писнув. Потім Рибка повіз у ліс на конику свого Діда. Бо той, хоча молодший був за Йова, а ногами слабував, як і ти, Бабо Лелю. А там і вся рідня почала до старого ходити. Як зрубав Рибка хату, то сказав діду Йову йти до нього жити. Але старий Йов лишився в лісі до самої смерті. І ніхто його більше не цурався. І коли він помер, то народився твій дядько, і Рибка назвав його Бравлином. Щоб пам'ять не переривалась. Так само і мене назвали Бравлином, як мого пращура… Добре і в злагоді жили люди в селищі і ніхто до Рибки не чіплявся. Бо всі його поважали і таки боялись. І все було добре, поки не задумав київський той вовкулака Ігор, піти походом на греків. Знов довелося людям валити ліс і сплавляти до Києва, а жінкам ткати толстину на вітрила. Але й це не була біда. Прийшла біда за два роки, тоді, коли ти, Баба Лелю, народила доньку Предславу. Спочатку воєвода Ігорів, вовкулака-варяг, взяв із нас, деревлян, данину. Це ще деревляни терпіли. Та не встигли вони оговтатись від наскоку воєводи, як сам Ігор приперся. І знову з нас, деревлян, данину заходився брати. І це ще деревляни стерпіли. Та не встигли вони отямитись, як повернувся Ігор із своїми варягами і почав просто грабунок. Тоді зібрались збройні мужі з околиць Іскоростеня і захопили цього вовкулаку-ненажеру. Зігнули дві берези і прив'язали за ноги до дерева. Як відпустили стовбури, то дерева розігнулись і порвали Ігоря навпіл. Наші люди не знали про ті справи. Бо селище наше було в закутку земель. Як же дійшла звістка про те ворохобство, сказав Рибка своїм поселянам: "Будьте напоготові. Тільки з'являться коло нас варяги, хапайте дітей — і до пущі. Кидайте все. Потім наживете. Ви варягів тільки чули. А я з ними на Царгород ходив. Нікого не помилують. Посидимо в лісі, потерпімо. Вони все розграбують. Може й ще спалять. Там ми врятуємось у пущі і все відбудуємо." Спочатку Рибку послухали і на всіх підступах, де могли коні пройти, поставили дозорців. Час минав, а варяги не з'являлись, то й перестали люди виходити на чатування. Таке побачивши, Рибка із синами пішов до пущі, обновив Йовову вежку-землянку і ще дві нові спорядив. Запас там із всякого начиння і їжі зробили. Та не всі Рибки схованкою скористались. Привів варягів старий, той самий, провідник, що колись привів Олегового гінця. Рибка саме тоді рибалив у протоці. Він кинувся в селище і підняв галас. Але в селищі були тільки старі та малі, бо всі вийшли в поле жати. Рибка кинувся перше до твоєї хати. Ти схопила дітей і побігла до лісу до схованки. Рибка затрубив у ріг. Ті, хто почув, то кинувся до лісу. Далі Рибка лишатись не міг. Він схопив чиїхось малих на руки і побіг до лісу. А варяги вже скакали по ланах і посікали на капусту безборонних людей. Тоді підпалили все, що люди нажали, і кинулись до селища. Там все, що було живе — кололи списами, рубали сокирами, сікли мечами. Потім запрягли коли людські, на них поскидали людські добра і поїхали геть. А перед тим запалили все, що горить. Усе. Із Рибок врятувався лише твій батько і Бравлин. Тройко діток Славиші лишились сиротами. Всі інші упали під мечем Ольжиних варягів. А потім, узимку, прибула на згарище сама Ольга. Лаяла і тільки що берлом не била по пиці того ватажка, що спалив селище. Лаяла його люто, що стільки добра пустив із димом. Скинула його з голови загону варязького. А селище наказала відновити і поселити тут своїх рабів-холопів. Отак загинуло селище Острів. І з'явилось холопське сільце Ольжине.
І пішли мій пращур Рибка і хто живий лишився далі на північ. Там де болота навіть лютої зими не замерзають. Там вони зрубали кілька істобок і стали вони зватись Рибчина вьоска. Потім і звідтіля довелось піти на нове місце. Поки залишки роду пристали до цієї громади, де і я, Бравлин, народився. І ще я хочу сказати ось що. Пращур Рибка на третій рік вигнання кудись зник. Повернувся тільки на Масляну. Потім вже, як Рибки не стало, через роки дійшла вістка ось така. В Іскоростені Перуновими стрілами було побито старого провідника по древлянських селищах. І було вбито двох його синів і онуків. І роду його не стало. І двом варягам із Іскоростеньського нового городка Перуновими стрілами пробили кольчуги і протнули серце. І казали, що стріли були червлені, як ті, що колись надсилав данникам вовкулака Олег… А більше, і до цього дня, Перунових стріл не об'являлось. І такого стрільця, як пращур Рибка, ніде не було. По всіх селах і вьосках від Вручею та Іскоростеня до Прип'яті. І лук його ніхто не міг нап'яти. Навіть мій дядько Півень…
Малий Півник замовчав.
Опадали блакитні сутінки.
І Баба Леля мовчала. Дивились кудись поверх голови хлопчика і ворушила старечими бляклими вустами. Простягла велику теплу руку і поклала на голову Півнику.
— Оце тебе слухала і разом із тобою згадувала, що мій дід Рибка мені розповідав. Добре все переповів. Тепер знаю — як мене не стане — ти все пам'ятаєш. Як будуть у тебе діти — розкажи їм все, як є, так як ти мені переповів. І ще пам'ятай сам і дітям передай ось таке. У кого в жилах хоч частка Ігоревої крові б'ється — вони варяги, люті пси і людолови, у якому б вони коліні не були. Ти їдеш у далекі, предалекі світи — аж у самий Київ. І там правлять нащадки скаженого вовкулаки Ігоря. Ніколи не забувай цього. Може ті владці і прихистять тебе і благодіяння тобі зроблять. Всякі чудеса бувають. Але то все до часу. Згадай Бравлина твого тезку, згадай славного Рибку. Бравлина покалічили, бо служив Оскольду. Рибку хотіли в сіті рабства-челядинства впіймати. І цей, їхній пес, Судомирович, вже в сільце загнав твого нерозважливого дядька. Добре, що він рушає до Києва. Там обітреться межи людей і вислизне із боярського зашморгу. От побачиш. То є такі люди, як твій вуй, що розумнішають, коли добре собі лоба наб'ють. А ти, дитино, не такий. У тебе є гаряча кров твоїх пращурів. Ти не пропадеш. Скрізь випливеш. Хоч і будуть у тебе всякі важкі пригоди. Я з тобою, хлопче, не прощаюсь, бо сподіваюсь — доживу до твого повернення… А як і не доживу, то знаю — ти мене ніколи не забудеш.
— Я тебе ніколи не забуду! А ти, Бабо Лелю, ще поживи! Не вмирай! Бо як ми без тебе будемо?!
— Ну, як помру, то якось будете. А пам'ять пращурів ти збережеш. Більше такої голови, як у тебе, немає ні в кого з усіх наших родичів… Бігай вже до дядька — завтра вам у дорогу! Шасливої тобі путі, онучку!
— Дякую, Бабо Лелю! Тільки давай я тебе до комори відведу! — І Півник підставив під велику теплу руку старої своє гостре плечико. Баба Леля вдавала, що спирається на плече малого, і поволі дочапала до свого ліжбища в коморі. Сіла. Там було геть темно.
І тоді Півник став навшпиньки і поцілував Бабу в щоку. І відчув на губах солоний смак сльози. Зніяковів, а тоді вигукнув:
— Бувай здорова, наша Бабо Лелю! — І чимдуж побіг по стежці до опадки. І в неї з річки напливав легенький туман.
Десь ліворуч, у порубанім лісі, на пожарищі закричала дрімлюга.
Далі праворуч, у діброві, запугав пугач. Аж луна пішла.
Та це не злякало Півника. Він біг і підстрибував і наспівував веселу співомовку-загадку:
Виса — висить!
Хода — ходить!
Виса — впала!
Хода — з'їла!
ПОДОРОЖ ДО КИЄВА
Перед самою дорогою боярський ключник приніс дядькові здорового червоного півня у клітці. Це був найбільш задерикуватий півень. Бився і з птахами, і з собаками, і з худобою повсякчас, а співав тихо і хрипко.
Але в подорожі їм і такого крикуна вистачить, щоб не проспали мандрівці.
А сам дядько Півень взяв у дорогу великого кудлатого, полової масті собаку на ім'я Реп'ях.