В сьому сповивачі і зростав проквільно, мовчки велетень нашого слова. Доля перекинула Шевченка на чужину, і тут місячні ночі в Літньому саду починають потрошку ворушити його талант; але сповивач міцний ще, а у сповитого велетня мало ще духової сили, щоб порвати його. Другим духовим хлібом Шевченка, можна сказати, змалку і до останку, стає Біблія і, переважно, з неї Псалтир. Останній /109/ він трохи чи з першого і до останнього слова вивчив ще змалку і читав його з пам’яті. Біблію читав він і потім за порадою Брюллова. Читав її, сидячи потім і в тюрмі, і в казематі, і в казармі; тут читав її і по волі і по неволі, бо більш жодної книжки не давано йому читати. Вплив Біблії яскраво і виразно відбивається скрізь і в поезіях Шевченка, і в прозі, писаній мовою російською, і в "Записках" його, і навіть в листах до приятелів і до знайомих. Вплив Біблії не менш впливу народної пісні на творах Шевченка лежить червоною ниткою. Поруч з оцим впливом бачимо вплив історії України; історії переважно з тим духовим простованням, яким дише "История Руссов" Кониського 208. Правда, тоді ще (до р. 1845) не було друкованої історії Кониського, але ледві чи багацько було таких освічених українців, тим паче патріотів, щоб не мали у себе переписаної "Истории руссов". Я пам’ятаю, як був ще малою дитиною, як батько було виймає з скрині бережно загорнений в сувій полотна суверток синього паперу, — то і була "История руссов". Пізніш знов р. 1847 — 49 такий самий суверток з переписаною історією Кониського я бачив в Чернігові у діда свого Феоктиста Ротмистрова; р. 1853 те ж саме бачив і вперше сам вже перечитав ту писану історію в золотоноському повіті у Іскри; ще пізніше, р. 1856, піп в Переволочні Прилуцького повіту, нарешті р. 1859 столяр Гавриленко Грицько в Полтаві показували мені такі самі попереписувані історії Кониського.
208 Автор "Истории руссов" невідомий, тривалий час ним вважався Г. Кониський. — Ред.
Вже ж не можна гадати собі, щоб отієї історії не було в Гребінки і щоб він не давав її читати Шевченкові. З листів Шевченка до Бодянського Осипа Максимовича (професора в московському університеті) відаємо, що Шевченко і пізніш, коли історія Кониського була вже надрукована, вельми інтересувався єю.
Знаємо, що ще до визволення з крепацтва Шевченко спізнався з Гребінкою і вже ж певна річ, що останній давав йому читати твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, Бодянського і свої. Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка. "Наські казки" Бодянського, видані ще р. 1835, напевне, теж мали вплив на Шевченка; найпаче передмова до їх запорожця Іська Материнки, підписана ініціалами Бодянського. В серце до Шевченка не могли не запасти оці слова Бодянського до земляків: "Може, /110/ хочете, щоб який ворог нетруджений нашою батьківщиною поживився? Нас же да нашим же добром почастовав? Глядіть, щоб з нашого хворосту да не загнули нам якої чуденної карлючки" 209.
Вплив всього оцього разом з "диханням волі і місячних ночей", згуртовавшись, розбудив Шевченкову музу. Коли властиво вперше, голосом яких саме віршів озвалася Шевченкова муза — запевне ми сього не відаємо. Шевченко нам сього не сказав, а, опріч його, ніхто й не знав. Він у своїй коротенькій автобіографії 210 повідав нам тільки, що "українська строга муза довго цуралася його смаку, попсованого в кирилівській школі, в панській прихожій, по заїздах да по міських кватирах. Але коли дихання волі вернуло почуттю чистоту перших літ дитинного віку, що перейшов під убогою батьківською стріхою, муза обняла і пригорнула його до лона на чужині".
Оте "дихання волі" — ні що більш, як визволення з крепацтва, а воно сталося 22 квітня р. 1838. Значить, з того часу своє натхнення поетичне Шевченко почав виливати на папір.
Не відомо, який перший твір написав Шевченко, він тільки повідав в автобіографії, що з перших творів його, написаних в Літньому саду, надруковано тільки "Причинну".
Живучи з Сошенком на квартирі, Шевченко писав поему "Катерина" 211. Того ж року він написав "Перебендю", "На вічну пам’ять Котляревському" 212, "Івана Підкову" і інші. Твори свої Шевченко читав Гребінці 213. Річ певна, що у них заходила бесіда і про надруковання їх; але коштів на те не було. Гребінка, одначе, пікловався, щоб видати український альманах 214. Була у його думка, і робив він з ініціативи Квітки деякі заходи, щоб р. 1839 почать видавати мовою українською при "Отечественных записках" Краєвського, "Литературные прибавленая", чотири книжки на рік. Листуючись з Квіткою, Гребінка писав 18 листопада р. 1838: "Є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни да вдар руками об поли, він дав мені гарних стихів на збірник".
209 "Наські українські казки [запорожця Іська Материнки]. — М., 1835. — С. XIII.
210 Йдеться про "Лист до редактора "Народного чтения". — Ред.
211 Чалий. Жизнь и произведения Шевченка. — С. 32.
212 Котляревський помер в Полтаві 29 жовтня 1838 р.
213 "Украинская старина" [Г. П.] Данилевського. — [X., 1866]. — С. 275.
214 Ibidem. — С. 274. /111/
На жаль, з Гребінчиних заходів нічого не вийшло, і видання сподіваного альманаху, мабуть, через недостачу грошей задлялося; а через те і Шевченкові твори не являлися друкованими. Друкованню їх запомогла знайомість його з Мартосом.
Зимою з 1839 на р. 1840 перебував в Петербурзі полтавський дідич, близький земляк і знайомий Гребінчин Петро Мартос. В Гребінки спізнався він з Шевченком і прохав його намалювати з його патрет. Умовилися. Приїхав Мартос до Тараса на сеанс і бачить: на долівці порозкидано шматки писаного паперу; зняв він один з них, списаний олівцем; бачить, нечітко і дрібненько написані вірші; він читає їх... Там було написано чотири рядки віршів:
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти 215.
— Що оце таке, Тарасе Григоровичу? — спитався Мартос у Шевченка.
— Та се, добродію, не вам кажучи, як нападуть іноді злидні, то я й нівечу папір, — відповів Тарас.
— Так се ваші вірші?
— Еге ж.
— Багацько у вас такого? — питає Мартос.
— Та є чималенько.
— Де ж воно?
— Отам, під ліжком у кошику.
— А кете, покажіть.
Шевченко витяг з-під ліжка луб’яний кошик, повен шматків ізписаного паперу. Мартос почав був розбирати, але бачить — річ трудна, нашвидку толку не доберешся; він і каже до Шевченка:
— Дайте мені додому оці папери, —я їх перечитаю.
— Цур йому! Воно не варто праці.
— Як не варто! Тут є щось дуже доброго.
— Сількись! Візьміть, да тільки, будьте ласкаві, нікому не показуйте і не говоріть нікому.
— Та добре ж, добре.
Взяв Мартос ті папери і повіз їх до Гребінки, і там вони з великою працею уладнили ті папери і що розібрали, те перечитали.
215 Тарасова ніч. — "Кобзар". — 1876. — Т. II. — С. [7]. /112/
На другому сеансі Мартос нічого не говорив Шевченкові про вірші, сподіваючись, що Шевченко сам здійме про них бесіду. А Тарас мовчав собі. Тоді Мартос каже до його:
— Чи знаєте що, Тарасе Григоровичу: я перечитав ваші вірші; дуже, дуже добрі. Хочете — надрукую?
— Ой, ні, добродію, не хочу, не хочу!
Доволі праці зазнав Мартос, заким згодився Шевченко. І от таким побитом, коштом Мартоса надруковано в Петербурзі р. 1840 вперше українські вірші Шевченка невеличкою книжечкою з назвою "Кобзар". До сього "Кобзаря" були заведеш: "Думи мої", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "На що мені чорні брови", "До Основ’яненка", "Іван Підкова" і "Тарасова ніч" 216.
Так розповів нам Мартос 217 історію першого "Кобзаря". Ніхто інший не подав нам якої другої звістки, може, через те, що коли Мартос надруковав сю історію, так не було вже на світі ні Гребінки, ні Шевченка. Через те Мартосову звістку я беру яко факт; хоча гадаю, що могло бути трохи інакше. Мені не йметься віри, щоб Гребінка до того часу не розповів Мартосові, що Шевченко пише вірші; і щоб Шевченко був таким недбалим до своїх віршів, що скидав їх в кошику.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час від виходу "Кобзаря" до укінчення Академії художеств
(1840 — 1845)
І
Уся Україна щиро повітала Шевченкового "Кобзаря". Се була та перша "зоря" нашого оновленого слова, що в сяєві її поліг останній кобзар і народився перший великий поет український; поет народно-національний! Україна побачила і повітала поета-мужика, зрощеного на грунті національно-мужицької історії; вона побачила початок того огню, що горить і світить; промінь того сонця, що "йде і за собою день веде". Шевченків "Кобзар" положив вже не зав’язь, як Котляревський "Енеїдою", а міцний початок того, що називається національною літературою.
Коли Україна раділа "Кобзарю" — критика російська зустріла його глузуванням, глумом 218 з української мови і народності. Так само російська критика вітала і раніш, і тоді ж саме, і трохи перегодом наше слово і в творах інших письменників, як-от в творах Котляревського, Квітки, а потім і в "Гайдамаках" Шевченка. Українське слово, що було тоді ще в пелюшках, петербурзькі критики зустріли не тільки неприхильно і вороже, а навіть антипатично. Поезію Шевченка вони охрестили "штучною пустотою", мову українську в його творах назвали "уродованьем русского языка на хахлацкий лад" 219 — або "наречием, которого даже не существует..." — такою, бачте, мовою, чи, говорячи точними словами критиків, "языком 220 небывалым, которого ни одна из всех возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой".
218 Чалий. Жизнь и произведения Шевченка, с. 35.
219 [Анонімна рецензія]: "Сын отечества". — 1840. — Т. II. — [№ 4. — С. 837].
220 [Сенковський О.] Кобзар Т. Шевченка. — "Библиотека для чтения". — 1840. — Т. 39. — [С. 15].
На думку того ж таки /114/ критика — мова українська "єсть мішанина слів хохлатих, бородатих; голених і неголених; південних і північних; се просто — гебридський, мовляв, діалект...221 "Енеїду" Котляревського "Отечественные записки" не соромилися назвати книжкою "пресловутою", "що до письменства зграбного належить стільки, — мовляв, — скільки нікчемні "кумедії" належать до штуки драматичної". Ворожі, антипатичні відносини до українського письменства висловила не тільки другорядна критика російська, а й голова критики російської взагалі — Вісаріон Бєлінський 222.
221 Ibidem.
222 Ось що писав Бєлінський до П.