Зненацька був розгромлений Ярослав Тверський. Його родина потрапила в полон, була відправлена в рабство до Монголії. Невдовзі розгромлено і їхнього дядька — Святослава. Князь же Олександр Ярославич відразу дістає ярлик на Володимиро–Суздальське князівство і титул великого руського князя — і водночас право на Київську землю. Хоча Київ був знищений татарами, цей древній град Києвичів мав престижне значення для всіх східнослов’янських князів. Він навіть у руїнах продовжував бути духовною столицею східноєвропейського слов’янства. Не будучи жодного разу в Києві, Олександр, проте, зажадав від монголів почесного звання великого князя київського.
Такі дослідники, як В. Пашуто, а також англієць Джон Феннел, кажуть, що Олександр, який багато років жив у орді як заложник свого батька, тепер видав своїх братів золотоординському деспотові. Д. Феннел пише, що так зване татарське ярмо почалося не стільки від часу монголо–татарської навали на Русь, скільки з того моменту, як "Олександр зрадив своїх братів".
Хан Бату насилає орду, звичайно ж, і на Галицько–Волинську Русь. Данило, покинутий Заходом і зраджений на Сході, сам на сам б’ється з ордою.
Ця боротьба була тривалою та жорстокою. Треба додати, що завжди в спину русам–українцям у цей час била Литва. Європа ж спокійно спостерігала, як монголо–татари і руси знемагали у взаємній боротьбі, виснажуючи один одного. Про обіцяну допомогу ніхто тепер і не згадував. Мовчав і Ватикан. Боротьба завершилася невдачею для Данила і для його землі. У 1258 р. Данило Романович був остаточно розгромлений. Він змушений був підпорядкуватися Золотій Орді, зруйнувати на вимогу Бату частину фортець і міст, у тому числі Львів, Данилів, Стожеськ, Кременець.
Ординці намагалися зробити все, щоб Данило не зміг знову зав’язати союз із європейськими володарями. Для цього хани примушували його, а потім і його сина Лева, разом з ординцями ходити в походи на Литву, Польщу та ін. І тим намагались нацькувати європейські держави на Галицько–Волинське королівство.
Проте й у цій складній ситуації Данило Романович зумів поступово відновити стабільність внутрішнього життя своєї країни. Знову приборкав боярську опозицію, що підняла, було, голову й намагалась вирвати владу з його рук, зумів відновити власні збройні сили, згодом почав відбудовувати й міста.
Король Данило Галицький помер у 1264 р., залишивши велику країну, що об’єднала майже всі землі південно–західних володінь Київської Русі.
При наступниках Данила Галицького, князях Василькові і Левові, ця держава продовжувала відігравати важливу роль у припиненні просування ординців на західноєвропейські регіони. Вона стала живим бар’єром на шляху цієї нищівної навали. Через те Європа зберегла свої надбання як у політичному, так і в культурному, і в матеріальному житті, примножила їх за той час, доки русини шукали способів вистояти й вижити, постійно своїми грудьми зупиняли цю орду та своєю невтомною боротьбою зменшували її руйнівну силу. А Європа у найвідповідальніший час свідомо віддавала в жертву Ваалу цивілізацію східного слов’янства. Це має бути уроком сучасним державцям і політикам, які занадто великі надії покладають на Європу.
Галицько–Волинська держава після смерті Данила Романовича успішно продовжує своє історичне буття. Несправедливо говорив відомий російський історик Л. Гумільов, що Данило віддав українців полякам, а от Олександр Невський був істинним захисником своєї землі. Справді, повністю зорієнтувавшись на Золоту Орду, на Схід, князь Олександр зберіг свою силу й використав ординців для боротьби зі своїми конкурентами. Але це лише півправди, а вся правда полягає в тому, що ординське панування жорстоко визискувало й розоряло і його землі, загальмувавши надовго їхній цивілізаційний розвиток. Крім того, не віддав полякам Данило своєї держави.
По смерті Данила Галицького його держава проіснувала ще майже сто літ — до середини XIV ст. Золотоординські хани боялись відродження сильної українсько–руської держави і на терені колишньої великої держави — Київської Русі розпалювали ворожнечу між князями та боярами, нацьковували одних князів на інших. Але Галицько–Волинське королівство й при наступниках Данила зберігало свою силу і впливи, вміло маневруючи між європейськими державами і монгольськими ханами. Воно посунуло свої території до гирла Дністра і Південного Бугу та з кінця ХІІІ ст. увійшло в період свого державницького піднесення. Лише в 1340 р. галицькі бояри, що знову підняли голову, отруїли останнього галицько–волинського володаря Юрія–Болеслава. У 1349 р. Галичину — "королівство руське" — захопила Польща. Князь Данило другим шлюбом був пов’язаний з литовською княгинею, сестрою великого князя Міндовга. Син Шварно успадкував як династичну спадщину Волинь. Разом із спадкоємцями від цього шлюбу вона першою перейшла в такий мирний спосіб до Литви. Але частину Волині завоювали польські феодали під приводом захисту в цьому краї католиків, це були переважно німецькі городяни.
Із середини ж XIV ст. майже всі землі Подніпров’я потрапляють під владу Литовського князівства. Та історикам невідомо жодного випадку, коли б таке підпорядкування відбувалося насильницьким шляхом. Українські землі переходили в підпорядкування цієї держави, аби звільнитися від ординського поневолення. Уже в 60–х роках XIV ст. до Литви відійшли всі землі Київщини, Переяславщини, Чернігово–Сіверщини — усі основні землі Подніпров’я, ядро Київської Русі.
Таким чином, величезна українська територія вивільнилась від ординського ярма на століття раніше, аніж інші землі, завойовані монголо–татарами.
З падінням же Галицько–Волинського королівства припиняється перший період державності українського народу, який почався з середини VII ст. і продовжувався до середини XIV ст. Як бачимо, він мав два етапи — це епоха Київської держави й епоха Галицько–Волинського королівства, що була прямим продовженням, без історичної перерви, державницьких традицій попереднього часу.
Найвидатніші, найяскравіші сторінки першого періоду державницького існування — це останні роки династії Києвичів, зокрема князювання Аскольда, цього "прегордого кагана скіфів", коли подніпровська Київська Русь вийшла на міжнародну арену та стала постійним фактором європейської політики.
Встановлення династії Рюриковичів після династичного перевороту 882 року розпочало нову епоху зміцнення Київської держави. Розквіт її припадає на часи правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
Після нищівної навали монголо–татарської орди державність давньоукраїнського народу не зникла. Вона продовжилась на терені Галицько–Волинського та частини Подніпровського краю, витворивши сильну європейського типу монархічну політичну систему у вигляді королівської влади в добу Данила Галицького та його нащадків.
Які ж причини призвели до падіння державності українського народу першого періоду?
Передусім — геополітичне розташування держави. Вона існувала на межі кочового степу й осілого землеробського населення східних слов’ян. Починаючи від перших століть нової ери, кочовики постійно нападали на цей регіон і найперше підминали під себе державу русів–полян, русів–українців. Отже, ця територія постійно зазнавала руйнування.
У часи розквіту цього першого державницького існування велику роль відігравали надбання нових земель і розширення володінь за рахунок менш розвинених у соціальному та культурному плані народів. Це почалося з часів Святослава, а далі Володимира і Ярослава Мудрого, які безмежно розширювали свої володіння на схід. Ця політика експансії, яка була згодом перейнята всіма Рюриковичами, особливо Рюриковичами московської династії, стала традиційною для державців. Але вона чаїла в собі небезпеку ослаблення Київської Русі. Постійний відплив матеріальних, людських, військових, культурних ресурсів і цінностей призводив до ослаблення ядра Київської держави.
Ще однією причиною падіння першої державності українців була та, що в найтяжчі часи боротьби русів–українців із кочовими навалами розпочинались численні завойовницькі походи західних держав, вони ніколи не надавали реальної допомоги україно–руській державі, а навпаки, хотіли поживитись за рахунок її територій. Особливо прикрим це було в XIII ст., в добу найтяжчих випробувань історичного буття подніпровсько–прикapпaтcькoгo нacелення. Деpжaвнicть тут oпинилacь у лещaтax. Бaгaтoвiкoвa і безпеpеpвнa бopoтьбa нa двa фpoнти виcнaжyвaлa yкpaïнcький нapoд.
Пpoте нaйбiльший здoбyтoк пеpшoгo пеpioдy деpжaвнocтi yкpaïнцiв голягав у тoмy, щo нaш нapoд мaв сім cтoлiть cвoгo деpжaвницькoгo життя. Це дocить тpивaлий чac, щoб нapoдoвi не зaбyти, rn;o він мaв cвoю деpжaвy, cвoю пoлiтичнy культуру. І ця icтopичнa пaм’ять cтaлa ocнoвoю вiдpoдження деpжaвнocтi yкpaïнcькoгo нapoдy вже в пiзньoмy cеpедньoвiччi — у чacи литoвcькo–pycькoï деpжaвнocтi тa пoльcькoï екcпaнciï, a нaйбільше — у дoбy кoзaччини.
ЧАСТИНА ДРУГА
Відродження Української держави в часи козаччини.
Гетьманщина
У складі великого князівства Литовського.
Україна під Польщею. Козацтво
На початку XIV ст. влада монголо–татар через ханські міжусобиці ослабла. Це привело до піднесення Галицько–Волинських земель. У 1303 р. тут була створена Галицька митрополія, що мало велике значення для консолідації українського населення цього краю. Але на початку XIV ст. сусідня Литовська держава почала розширювати свою територію, приєднала білоруські землі і частину російських, її існуванню, проте, загрожували сусідні держави Польща, Золота Орда, тевтонські хрестоносці. Тому вона шукала підтримки галицько–волинських володарів, що зближувало обидві ці держави, зокрема в протистоянні монголо–татарам. Згодом це стало причиною спільного визвольного походу українських і литовських військ за визволення Київського князівства, що піднесло національно–визвольні сили в українському суспільстві, яке підтримало литовських князів у їх прагненні вигнати монголо–татар з Подніпров’я і приєднати його до себе. Проте це викликало агресію з боку польських та угорських феодалів проти галицько–волинських земель (з 1340 р.). В 1349 р. Волинь і Галичина були захоплені Польщею.