Острогами пришпорює коня. Але чомусь немає ніякого оселища. Не чути ґвалту псів. Де він?
Раптом кінь під ним звалився на передні ноги, потім — на задні.
Будимир зіскочив на землю, упав грудьми на шерхітливу суху траву, вухом приклався до землі.
Земля мовчала. Лиш тривожний тупіт коней, що здоганяли його. Торкнув рукою коня — той засапано дихав. Востаннє вбирав у груди дух степу. Загнав.
Підвівся, приклав долоні до вуст, по-розбійницькому свиснув.
Другий кінь підійшов до нього, махнув головою, слухняно підставив спину для сідла. Будимир погладив його по широкому лобі, почухав боки, миттю злетів у сідло.
— Що, брате Одаре, — ласкаво припав до його гарячої гриви. — Неси з усіх ніг. Он'бачиш, уже й Місяць-Сварожич нам дорогу висвітлює…
Будимир звівся у стременах. Простяг руки до місяця. Очі його увібрали в себе стільки місячного сяйва, скільки могли поглинути глибокі зіниці уличанина.
— Ти, сине всемогутнього бога Неба-Сварога, ти, нічне світило, вітець вічної Пітьми! Ти, володарю снів і сторож дібров. Ти, охоронець таємниць Ночі і помічник татей… ісцілителю хворих і утішителю нещасних… Прислухайся до моєї молитви… поможи моєму вірному Одарові! Дай сили йому в тілі, бистроти в ноги… Захисти од каменю й стріли підступної… Одведи наміри злого Чура і Пека… Захисти від Морани-смерті…
Будимир склав на грудях замлілі руки. Подумав, що іще попросити у повновидого доброго бога Нічного Неба.
— До тебе слово моє… моління моє. Не посилай хмар на Небо, не ховай від очей моїх Білу Дорогу й Полунощну зірку. Мій рід за се принесе тобі в жертву найбільшого тура, а я добуду з сухого дерева живий огонь і в дні розгорання Сонця запалю і тобі бадняк…
Ніч лише починалася. Якщо весь час поглядати на Великий Віз і пересікати Білу Дорогу, то до ранку він має побачити стіни Роденя, городка на річці Росі, де вона єднається з Дніпром. Там і починається земля росичів і полян.
Уличанину Будимиру здавалося, що цей шлях, від Придніпровської Луки й Пересіченя до Роденя, він скопитить швидко, за дві ночі й один день.
В його тілі ще буяла яра молодечість, а молодість завше літає на крилах і не може стищувати буйства жадань тверезістю розмислу.
І все ж — ніхто ще в сьому світі, що живиться силами всемогутнього Роду й зігрівається теплом Даждь-бога-Сонця, що нишкне в пітьмі Ночі під блискучим Свароговим оком, ще не захотів проміняти довірливість недосвідченої молодості на мудрість похилих літ. І то добре, і те знають тільки люди, бо відчайдушшя юності здатне творити земні дива й перемагати там, де мудрі обережники обходять стороною…
Звечора над Дівич-горою, де стояла прадавня кам'яна баба, висвітлювались високі вогнища. Якщо трохи відійти від Лепесівки туди, де закінчувалась вулиця високою, невідь-ким насипаною могилою (ніхто із дулібського народу того не пам'ятав), то можна було розгледіти, як біля вогнищ миготять чорні тіні. А коли підійти ще ближче до тої Дівич-гори, то можна було добре розчути й дівочі пісні, й парубоцькі погуки, що котилися понад нивами й лісами і тихо плескали в хвилі Бугу-ріки:
Ой чиє ж то поле задрімало стоя?
Задрімало, задрімало!..
Ой чиє ж то поле заспівало стоя?
Заспівало, заспівало!..
Та пісня вечорова ніби колихала-заколисувала темні хатини Лепесівки, Сокиринців, Нової Весі, Дивінська та багатьох інших дулібських сіл, що півколом розкинулись навкруг Дівич-гори і немовби пливли в зоряному океані Ночі…
Вулицями села проїхало двоє притомлених верхівців. У Лепесівці ніхто на них не звернув уваги. То були вістуни від полян і сіверян, два ґречних молодих мужі — Добрин і Власт, що прибули до вождів дулібського племені з тяжкою новиною. Вони подивовано перезирались між собою: безпечно живе народ
дулібський! Виспівує пісень, водить хороводи на Дівич-горі, знемагає у солодощах теплої Ночі…
Безпечне пожнив'я… Далебі, давно вже — одвіку! — не бачили дуліби ворогів, які накочуються із Степу, де піднімається Сонце, і чорними хмарами насідають на слов'янські племена полян, сіверян, уличан. Дуліби сидять за Сівером і Полянами, південні їхні рубежі давно посіли уличі й тиверці; полунощну сторону стережуть градки й весі деревлян і дреговичів. Нині дулібський народ зібрав хліб. Повсюди починається тепер свято врожаю — свято доброго духа слов'янського народу Волоса, який дбає про хліб, про худобу і можність людей.
Теслярі-умільці уже обтесали зрубані восени колоди, щоб завтра з них поставити серед вулиці села столи й лавиці. Тут почнеться застілля усіх односельчан, родаків, гостей із сусідніх сіл. Ті столи будуть гнутись від пишних короваїв, пирогів із яблуками, перепеч з маком, від полумисків із м'ясом, печенею, рибою, свепетом[43]…
Усе те відали Добрин і Власт, проїжджаючи широкою вулицею, де були звалені в купу білі, щойно обтесані дошки для столів. Бо всі племена слов'янської мови мали однакові звичаї…
Вістуни не йдуть до Дівич-гори. Пощо говорити з молодими? Їм, вістунам, потрібні старійшини родів. Надто важливі у них справунки. А тих старійшин нині можна знайти за селом у капищі.
— Дуліби покладаються лиш на Берегинь та Оберегів! — хриплувато сміється Власт. — Навколо ніде застав не тримають.
— Бо за нами вони, брате, за спинами інших племен. Тому й безпечні. Пощо їм та варта? З півдня кочовий вал розіб'ється об великий народ тиверськии та уличів. Зі сходу — об наші і ваші голови. Звикли…
— Наші племена — як заборола від Степу. Хто тільки посуне звідти — перше в наші груди цілить.
— Певно, дуліби до нас не пристануть нині… — розмірковує уголос Добрин. — Ту біду знову самим нам треба буде відбивати.
Зупинились на околиці Лепесівки. Власт втомлено стягнув із голови повстяну гостроверху мегерку[44] — пилій.
— Лишусь біля коней. А ти, Добрине, йди до них сам. Колись же мовили, бував…
— Доводилося. Бодай би того не було.
Добрин сповз із коня, кинув повід у руки Власту. Лише він знав, що тут, на околиці Лепесівки, у діброві, старовинне капище, де живуть духи добрих богів і душі померлих пращурів роду.
П'ять-шість літ тому, коли булгари котилися з Великої Ріки, Добрин вперше прибув до дулібів. Тоді поляни з'єдналися з росами й тиверцями і відтіснили кочовиків до побережжя Руського моря. Дуліби лиш посміялися у спини воям: ви бороніться, а ми — у полі ниви будемо орати. І дружина у нас мала, не годна меча тримати… Усе то була лжа. Добрин відав про те, як і всі поляни і всі роси. Дулібам ворог той не загрожував.
Яку ж відповідь нині дадуть вістунам?
Переступивши поріг низького дерев'яного капища, Добрин потрапив у просторе виталище. Посеред нього стояв витесаний із білого каменю чотириликий бог дулібів Світовид. Він одночасно дивився в усі чотири сторони світу — то з усміхом лукавим на тонких губах, під довгим вусом, то з жорстоким прискалом ока під насупленою бровою, то ніби сумно вдивлявся удалеч чи мрійливо заглибився у свої роздуми. Голову Світовида вкривала висока шапка, що нагадувала смушкові бирки пастухів. Руки важко впирались у руків'я меча, а внизу, під ногами, які так міцно стояли на землі, ніби вросли в неї, було висічено два перехрещених списи і серп. Бог Світовид, певно, також орав землю, сіяв хліб, жав його і ламав списи тих, хто зазіхав на добуте в поті чола добро.
Цієї ночі Світовид усіх зустрічав веселим усміхом.
На мідних опаницях[45], що стоять на триніжках біля ніг Світовида, на вогнищі, шкварчать шматки яловичини, вепрятини, цілі зарум'янені куріпки, гуски, качки. На широкій пательні смажиться риба, якою багаті Західний Буг і його заводі — круглобокі веризуби, карасі, соми, безкості вугри, важкі осетри та інша пожива риб'яча. А довкола того требища стоять шкіряні міхи із зерном.
Високий худий старець у довгій білій сорочці ходить навколо требища, потроху набирає зерна у жменю, сипле його на жар.
Попід дерев'яними стінами капища з колод, поставлених сторчма, впритул одна до одної, сиділи на лавах найстарші поселяни Лепесівки й окольних селищ. Вони відбирали із снопів, що лежали коло них на землі, найкращі колоски й передавали молодим жницям, які сиділи тут же й, тихо співаючи, в'язали з тих колосків, деревію, жовтоголових суцвіть безсмертника довгий вінок — бороду для бога Волоса. Наступної весни зернами з того вінка орачі почнуть засівати своє поле. А нині — вони славили цьогорічний урожай.
Добра нивойка була! Сто кіп жита зродила і ще ся похвалила, копу перечинила. Запрягайте воли, поїдем до діброви сосонки витинати, копоньки підпирати!
Добрин, постоявши біля дверей, уклонився дулібському ідолу Світовиду й звернувся до старшини — старшого волхва Остромова, ґречних мужів Година, Вольги, Прибика, які очікувально дивилися на прибулого.
Коли під час чародійства з'являється далекий вістун, коли на ньому сіра від поту й пилюки сорочка, а під очима залягли темні пасмуги втоми, то певно, що приніс він недобрі вісті. Якась біда насувається на їхні житла, на їхні капища і їхній рід.
Неясна тривога виповнила капище. Остромов частіше, аніж належало, сипав зерном на требище; жниці-в'язальниці стали збиватися зі слів пісні. Та все ж кожен продовжував робити свою справу. Бо сьогодні — не орачі, а мудреці орють свою ниву. Так велів звичай. Шана до хліба насущного — вище за усяку суєту. Мудреці орють свою ниву у людських душах і засівають її зерном заповідей, для пам'яті роду. Пам'ять береже рід. Смертна людина — безсмертна в своїх надіях і в своїй пам'яті. Коли ж вона втрачає пам'ять і слово, коли губить звичай — її забувають боги. І вона зникає безслідно на сій землі. Тому волхви дулібів, як і в інших племенах, пеклися за тим, щоб із коліна в коліно онуки і правнуки дбали про честь хліборобську, щоб знищити рабство душі і щоб не міліли серця, і щоб не губилося слово і не пересохли ріки пам'яті…
Старійший волхв дулібського племені говорив спочатку тихо, потім голосніше. Добрин чув уже окремі слова, а далі й повністю поглинувся ними.
— Аще коли лінощі в тілі, Земля-мати росою-потом не віддасть, зелом-плодом не подарує, поморить рід людський голодом, висушить колодязі й ізвори, ріки й потоки, зів'ялить трави-волосся… То нехай же син Неба і Землі, ясновидящий Світовид, одведе від нас ту напасть, най дасть сили в руки і в тіло, аби-сь потом, зерном, чадами і своїми могилами засівали ми нашу землю.