Гей, Столе. Здається, в одній із твоїх шухляд бачили Ми дещо цікаве. А ну висунь на секунду найнижчу.
– Нічого там немає цікавого, – пробурчав Стіл. – Всього лише друга частина Пензля, туди її сам Король поклав, коли ще жив у нашому будинку.
– Так це будинок Короля? – захопленно вигукнув Фімка.
– А ти думав, чого він так довго до себе нікого не приймав? – гордовито відповів Стіл. – Добре, тримайте свій Пензель, – він висунув нижню шухляду, і Фімка витяг звідти те, що спершу сприйняв за стару перуку з твердого волосся незрозумілого кольору.
– Нумо, нумо... – Лонгій-Л’Оккі зняв підроблену і приставив справжню частину. Пензель у його руках ледь помітно здригнувся і на мить засвітився.
– Працює! – захоплено закричали всі, а Стіл тріумфально ляснув дверцятами, мовляв, знай наших!
– Тепер залишилося тільки знайти ті самі Двері, через які пішов Король-Маляр, – підсумував Лонгій-Л’Оккі. – Шановні Меблі, ви випадково не знаєте, де вони можуть бути?
– Ну от, зовсім інша справа! – добродушно пробурмотів Стіл.
– Так би відразу! – відгукнулося Крісло. – Щоправда, – додало воно дещо зніяковіло, – про ці Двері ми нічого не знаємо.
– Виходить, так чи інакше, а без допомоги Меліси і Розалінди не обійтися нам, – сказав привид Гороб’янія, який уважно слухав цю розмову. – От тільки як же до палацу проникнути, адже будинок наш в облозі!
– В облозі, в облозі! – похмуро підтвердив з ґанку Сигізмунд.
– Ідіть-но сюди, – покликало їх зі спальні Ліжко. – Я вам підкажу. І Брехло, до речі, нас не зможе підслухати.
– Так нечесно! – крикнув їм Сигізмунд, але на нього ніхто не звернув уваги.
Розділ тридцять третій,
у якому сила думки перемагає обставини
Правогін пронизує всі Охи і схожий на павутиння, тільки замість ниток у ньому труби, а у центрі цього "павутиння" знаходиться вежа, де щодня принцеса, яка качає права, власне, качає права. Звідти вони розходяться по правогону-павутинню і здатні потрапити в кожен будинок. Безпритульні будинки фундаментом чують правогін і можуть приєднуватися до нього будь-де. Точно так, як це зробив той, що колись належав Королеві-Маляру, а тепер прийняв за господаря Фімку.
Труби правогону були товщиною з Фімку... Чи навіть трохи товщі.
– Я не пролізу, – тихо сказав хлопчик. – Я там застрягну. Назавжди!
Лонгій-Л’Оккі зніяковіло кашлянув.
– Але ж іншого виходу немає. Тобто залишається, звичайно, той, біля якого чатує Сигізмунд, та навряд чи це кращий варіант.
– Ніж застрягнути? – образився Фімка.
– Ніж те, що я тобі хочу запропонувати, – м’яко вимовив чарівник.
"Перетворить, – вирішив Фімка і з виглядом приреченого на страту востаннє подивився на спальню. – На жабу перетворить. Або на муху. Щоб точно проліз у трубу. А потім випадково загубить або розіб’є окуляри, і буду я квакати чи дзижчати. Або і квакати, і дзижчати водночас, хто їх знає, цих неуважних чарівників..."
– А може, я тут зачекаю?
– Давай-давай, – донеслося з ґанку. Це Брехло помітив Шварцика, який проходив повз безпритульний будинок, і тепер посилав його за підмогою. – Скажеш гвінпінам, щоб негайно до мене і щоб шашки прихопили. Штурмом їх брати будемо, двері виламувати.
Лонгій-Л’Оккі розвів руками:
– Боюся, не дочекаєшся ти нас. Сигізмунд раніше прорветься.
– Добре, – сказав Фімка і заплющив очі. – Перетворюйте. Тільки цур не на жабу! І не на...
– До чого тут жаба? – не зрозумів Лонгій-Л’Оккі. – Я тебе взагалі не збираюся ні на кого перетворювати.
– А як же я тоді пролізу в трубу?
– Для цього тобі доведеться стати худішим. Самому.
– Але як?!
– Не знаю, як у твоєму місті, але в Охах якщо дуже сильно чогось захочеш, завжди це отримуєш. Тому, до речі, городяни дуже обережно поводяться зі своїми бажаннями. Буває, не подумавши, такого побажаєш, що потім і сам не радий. Тож і ти, Фімко, виріши, чого ти хочеш більше:,врятуватися від Сигізмунда чи залишитися таким, який ти є.
– Хотілося б, звичайно, і те, й інше, – зізнався Фімка. – Страшно якось... і взагалі. Але якщо вибирати...
– Тоді не гай часу. Уяви собі, як ти стаєш стрункішим. Заплющ очі, так зручніше уявляти.
Фімка чесно зробив все, як радив чарівник. Уявляти себе "стрункішим" виходило поганенько. Взагалі не виходило, відверто кажучи.
– Слухайте, а ви не можете за допомогою Пензля просто намалювати хоч якісь Двері? – з надією у голосі запитав Фімка.
Лонгій-Л’Оккі, шкодуючи, похитав головою:
– На жаль. Я вже намагався – нічого не виходить. Мабуть, коли Пензель зібраний повністю, він взагалі не слухається нікого, крім свого господаря, тобто Маляра. І зачарувати тебе я теж не можу, вибач. Тому давай вже сам...
"У мене не вийде", – приречено подумав Фімка.
– Якщо ти не повіриш у власні сили, у тебе справді нічого не вийде, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – Нумо, заплющуй очі й уяви, начебто малюєш себе заново, але вже не такого гладкого. От бачиш, – додав він обережно трохи згодом, – потихеньку починає виходити.
Фімка розплющив очі й попросив у чарівника дзеркальце. Дивно – у ньому виднівся усе той же Фімка, тільки помітно схудлий!
– Ух ти!..
Цієї миті у вхідні двері Будинку, Якого Немає, щось сильно гупнуло.
– Час, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – Інакше виявиться, що ми даремно все робили. Лізь-но, Фімко, у правогін.
Сказано це було по-дружньому, але Фімці чомусь одразу пригадалася казка про Івасика-Телесика, якому приблизно таким же тоном пропонували полізти у відьмову піч.
– Дружніш! – гаркнув на ґанку Сигізмунд. – Дружніш бийте, що ви, справді!..
Фімка голосно зітхнув і поліз у правогін.
Розділ тридцять четвертий,
у якому наші герої нарешті знаходять ті самі Двері, але це їх зовсім не радує
У будиночку-палаці, де жили Меліса і Розалінда, а також їхня бабця-піратка, панував сум. Так завжди буває, коли пропадає щось, до чого ти звик і на що не звертав уваги, і лише загубивши це, розумієш, наскільки воно було тобі дорогим.
– Ого! – сказав Фімка, вибираючись із правогону й озираючись навсебіч. – Нічого собі!
– На жаль, – зітхнув Лонгій-Л’Оккі, – коли Сигізмунд почав перефарбовувати місто, зміни торкнулися навіть того, чого не торкнувся Пензель. От і маємо!..
Вони стояли в порожньому і темному коридорі сірого кольору, де не залишилося вже ниток, які розмовляють людськими голосами. Та зараз у нитках і не було потреби: у такому коридорі не заблукаєш. На всіх дверях висіли таблички, котрі повідомляли, що знаходиться за ними.
– А це що таке? – здивувався Фімка, прочитавши на одній: "Комірчинка. З Мірмелеоном".
– Ага! – заволав муралевиний лев, вистрибуючи до них. – Перелякалися?! А я, коли ми розбіглися, відразу сюди помчався, принцес попередити.
– Попередив?
– Аякже! Вони вас давно вже чекають.
– Вони знають, де знаходиться Двері, через які пішов Король-Маляр?
– Ну... – зніяковів Мірмелеон. – Про це я ще не запитував.
– Тоді ходімо швидше. Щойно Сигізмунд здогадається, що ми втекли, він напевно зметикує, куди саме.
Кімнати сестер-принцес розташовувалися теж інакше, ніж колись: поруч, причому на кожній висіла велика табличка з портретом господарки кімнати, ім’ям і невеличкою анкетою (не зазначені були тільки дати народження, бо в леді запитувати про вік не прийнято).
– А портрети, кажуть, щодня міняють, – повідомив Мірмелеон, помітивши, як Фімка розгубився.
Меліса і Розалінда зустріли гостей засмученими. Вони заходилися були розповідати, як, прокинувшись вранці, побачили ці жахливі зміни у палаці, але Лонгій-Л’Оккі чемно перервав їх.
– Підозрюю, що змін ставатиме дедалі більше. Якщо ми не вживемо заходів, звичайно. Нам необхідно викликати в Охи Короля-Маляра. І нам потрібно для цього відшукати Двері, через які він пішов.
– Але ми не знаємо, де вони, – розгублено сказала Меліса.
– Може, запитати в бабусі? – запропонувала Розалінда.
Ніхто не встиг нічого відповісти на цю сміливу пропозицію. Двері відкрилися, і на порозі постала адміральша Бенбоу власною персоною.
– Я, онученько, теж не знаю, де Двері, – сказала вона. І, збентежена власним миролюбством, додала: – Щоб мене акули зжерли!
– Усе дуже просто, – посміхнувся, з’явившись у неї за спиною миршавий чоловічок, дуже схожий на французького актора Луї Де Фюнеса. – Я знаю, де знаходяться ці Двері, – і він показав на стіну. Вірніше, на малюнок, що висів на стіні.
Малюнок виглядав як найзвичайнісінький. На ньому було зображено паркан (мабуть, шкільний), на паркані лежала намальована тінь, здається, від гаража. А вже на паркані містилися намальовані відчинені Двері з напівкруглим верхом і різьбленою ручкою.
Щоправда, в Двірному отворі нічого не було намальовано, він залишався порожнім.
– Як же так? – прошепотів у розпачі Фімка. – Мало того, що вони несправжні, так ще й по той бік нічого немає.
– Чому це не справжні?! – здається, Бульчин Жуск навіть образився за Двері. – Найсправжнісінькі чарівні Двері. Намальовані самим Королем-Маляром.
– Але ж вони намальовані на папері!
– А яка різниця?
– Але... але вони менші за звичайні Двері!
– Нічого подібного! Звичайно Двері між світами дуже малого розміру, тому їх мало хто помічає. І взагалі, навіщо сперечатися? Вибору в нас немає.
– Але звідки ви знаєте, що ці Двері – саме ті? – не здавався Фімка. – Ви що, бачили, як Король-Маляр через них пішов із принцесою в інший світ?
– Так, – незворушно підтвердив Бульчин Жуск. – Звичайно, я бачив. Зрештою, принцеса – наша дочка.
– Чия – "наша"?
– Наша з Вікторією, – і Бульчин Жуск показав на бабцю-піратку. – Чия ж іще?
– А для нас принцеса – тітка, – повідомила Фімці Розалінда. – Бо нас пан Бульчин Жуск увнучатив, ось!
"Ну і справи..." – подумав Фімка.
– Гаразд, – зітхнув він. – Чого вже там, кажіть, що треба зробити, щоб пройти крізь ці Двері.
– Бачиш замкову шпаринку на малюнку? – запитав Бульчин Жуск. – Встав туди Пензель руків’ям і поверни за годинниковою стрілкою.
Варто було Фімці зробити це, як Двері несподівано збільшилися...
...чи це він став меншим?
Хоч би там що, Фімка поклав Пензель на підлогу, не озираючись (страшно ж – а раптом Двері знову стануть маленькі?!..), помахав своїм друзям рукою і ступив через поріг.
– Дурниці якісь, слово честі! – вигукнув він, коли побачив, куди потрапив.
А потрапив Фімка до себе додому; цього разу – по-справжньому!
Розділ тридцять п’ятий,
у якому Фімка, повернувшись, вирішує повернутися ще раз
– Тра-та-та за Бусла! – кровожерливо заволав Аверинцев, вискочивши з-за рогу.