Розгнівана тітка пояснила, що то бив її покійний чоловік, але я в се не повірила, бо чула, що він був хоровитий і помер через рік після шлюбу.
Часом уночі тітка вставала, замикала мене в хаті, й верталась аж під ранок.Се ще більше мене противило до неї, і я чекала її смерті, щоб стати вільною.
На третій рік я постелила коло ріки відбілювати полотно, а коли повернулась по нього, то побачила на ньому брудні сліди від чобіт. Якийсь пан чи підпанок знехтував моєю працею, що ж тут вдієш. Так і згорнула я полотно, бо вже заходило сонце, й віднесла додому, щоб завтра запрати сліди. І чомусь не сказала нічого тітці. Наступного дня знову винесла полотно на ріку, і хотіла випрати, але жодних слідів не побачила.Може, мені привиділось? Тітка якось казала, що коли щось таке привиджується, це означає, що час трохи забіг наперед або повернув назад. Тепер я зрозуміла, що час стер сліди і шкоди немає,а полотно навіть стало білішим і тоншим.Я повернулась додому, бо мала прополоти грядку цибулі, і сліди перестали мене тривожити.Далі треба було принести води, потім тітка посадила мене розтирати в мисці сухе зілля і ще щось схоже на маленький кігтик, і щось таке як земля, й намагалася якнайшвидше це зробити, аби хтось чужий не зайшов до хати і не побачив, бо то були чари.Тітка сказала, нащо чари.Приходила невістка старої Гандзі, принесла грудку масла й сиру, жалілася, що чоловік від неї в постелі відвертається.Ну, то ще не страшно, коли жінка хоче, аби муж її любив. І хоч тітка божилася, що ніколи не чарувала на хворобу чи смерть, я сама бачила, як вона ліпила з воску ляльку.
Та то пусте. Отож, увечері я пішла знову по своє полотно і побачила, що воно геть зібгане, і слідів ще більше.Стало мені прикро, бо не мала я ні вітця, ні матері, й віна не назбирала.Усе полотно, що я ткала, тітка продавала, і зрідка шила мені якусь одежину.Не мала я ні стрічок, ні коралів, не вміла вишивати, і цим різнилась від найубогіших наймичок." Не треба тобі стрічок, — мовила тітка. – Сплети собі віночок з квітів.Твоїй вроді він більше пасує.А по моїй смерті, що вже скоро, усе дістанеш. Ти й не відаєш, яке то багатство."
Правду кажучи, я більше боялась тітки, аніж була цікава до її багатства. Жили ми бідно.Старенька хата, дві курки й латка городу коло річки, яку нераз плюндрувала повінь.Я знову нічого не сказала, бо якщо у тій справі був замішаний хтось із села, тітка могла пімститись.Коли я внесла полотно до хати, то побачила, яке воно біле.Тітка підвела голову, вона часто отак сиділа, поринувши у тяжку задуму, й спитала:
— Що, вже вибілилось?
— Та ні, — відказала я.— Ще завтра піду.
Докія зітхнула й подивилась на Матвія. Той спав, і йому снилась її розповідь.Далі вона вела її вже подумки, пригадуючи щораз інші деталі.
...Коли вона розстелила вранці полотно, яке було чистим і білим, без жодних слідів, то сховалась у лозах, аби подивитись, що буде далі.Мала трохи часу, бо тітка, прихопивши наготоване зілля, пішла до села.
— Скільки я там просиділа, не знаю, здається, навіть задрімала, коли побачила, як тінь торкнулась білого полотна.А слідом за тінню – пана в чорному вбранні з довгим чорним волоссям, що почав ходити по моєму полотні, якось дивно при цьому посміхаючись.Він глянув у мій бік, і наче невидима рука розхилила лози.Потім сплеснув у долоні, й моє полотно перетворилось на великих білих птахів.Вони закружляли довкола пана, а далі піднялись у небо й зникли.Я була така вражена, що навіть не пошкодувала за полотном, і вже ж не могла вимовити ні слова.А він підійшов до мене й мовив таким голосом, що за нього я віддала б не лише сувій полотна, а й усе на світі:
— Ти будеш моя. Твоя тітка пообіцяла мені. На цілий рік, а потім ми розлучимось.
— Чому?
— Бо такі квітки, як ти, в’януть.І взяти тебе з собою не можу, бо в мене є своя пані.
Тут Матвій застогнав і повторив:
— Пані, моя пані.
Докія зрозуміла це, як відлуння своєї розповіді, й продовжила уже вголос:
— Я кинулась тікати й на подвір’ї зіткнулась з тіткою. Вона одразу все зрозуміла й сказала:
— Розпали вогонь у печі, будеш мити голову.
А оскільки я мала дуже перестрашений вигляд, додала спокійніше:
— Він вибрав тебе, ще коли ти була маленькою дівчинкою.
— Хто? Хто?
— Той, що літає в повітрі й живе під землею. Він князь їхній.
Це нічого не означало для мене. Ніколи не чула про тих, хто літає в повітрі й живе під землею. І що мене вибрали – теж.Зрозуміла, чому тітка не хотіла віддавати мене за простого хлопця.Отже, йшлося не про шлюб, а панську забаганку.І я тихо, але з погрозою, сказала:
— Могли б мене спитати. А коли я не схочу?
— Не мели дурниць, — гостро відрізала тітка. – Що доля призначила, не від твого хотіння залежить. Та й красний той князь, як янгол. Правда, бракує йому мізинця на лівій руці, але так у них заведено, щоб чогось бракувало тілу. Вони ж не люди.Зрештою, побудеш з ним рік, та й усе. Він тебе винагородить, як будеш шануватись.Чи ти волієш, аби тебе якийсь шляхтич збезчестив і кинув?
— А хіба ж не так зі мною вчинять?
— Ні, — похитала головою тітка, — не так.То така велика різниця, як між небом та землею.Якби тебе полюбив янгол – хіба б то було безчестя?У Біблії ж написано, як сини неба сходили на землю і брали собі жінок земних.Так казав священик у церкві.До того ж ніхто про се не знатиме. Скажу, що поїхала до матері недужої. Нині вночі...
— Що нині вночі?
— Він тебе забере.
Тітка викупала мене в пахучому зіллі, змила голову, й казала не заплітати коси. Я сиділа на призьбі й цокотіла зубами. Тітка сказала, щоб я нічого не їла й не пила.Ошалілими очима я дивилась на світ, ніби приречена на смерть.Тітка витягла зі скрині нову сорочку й наказала вбратись.Вона не спускала з мене ока,певно, боялась, щоб не втекла.А куди могла втекти молода дівчина, коли світ повний розбишак та вбивць? Завжди було так. Хлопець може втекти, піти на службу чи до війська, а мене прийняли б, може, до корчми прислуговувати , і там кожен міг би чинити наді мною глум.А в монастир треба мати гроші.І ще тітка, пораючись коло мене, як коло відданиці, не забула сказати:
— То не злий дух, ні. Не слухай нікого, Докіє. Вони ще перед Христом тут були.Там, де ти будеш, немає церкви, але як хочеш молитися, то молися про себе.
— А вони що, в Бога не вірують?
— Ну, сього я, дитино, не знаю.Мусять вірити. Бог –один.
Дивно. Але я знала, що і в татар є свій Бог, і в жидів.Утім, тітка зняла з мене залізного хрестика.
— Був би золотий, то нічого, але залізо їх пече.
Почало заходити сонце. Я дивилась на нього з розпачем, бо як вони живуть під землею, то й мені сонечка не видіти. Без церкви я обійдуся, бо прикро мені чути за спиною:" Ото пішла відьмина годованка!" Але як же без сонця?
На обрії залишилась червона смуга, потім сіра, настала ніч.Я сиділа на лаві, склавши руки, наче у празник, а тітка навпроти мене. Нарешті вона здригнулась і сказала:
— Ходімо!
— Куди?
— Туди, звідки князь тебе забере.
Я подумала, що це все сон.Ще вранці несла вибілювати полотно, і моє життя було наперед відоме: день за днем, будні, свята, зима, літо. Ми вийшли з хати і тітка повела мене на роздоріжжя за селом.На землі світив повний місяць, і було досить ясно.Колись на тому роздоріжжі закопали живими перелюбників: жінка лишила мужа, а муж жону. Давно се було, але оповідали, що інколи з-під землі чути плач.
— Стань отут і чекай, — наказала тітка.
— А ви?
— Мені не вільно тут лишатись. Не бійся нічого. Як тебе вибрали, то вже не скривдять. Вони не чинять зла тим, хто їм не перешкоджає.
Це трохи мене заспокоїло. Я лишилась на роздоріжжі.Було трохи зимно.Невдовзі повіяв легкий вітерець, закалатали дзвоники і почулась музика.Щось наближалось у темряві.Але земля не дудніла під кінськими копитами.Зашуміло листя на вербі, що росла на межі.Вона пригнулась, і я вслід за нею.Не торкаючись землі з темряви виринули сиві коні, четверо сивих коней, запряжених в повіз, де сиділо й грало троє музик.Вони пролетіли наді мною, і слідом за ними показався вершник на чорному коні. Якась сила, схожа на вітер, підхопила мене, і я стала підійматися вгору. Вершник, закутаний в чорне, обійняв мене, посадив поперед себе і шепнув на вухо:
— Княгине!
Докія заплакала.Вона давно не плакала, та й з віком невиплакані сльози висихають. Плакала за тим, що вже ніколи не буде, що ніхто не назве її княгинею, не посадить на коня, щоб літати разом під місяцем.Їй і раніше було гірко, але не так.У звіриній норі, що пропахла страхом і змертвілим листям, вона не відчувала себе ні живою, ні мертвою, як камінь, що має серце, але те серце ледве б’ється.Вона тужила не так за тим світом, що покинула, як за молодістю, такою, як у цього хлопця.Йому можна все розповісти, і він у своїй великій тузі не здивується нічому.Вона обняла його, притулилась до такого чужого й сплячого, хто бачив сни з розплющеними очима.Але знала, що він не розповість їй нічого натомість, і руки їй ослабли.
Знадвору лилося синювате повітря присмерку. Докія встала, вийшла з печери, торкаючись грудьми терну, з якого давно облетіло листя, але він залишався таким густим, що нічого за ним не було видно.
— Через рік я опинилася на тому самому роздоріжжі в тій самій сорочці.Там був не рік, а цілих сім, бо час серед тих, що літають в повітрі й живуть під землею, спливає по іншому.І тільки я торкнулася холодної землі, одразу подумала, чи застану тітку, і чи стоїть ще наша хата.Бо, як я вже казала, ремесло в моєї тітки було небезпечне, а часи непевні: то війна, то посуха, то моровиця.Якщо у війні тітку звинуватити не могли, то в усьому іншому дуже легко.Я тут же посміхнулась цій думці, бо насправді мені було тепер байдуже, що тут діється.І побувши сім літ княгинею, мусила вчитись жити і вмирати на цій землі.
Нічого не змінилось.Так само світив місяць, і панувала нічна тиша.Перейшовши місток, я зауважила, що в тітчиній хаті світиться.Отже, вона чекала на мене.Та коли я переступила поріг, то побачила, що стеля розібрана, а тітка лежить на смертній постелі, без тями.
— Чому стеля розібрана? – пошепки я спитала бабів, не подумавши навіть, як вони сприймуть мою появу серед ночі з розпущеним волоссям у самій сорочці. – Що тут діється?
Бо я вже не була тією несмілою відьминою годованкою, що ховала очі, намагаючись пройти непомітно.