Хлопець у них такий, що й сам у хаті посидить, не ждатиме, а наварить, наготує, попоїсть і вроки сідає робити, тихе таке хлопченя.
— А жінці чого ж не сказав, що їде?
— Та про що ж, Ганю, і мова. Надумав він собі зуба вставити.
— А я його беззубим, чуєте, й не бачила.
— Та ти й того не бачила, й того не чула, а все кричиш на мене, а я ж прийшла розказати, може, в пригоді стане.
— Та в якій пригоді, тітко? Ось не зліть мене, бо ходите по селу, бігаєте, а потім у душу лізете.
— Душа не глечик — влізу та й вилізу, а що правду скажу, то ще й дякуватимеш.
— Кажіть же, та швидше, бо робота стоїть, нікому її робити, як я не зроблю.
— Слухай же, Ганю, бо більше не почуєш. А як взнаєш, то, може, хоч до мене добра та ласкава станеш. Аптекарша наша дружить з його жінкою та й заходить в гості, коли там їй треба, чи як, не знаю. Але це таке діло. Було ж так, що в Антосі сліпенької хату робили. А Мишко із своїм хлопцем, як жінка в Житомирі була, змовились та й пішли помагати, хоч жінка наказувала в той день, як поприходять додому, нікуди не виходити, а сидіти вдома.
— Вже ж так і сидіти, тітко, ну як скажете.
— Правду кажу, бо вже все дозналася, і хай мене хоч уб'ють, а од свого не одступлюсь. Так ото вони, ті двоє, збираються і гайда до Антосі сліпенької хату робити помагати, бо, бач, їм там хтось переказав чи не помогли б. Малий, я бачила, до Антосі й так забігає, то хліба купить та занесе, а то нігті обріже, бо вона ж не бачить добре, це вже його батьки научили ходити та доглядати за Антоською.
— А ви ж кажете, жінка хотіла, щоб вони нікуди не йшли в той день?
— Про що ж і мова: бо вона зранку в Житомир поїхала з агрономом і скоренько хотіла вертатись, а агроном обіцяв дати машину, як тільки приїдуть, та щоб вони поїхали в Коростишів до її батьків, це вони так, видать, звечора домовились, хто їх знає. А ці взяли та й до Антосі побігли, то того й сердилась, а як же ж, це таке діло.
— А ви б уже хотіли, щоб він тільки жінку й слухав.
— Ага, так, так, проте побіг до Антосі хату робити, а їй переживай за всіх, це ж якби ще сказали, чи як там, а то ж мовчечки.
— Не вмерла ж, не вмерла, чого вам боятись.
— Це ще ж і не все, скільки він її мучив за ці дні, то не питай. Вони собі почимчикували до Антосі, а я вже ж бачила, бо й сама потім ходила, кавалків з штири зробила, помогла хоч якось. То що вже сама бачила, того не забуду і не збрешу, хоч хай мені руку відрубають, бо бачила, як Мишко з хлопцем там робили аж дотемна, щоб не збрехати, а вона ж не навідувалась, та й правду робила. І, кажу, був там Петро Кухта, їздовий, то той бочкою води привіз, аж надовго хватило, і вони вдвох з Мишком і стовпи поставили, і крокви поробили та позакидали. Віконечко ж одненьке зробили, щоб на річку дивилась, рама була стара якась. А Антосі більше вікон і не треба, вона й сама так наказувала, що, чуєте, зробіть одне віконечко.
— І, кажете, дотемна робили і всю хату зробили.
— Всю хату зробили, хатиночку, тільки не побілили, бо зразу ж не білять. А Мишко ж, чуєш, повний рот цвяхів набрав і по одному забиває, отако цвяшка одного вийме, зажене в дерево, а потім і другого бере, а ті між зубами стримлять, головками в роті. А Петро Кухта з іншого боку струже та забиває і Мишку гукає, що так гарно цвяшки в Мишка поблискують в роті та проти сонця. А я собі мовчу та тільки засміюся до себе, щоб вони вам блищали не знаю як, подумаю, а вони регочуться та цюкають. А Петро все балакає за ті цвяшки, що в Мишка в роті, та радіє, що блищать вони проти сонця і аж йому, каже, любо робиться.
— Бо радіють люди, як хати роблять. І в нас колись так було, хоч і важко, а всім чогось весело, сонце світить, дерево пахне.
— То це воно так, але ж і друге. Мишко тими цвяшками грався, мовляв той, грався, а тоді враз і надломив переднього зуба, та добре так, аж до кореня викришився, а в нього зуби великі, білі, він же ж і не курить, як той Кухта, що аж темно в роті в нього.
— То це тоді він і втратив зуба? Та й правда смішно, а другий подумає, не відаючи, що хтось вибив.
— Ага, кому смішно, кому й не, балакай. Йому з хлопцем те, що вони втекли, наче й забулось, але ж інше. Це вже аптекарша наша говорила комусь, то й до мене дійшло. Вона ж договорилась там з кимось у городі, а це вже його Олька просила її, і вона пообіцяла, що як Мишко поїде в Житомир, то там зроблять гарного зуба, золотого, щоб не збрехать. Бо Олька ж їздить часто в Житомир, знає там людей і аптекаршу добре взнала, бо, може, тій щось треба було від неї, от вони й почали договорюватись за зуба. Я ж знаю, що Олька йому нічого довго не говорила, наче посварені були, тільки от днів скілька назад заговорили, бо це вже через ту хату, а вона ж йому й сказала, що вона Антосю любить і рада їй та рада, як вона навідується, але що можна ж було не так зробити, як вони, а гарно та гарно. Але Мишко мовчав на те, нічого не говорив; хоч і не було такого, аби що лихе вкоїв на неї, тільки надутий ходив, було видко по всьому. Посля уже мовби відлягло, але ж і невідомо, що він з тим зубом вирішив, чи вставляти, чи як. Бо і їй відповіді не було, мовчав він, а вона ж йому розказала, що от, мовляв, можна в Житомирі зробити.
— Вставить, що ж ви думаєте, з діркою ходити буде, не буде ж, ні.
— Та воно то так, але ж, Ганю, чула, що золото дорогуще стало, і як це вони рішаються на таке, та ще в городі робити, там же і здеруть, не дай Боже, та здеруть.
— Як є гроші, то чого ж, і де ви бачили тепер людей без грошей, чого їх жаліти ті гроші.
— Але ж, бач, і не жаліє на нього, з золотом хоче щоб ходив не як собі, ага, так
— А як же, без любові, думаєте, жити хіба можна. Це ж не ви, що й сім'ї ніколи не було в вас, то ви й не мучились, не знаєте, що це таке — і щастя, й горе, та все докупи.
— Та ти ж бачиш, яка вона худюща та чорна, що ж це за любов така; жінка, коли щаслива, то здорова, повна, а ця як мара. Одно хіба, що гарна на вроду, ото її щастя, що може покрасуватись.
— Різна ж вона, любов, буває, тітко, одних розпирає, других сушить, хіба розбереш, в кого як.
— В нього ж і вредна натура, та й сам такий, як воронове крило, чорний, а як чорне, то вже якесь не таке, і всередині темно та темно. В нього ж і на роботі не так, як в інших. Агроном йому скільки казав та говорив, щоб комбайна брав чи трактора, а він ні й ні, не буду я з вами роботи, бо ми різні люди. І, бачиш, товчеться на базі, залізяки точить, щось там варить і ні з ким не говорить.
— Ну, то що ви хочете, така в чоловіка вдача, як не до Душі робота, то нащо ж себе силувати.
— А ти, Ганю, туд-сюд, слово по слові та й за ним вернеш та й за ним, хіба, думаєш, не бачу, не ховайся.
— Була б ваша правда, тітко, не сиділа б я, може, з вами тут та не балакала.
— Ага ж, оце тобі й раз, оце тобі й два.
— А, одчепіться, тітко, та не муляйте, чи ви думаєте, що то мені добро таке було слухати ваші побрехеньки, ні ж.
— А я таки докажу, а я таки докажу, ще й зверху перев'яжу, було б тобі знати, що нема мені діла до того Плахот-нюка, бо то я так розказала, думала, ти зрозумієш та добром на добро одкажеш, аж, бачу, не так, не так, бачу.
— Що побачили, те й ваше, а більше нічим пригощати, бо ще й не варила, бо ще й не палила.
— А не хочу я твоїх обідів, я ж хотіла за поросятко взнати, а як воно так зробилось, то бувай здорова.
— І ви ходіть здорові при свині та при корові.
— Є в мене й сало, є й молоко, аби й тобі таке щодень було.— Богинька крутнулась на стільці та швиденько намацала біля себе костурця, сьорбнула носом голосніше, як перший раз, і з тим подалася геть.
Вишкандибала за кущі, якими пообростало всеньке подвір'я Гані Гарячої, угледіла в спориші півштахетки давньої, вже трухлявої, і не полінувалась нагнутися та підняти. А як підняла, то стріпнула нею, щоб роса впала, загорнула в якусь ганчірочку, пригасла до грудей і вже ніде не спинялась, а подибала додому чи й хтозна-куди.
...Плахотнюк повернувся в село після обіду. Наступаючи на довгі поли вилинялого офіцерського плаща, зістрибнув зі східців автобуса і постояв трохи, витираючи чоло та пригладжуючи волосся. Одним пальцем, щоб не помітно було, торкнувся до того місця, де раніше крізь губу намацував дірочку. Понатискував, понатаскував і усміхнувся: дірки не було.
Звертаючи, де не так грязько, пішов уздовж огорожі, аж це зачув, як хтось ззаду гукає.
— Сідайте-но, підвезу, Михаиле.
Петро Кухта помахував правою рукою, котра була коротша від лівої і ховалась у засуканий рукав куфайчини.
— Гей-гей,— наче на волів, погукав дядько на своїх старих коней, якими тільки й возити тирсу з пилорами на колгоспний двір.— Сідайте, під'їдете трохи. Я, як вдосвіта виїжджав, то по всьому бачив, що буде дощ, тому й брезентину вкинув на віз. Бачите, Михаиле, не змоклий, та й ви, бачу, сухенькі.
— З автобуса, в Житомирі трохи намок, а в автобусі парко було.
— А це, бачу, і зуба вставили, у місті вставляли, видать.
— З міста ж іду. Походив трохи з діркою, а потім і надумав поїхати, бо за роботою так беззубим і ходитимеш.— Плахотнюк вийняв хустину, обхопив нею свого носяру і міцно висякався.
— Гарний зуб, залізний, міцний, бачу, зуб. А онде сонечко вигріває,— і аж вказав коротшою рукою з пужалном у бік сонця,— то так той зуб поблискує, аж любо робиться.
— Залізо, воно надійніше, що не кажіть.
— Уже ніяка хвороба не візьме та ніяка сила не скрутить, кажіть.
Відтак обоє засміялися, а Плахотнюкові треба було зіскакувати, бо скільки тої їзди з Містечка: слово по слові, та й дома, ще тільки стежиною од дороги пройти.
£ XVI —і іг
Як тільки вечір, то вже й збираються у невеличкому дворі, зарослому деревцями, кущиками, крізь які не побачиш балакучої вулиці з машинами, людьми, хіба шуму чутно трохи. Хтось любить поратися у дворі — садочок такий виріс
Котрийсь жіночий голос з сумного починає
— Дивилась бокс по телевізору, то аж страшно зробилося. Одне одного товче, як на смерть.
— Та й то правда, кумо,— озивається якийсь дядько (піджачок на ньому куценький, ще й попід пахвами нитка розійшлася — синів, мабуть).— Це якби в хаті отако вдарив, то вже й розгнівався б.
— Та не те щоб і розгнівався,— у відповідь тихо,— але де ви бачили, щоб люди отак збиткувалися над собою.
— Не розбираєтесь, а говорите,— в'їдливо так підскубнув маленький дід у чорному грубому костюмі і білій сорочці з застебнутим верхнім ґудзиком.— Це ж вам спорт, а не так собі.
— Та хай би вже й спорт чи яка проява,— той самий жіночий голос,— але ж не так уже, як це.
На тому кутку втихло, а бабусі, що сиділи навпроти, завели іншої.
— Це ж Мотря каже їй,— одна,— що від тебе козою смердить.
— Еге, ця Мотря така.
— А вона відповідає, що якби й ти стільки лікувалася та пілюль випила, то й від тебе смерділо б.
— А вона ж знає, що в нього з Мотрею, знає.
— Де б не знала, розказуйте.
— А що ж ви думали, ця при його жінці чогось психону-ла і пішла додому, а він покинув усіх і на бобику доганяти.