Як ти голодний, я можу зварити суп швидкого приготування. У мене є югославський.
Його навіть собаки їдять!
— Собаки? Ти хочеш мене почастувати стравою для собак?
— Страви для собак дуже дорогі, значно дорожчі, ніж для людей. А пакетні супи собаки не їдять. Але цей, югославсь кий, їдять з апетитом.
— Дякую, Віко, твої канапки дуже класні, або як треба казати? кльові?
— Прикольні.
— Так, так, прикольні. Але давай почекаємо Ларису.
— Давай. А поки що я покажу тобі наш дім.
Вікторія показала батькові усі три спальні, включаючи дідову.
— Тут, звичайно, приміщення потребує ремонту, — сказав Дмитро, роздивляючись плями на стінах і геть попсовану підлогу.
— В мене немає грошей, — зітхнула Вікторія.
— Зате в тебе є батько, який уміє все це робити. — І… скільки це буде коштувати?
— Я ще не дійшов до того, щоб брати гроші з рідної донь ки.
— Але тоді я повинна буду готувати для тебе супи з м’яса і овочей, а в мене на це немає часу! Я вчуся!
— Віко, я ж не плачу за твою освіту, як багато інших бать ків дорослих дітей! Отже, я цілком можу виконати ремонтні роботи для тебе безкоштовно і без якісних супів.
Вікторія не змогла втримати посмішку і сказала батькові, що він, здається, класний мужик. А потім згадала, що сьогод ні дев’ятини по мамі і відчула, що зраджує її світлу пам’ять, заграючи з батьком, і виправила ситуацію тим, що схлипнула і застогнала, мовляв, вони з мамою завжди хотіли мати хатню робітницю. Такі жінки, як вони, заслуговують на це!
Дмитро зітхнув, що він і сам винен, що Віка виросла самовпевненою феміністкою. Пригадалось, як дочка незграб но несла тацю з тарілками з кухні до святкового столу, і дядько Володя присоромив її: "І що то за господарочка, яка не може спритно подати такої дрібнички! Хлопці любити не будуть!" І дванадцятирічна дівчинка спересердя кинула тацю на підлогу і закрилася у своїй кімнаті з плачем: не треба нам таких хлопців, які люблять офіціанток! А Дмитро напустився на Володю: які хлопці? Дитині вчитися треба! І Володя за свій невдалий педагогічний випад був змушений збирати битий посуд із підлоги.
У двері подзвонили Лариса з Ярославом. Коли гості чіп ляли свої кожухи, вішалка впала, і Дмитро знову мав би шанс швидко врятувати ситуацію, але в цьому домі немає елемен тарних інструментів, щоб наново почепити вішалку. Він пообіцяв зробити все це найближчим часом, а поки що гості склали верхній одяг на крісла в холі й пішли до столу.
У Ярослава волосся змащене якимось запашним розчи ном. Із нагрудної кишені піджака стирчить чорна хустка, на руці жалобна європов’язка, і сам він ретельно тримає на обличчі фальшиву трагічну маску. Він хапає кулончик на шиї у Вікторії, і Дмитрові хочеться дати йому по руках. Але Вікторія каже "заберись" із кокетливим смішком, і батько вирішує не втручатися.
Сіли до столу.
— Ви, як я бачу, вже почали без нас, — каже Ярослав.
Лариса смикає сина:
— Батько з донькою мають право випити самі, без будь кого… Гаразд, хай земля буде пухом нашій незабутній Вероніці, мир її пам’яті!
Випили. Вікторія знову пепехилила повну. Ярослав також.
— Куди тобі пити, малятко, — каже кузенові Вікторія, — ти ж іще секондарі скул (середня школа (англ.)) не подужав.
— У мене все попереду, — жує рибні делікатеси Ярослав, — моє майбутнє — прозоре, як сльоза.
— Від Володі немає вістей? — питає Дмитро.
— Ще тієї осені передав гроші. Більше ніяких знаків уваги не надходило, — байдуже відповідає Лариса і відразу переводить розмову ближче до предмету:
— Мені на роботу дзвонила Катерина Рачко. Розповідала про вашу недавню зустріч.
— Це та сама? — цікавиться Вікторія.
Дмитро сердито кладе на стіл ніж і виделку. Він ледь стримується.
— Віко, ти вдаєш, ніби така доросла пані. Але першою ознакою дорослості є відчуття того, що і де можна говорити.
— А бити жінку по обличчю можна? — зі сльозами в голосі відповідає Вікторія. Слово бере Лариса.
— Увага! Ми зібралися по перше, щоб згадати Вероніку.
А по друге, щоб поміркувати, що нам відомо про її загадкову загибель. Ми зараз не обговорюємо питання вірності й зради.
Залишимо всебічне осмислення цих питань філософу Мур чику. Я тебе не розумію, Віко! Ми, здається з тобою про все домовились! Я згадала Катерину не для того, щоб думати про майбутнє, а не про минуле! Ніби ти не знаєш, що в чоловіків подружня зрада часто йде не через сереце. Все відбувається просто тому, що в деяких чоловіків…
— Сперми забагато… — підказує Ярослав і відразу ховається під стіл, бо Лариса люто замахується на нього, а потім звертається до Дмитра:
— Дмитре! Оскільки його батько зник у невідомому напрямку, я прошу тебе як найближчого родича застосувати силу і вивести цього мерзотника з за столу!
— Це не мерзота, — виправдовується Ярослав, — це пост модерн!
— За поминальним столом не може бути ні постмодерну, ні ненормативної лексики!
— А я не вживав ненормативки, тільки медико біологіч ну…
Ярослав почав дратувати навіть Вікторію.
— Ходімо, я тебе посаджу на телевізор, — каже вона.
Двоюрідні братик і сестричка виходять у хол, Лариса з Дмит ром лишаються наодинці.
— Отакі в нас діти, Дмитре. Твоя значно краща. Вона добре вчиться, а цей ще й двійочник. Крім того, погодься, в неї є певні підстави мати зуб на тебе. Але ми з тобою вже говорили: або ти сидиш удома і ми тебе не чіпаємо, або розпочинаємо нелегкий шлях зближення…
— Я вже з усіх сил намагаюся згладжувати гострі кути… І потім, Ларисо, я був у лікарні і дещо довідався.
До кухні заходить Вікторія. Вона бере для Ярослава тарілку рибних делікатесів, чарку і півпляшки горілки, й зі словами "щоб він нам не заважав" виходить у передпокій і знову вертається.
— Ти його не дуже напувай, Віко, мені його вести назад.
— А він скоро засне, — відповідає Вікторія, — а потім проспиться і буде, як огірочок. — І далі до батька:
— Тату! Давай так: я не нагадую тобі про твої паскудства, а ти не втручаєшся у мій спосіб життя. І тоді все буде гаразд!
Домовились? Ну то наливай! Я думаю, мама не була б проти.
Вона завжди натякала мені, щоб я подзвонила батькові, під’ї хала до нього, випила з ним чарочку на кухні…
— Ти б не дуже пила, Віко, — каже Лариса, — бо я дуже б хотіла, щоб ми усі втрьох поговорили про все, що знаємо про останні мамині години. Дмитро останній з нас бачив її живою.
— Отже, засідання веду я, — твердо оголосила Лариса.
Запитання номер один: чому ми вважаємо, що Вероніка померла не своєю смертю? Прошу висловлюватися з цього питання.
— По перше, мама не могла вмерти просто так. У неї були такі досягнення! Все було попереду!
— На жаль, доню, це несерйозне пояснення…
— Серйозне! Цілеспрямованість та повнота індивідуаль ного буття дає організму сили опиратися будь яким хворобам! Віра у своє призначення лікyє навіть від раку! А що вже казати про грип!
— Тетяна Віталіївна казала, що грип буває непередбачу ваніший за рак.
— А хто така Тетяна Віталіївна, можна запитати?
Вікторія і Лариса обмінялися виразними поглядами.
— Це мама Мурчика, — відповіла Лариса.
— А чи можна запитати, хто такий Мурчик?
— Це… як би це краще сказати.. це… автор п’єси "Дорога Зради", яку Вероніка ставила в своєму театрі "Трясоспис".
— Між іншим, на сорок днів буде знову цей спектакль. Ти, тату, маєш його неодмінно побачити!
— Гаразд, Віко, я знаю про цей спектакль… Але, якщо вже ми тут сидимо, то давай відповідати на поставлене питання.
А ти відповіла тільки "по перше".
— Добре. По друге, мамі стало краще. Вона не померла тоді, коли в неї була температура сорок! Але чомусь це ста лося, коли їй стало значно краще. А по третє, це те, що казали ви, тьотю Ларисо. Набряк гортані — це алергійна реакція, а не симптом грипу.
— Дмитре, яка твоя думка з цього питання?
Дмитро зітхнув. У нього защеміло в очах. Він ковтнув повітря, змушуючи себе говорити спокійно:
— Вероніці не було погано, коли я бачив її напередодні. Їй не сподобалось, що я прийшов, я це відчув. Але вона не була ні налякана, ні обурена. Просто дивилась на мене як на чужу людину. Я приніс троянди, вона їх взяла…
— Тобто ти стверджуєш, що твій прихід не міг викликати в неї нового загострення хвороби?
— Стверджую! І лікар Ольга Павлівна, з якою я розмовляв сьогодні, може це підтвердити. А також стверджую, що мені дзвонили напередодні. Сказали, щоб я приїхав саме до цієї лікарні. Щоб звернувся до баби Зосі. А також стверджую, що бачив бабу Зосю в домі батька Вероніки на Подолі вісімнад цять років тому, коли приходив туди по речі Вероніки.
— А може, ти помилився щодо баби Зосі?
— Віко, ти бачила її сама. Другого такого обличчя немає. Її побачиш один раз — і впізнаєш через п’ятдесят років.
Більше того. Саме з нею я домовився, щоб вона винесла одяг твоєї мами. І вона все це зібрала і подала мені через вікно, що виходило на вулицю, до Дніпра. Щоправда, я не знав, що ту жінку звали Зосею.
— Я чому питаю, чи ти не помилився. Мама не казала мені нічого такого про неї. Вона не казала, ніби то її давня знайома. Хоча вона дуже багато розповідала мені про своє життя в батьковому домі.
— У тебе все, Дмитре?
— Наразі все.
— Але не все у Вікторії. Розкажи про дзвоники чи то з Дубового, чи то з Блюхівки.
— Так! За декілька днів до того, як усе це сталося, сюди дзвонили. Я була певна, що то була бабуся Марія…
— Бабуся Марія померла дванадцятого червня минулого року. Я провів її в останню путь. Я стояв біля її труни над розритою ямою. Я бачив, як накривали її труну, я кидав на неї землю. А вже цього січня я встановив хрест на її могилі.
— Я не певна, було дуже погано чутно! Я не знала, що бабуся померла!
— Але ти чомусь подумала, що то був дзвоник не з Києва?
Були не такі сигнали?
— Ой, я не пам’ятаю, чи то були міжміські сигнали, чесно кажу, не пам’ятаю. Я прийшла від мами дуже втомлена. Це було ще тоді, як мамі було погано.
— Ти не можеш пригадати, коли саме був той дивний дзвоник?
Вікторія підійшла до календаря на стіні.
— Мами не стало в ніч з неділі на понеділок, в ніч з двад цять п’ятого на двадцять шосте. А до лікарні вона потрапила сімнадцятого, ми викликали швидку. То була субота, її завезли до чергової лікарні. Вісімнадцятого я туди дзвонила, не додзвонилася, поїхала туди. Мамі було зовсім погано, і ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте я в неї сиділа.