Скажи там своїм.
І сидять бідні "дурні вівці" на плятформі, позіщулювалися, покорцюбилися. Так до Дарниці їхали, а в Дарниці зустріли тих, що пару днів тому гордо свої розписки позалишали й подалися додому. Майора, який не прийняв їх, уже нема. Розстріляли. Вони другого дня всі подіставали повістки, — їхати знову на трудову повинність. От і їдуть.
Що ж бідним "дурним вівцям" робити, коли в них ледве душа в тілі, а їсти — аж плаче та душа. Це от назустріч військові, зараз поженуть назад. Злочинці, та й годі, — таке почуття.
— Старайтеся якось швидше, — військові ввічливо кажуть, — бо вже восьма година, вас у Київ не впустять.
До трамваю, хіба, добіжать ще, але ж міліція там заверне…
— Давайте, давайте, граждани! Останній трамвай відходить. Половина в передній вагон, половина в задній, щоб не було стиску. Оттак! Ну, всі сіли?
Ще зостався міст, там, звичайно, перевіряють, пашпорти питають. Але збаламучені "дурні вівці" як ринули всі разом, вартові тільки встигли крикнути: "Держатися середини". Перебігли міст, по сходах угору, вже військові знову попереджають: "Швидше, швидше, скоро будемо затримувати".
Якби Мар’яна не бігла так, не розігрілася в цім гоні за минущою останньою хвилиною, то напевно занедужала б, так її скрутило це багатоденне поневіряння. Але коли в господаря застудиться коняка, то він її прогонить.
І пішла Мар’яна до Рози в сусідстві, — сховатися від "управдомші". Принцип зламано. Ховається вже й вона, судити інших не має права.
XXXIII.
"Управдомша" бігає десь там, благає "картошку копать" їхати, а Мар’яна сидить собі в Рози і під невпинне "рубання" гармат читає нариси з історії України. Роза інколи навіть не приходить додому, вона в своєму Київторзі на казарменному становищі, з наплечником там і ночує, кожної хвилини дня й ночі може виїхати. Інколи Мар’яна перемежує студії розвагами, в запасі ще й Шатобріян, Андре Моруа, Ахматова.
В цій кімнаті на п’ятому поверсі з вікнами, що відкриваються на далеку Задніпрянщину, почуває себе Мар’яна, мов у зачарованому замку, десь на незнаній нікому височенній скелі. Не тільки фізично, але й усім своїм світовідчуванням. Дивиться на цей світ через верх усіх ідеологій.
Десь там унизу зчепилися два хижих звірі за здобич і розтягають на шматки свою жертву. Просторами України, через її міста й села, рудні й копальні, перекочується руїна, заграва, заглада. Сталін так і сказав у перші дні війни, тремтячим-переляканим голосом: нищити, палити все, весь хліб на корені, всю промисловість, усі потуги — машини. Не залишати нічого, крім згарищ. Чи йому шкода України, як вона вже не його? Ця війна така, як скитська, ось Мар’яна читає: "Втягнути ворога в глибину країни, попалити все, позбавити їжі, води, підірвати його силу партизанськими нападами, довести ворога до знемоги..."
І все, що бере в руки Мар’яна, хоч віддалено, хоч складно й химерно, а говорить їй про сьогоднішнє. Ось: "Вже в VІІ-VІ-му столітті до нашої ери скитська родоплемінна організація складалась із сумісі численних тотемістичних груп". Оце ж воно й те, що здивувало Геродота: як один скитський вождь каже "так", то безперечно, другий на те незгодний. Виходить, ще скити передали нам у спадщину цю зворушливу фамілійну українську рису, незгідливість. Оце ж тоді ми й позбулися ідеї рідного князя-вождя, оце ж тоді й народилися гайдамацька душа, незадоволена чужою безсердечною верхівкою. Вже й не буде в нас ніколи своєї верхівки, що росте з кореня, боронить інтереси всього народу?
Так то читає Мар’яна нариси із прадавньої історії України. Читає про скитів, а завела свої думки он куди. А в цей час летять над Києвом німецькі літаки, їх обстрілюють зенітки. Чи прийде Роза?
Історія говорить, що нема держави без органічної одности, хоч вона одежу кожен раз має іншу, то кревно — споріднену, то релігійну, то національну. Бо ось: стукнула раз груба сила і штучність нашої есесерської спільноти вмить оголилася. Враз розділилася вода й олія. Одні — тільки втікти, другі — тільки лишитися. Ці, що лишилися: одні надіються на національний ренесанс, другі тремтять від думки про гітлерівську загладу. Одні хотять повороту України, другі "єдіной недєлімой", третім однаково, хто, аби "товарів навезли". Хочуть України, — о, багато, вся УРСР чекає її, — але й це хотіння неоднакове. Одні — куркульської, другі — нацистської, треті — комуністичної, четверті, — змінити лише окупанта, гіршого на кращого.
І де ж тут одність? Чи може цей склад опертися ударові? А тут всією парою натискає досконала німецька воєнна машина.
І всі вони, ці розбиті атоми загубленої давно одности, кидаються тепер в другу крайність, у головах хаос, ідеалізують "кума", що другий місяць "стукає у ворота".
А Мар’яні нема радости й від "кума". Хібащо, може ось на деякий час нудьга відійде. Бо певна Мар’яна, що ця безглузда війна коштом України не розв'яже всіх болячок, всіх породжених суперечностей. Як і там "партія веде", — то й однобокість, задуха, страх.
Та занадто велика порожнеча зіяє і в учорашнім дні, щоб за нього триматися. Розчарування наше вилилося в сумний скептицизм, а ця гіркість — у нудьгу, в ту смертельну нудьгу, яка затопила й душила Мар’яну останніми роками.
То хоч через згарища, а в майбутнє! Може де на тій страшній дорозі побачить великодушні індивідуальності, геніїв не зла, а добра, добрих не від немічности, а від сили. Може ті індивідуальності вже бачать, як знайти загублену одність? Щоб не накидав ніхто нікому своєї волі. Щоб ми могли здійснити своє бажання вільно думати у всій своїй яскравості. Подвійно думати — для себе потаємно і як наказано — Мар’яна не вміє. То що ж робити їй? От хоче тепер підвести рису під учорашнім днем і почуває скованість. Вона ще радянська людина, вона не вміє бути вільною, яскравою індивідуальністю. Вона затруєна загальною отрутою, страхом за свою "неблагонадійність" і, не вміючи подвійно думати, намагається благонадійно, а з цього виходить щось пожмакане, бездарне, невиразне. А ще висить над тобою, що ось такий і такий необережний вислів можуть цитувати десь, і сама себе людина закопала ні за що.
Ну, і чи є тут у цій мертвонародженій структурі, де "хто щирий, той дурний", де виживає тільки хижак, або хоч маленький хижачок-гризун, чи є тут ґрунт для тієї омріяної індивідуальности? Де і як розвернеться твоя яскравість? А коли б Мар’яна вміла думати, вона звела б докупи ще не одні думки багатьох років.
Вже смеркає. Мабуть, Роза сьогодні не прийде. А Роза тепер — головне "інформбюро". Вчора ночувала дома. Прийшла і сказала, що справи погані. Дніпропетровське, Одеса вже давно в руках у німців. Як горів Чернігів, підпалений бомбардуванням, люди божеволіли від того пекла. Миколаїв уже тиждень горить і не можна спинити вогню. Ленінград здано. Чи правда? Німці за сім кілометрів від Києва. Чи правда? Так, це правда.
Що ж принесе Роза сьогодні?
— На хліб у Києві запроваджується карткова система. Бульваром Шевченка цілий день ідуть колони на Святошин із гарматами, стрільнами, танками. Узавтра не можна буде вийти на вулицю — гази. Деміївка горить. Біля "Більшовика" упало гарматне стрільно, німці обстрілюють передмістя. Сталін наказав: Києва не здавати, за невиконання — головнокомандуючому розстріл.
— Ну, і що робити? Невже не сьогодні — завтра Київ упаде? — після всіх новин питає Роза.
— Що це у вас таке? Молоко?
— Базар повний. Кругом горять села, а на київських базарах повно всього.
— То ж із околиць виселили!
— Ні, селяни виносять продукти із тих місцевостей, де вже зайняли німці. Німці нікому нічого не роблять, тільки забирають подушки та полотно на перев’язки.
— Розо, ви будете виїжджати?
— Я не можу. Ми покинули в селі сина, у чоловікових родичів. Я не встигла його забрати, як почалася війна, Миколу забито. Куди мені тікати?
Мар’яна зважує.
— Може й справді вам краще виїхати?
— Так мені й директор каже.
Роза борсається. Нікуди не хоче вона, не може, І куди? Чого? Що вона таке? "Совторґслужащая". В другу хвилину вирішує невідмінно їхати. У подвір’ї Київторгу увесь час стоїть напоготові машина.
І що може порадити їй Мар’яна?
XXXIV.
Вісім сильних вибухів підряд стрясли будинок і збудили Галину. Вона ніби вважається на казарменному становищі, має бути оце не вдома, а в науково-дослідному інституті з похідним наплечником, бо кожної хвилини дня й ночі може прийти наказ сісти в машину. Але все знаходилась причина, що треба цю ніч бути вдома. Сьогодні вранці вона має бути в лікаря, ну, так… Вона ж хвора! Лікарі довідок не дають, їм заборонено, але ходити до них на лікування можна ж? І це причина, що вона не може їхати.
Чекає Галина, поки радіо почне говорити. Як мовчить, то ще нема сьомої. Можна полежати. Який смішний учора був Кучерявий! Вони йшли разом до Галицького базару й він просторікував:
— Оці ще мені панікери! Та нас повік життя нічого не візьме! — базікав він біля трамвайної зупинки, як завжди, в доброму настрої й веселому гуморі.
Галині ж нетерпеливилося. Коли б уже швидше надходив трамвай! Що там удома робиться? Сьогодні стрільно розвернуло яму на Васильківській і кругом вилетіли шибки. Кажуть, і на Маріїно-Благовіщенській, на Пушкінській, Безаківській — це що Галина знає. Вже німці в серце міста стріляють. Цілу ніч свистіло й розривалося безперервно — десь недалеко. А інститут ще "працює".
Ну, і хто сказав би, озирнувшись навколо по площах просторого Галицького базару, що відбувається бомбардування Києва? Повно людей, всі купують щось, стоять юрби біля трамвайних зупинок. Бравурна музика гучномовців, марш "По долінам і по взґор’ям шла дівізія впєрьод" .. Вони обоє щойно по хлібні картки ходили, там черга. От, саме гарячка з тими картками. Німець обстрілює місто, а ми виконуємо вчорашнє розпорядження.
— Жест відчаю... — додумується Кучерявий. — Так само, як із цими окопами. Під Пріоркою окопів у вісім рядів, а ці наступають із Деміївки.
— Ну, та як же це воно виходить?
— Виходить, що ми замкнені вже. Нашого війська кругом Києва, — голкою не проткнеш. А Лубні, Ромен — вже в німців.
Галина не військова людина. Їй це нічого не каже.
… — А, може це який стратегічний .маневр? То ж кажуть, — наші вчора жадного пострілу не зробили, щоб не виявити своїх позицій.
— Кажуть багато.
Над головою верещить гучномовець — переможний марш.