Вона звернула увагу на її невеселий вигляд. Можливо, просто в людини нема настрою. Але розмова з Соломією насторожила міс Александер.
— Чи вам приємний ваш аскетизм, Соломіє?
— Я погано розумію, про що йдеться, оскільки я далеко...
— Ні, ні, я маю на увазі ваше таке, як би то сказати, дуже вже спеціалізоване життя. Точніше, чи прагнете ви особистого щастя? Як на мене, весь жіночий рух полягає в тій помилковій думці, що емансипація додасть радості, щастя... А ви як?
— Я відповім ще точніше. Я прагну співати, то, значить, прагну до своєї праці. Моє щастя в ній.
Вони помовчали. Соломія взагалі ніколи не починала говорити перша, а англійка не знала з якого краю почати.
— Мені сказала Джемма, що ви дуже часто ходите в трапезну, до фрески Леонардо. Вам вона подобається?
— Там все, як у житті... Друзі, вороги... байдужість і приреченість...
Міс Александер залишилася незадоволена розмовою і незабаром, зустрівши Беллінчіоні, поскаржилася на Соломію, поцікавилася, чи та часом не захворіла. Джемма розповіла про катастрофічне матеріальне становище Кру-шельницької. Міс Александер вжахнулася:
— Бідна міс Саломеа! Такий голос, і ніхто не хоче допомогти!
Джемма не могла пояснити міс Александер, що допомоги, про яку говорила англійка, Крушельницька не мала де взяти.
Того вечора міс Александер завітала до Соломії і запропонувала їй свою поміч. Співачка згадує: "Міс Александер, почувши мій голос і довідавшись, що я не маю за що довго оставатися в Мілані, постановила мене своїм коштом довести до цілі. Я зразу, розуміється, зраділа на таку пропозицію не тому, що знайшлася подібна особа, але просто тому, що я маю якусь вартість у людей. Гірко було мені годитися на цю жертву з приводу моєї гордої натури, але переконавшися, що, відкинувши помічну руку міс Александер, сама потерплю і її болісно уражу, я згодилася на той дар тимчасовий (бо хоч міс Александер багата і не хоче чути про те, що я мала відплатити їй той борг), я ж тільки потім зрозуміла, що при першій нагоді зверну їй кошти, понесені на моє образования в музиці. От бачите, яким я чудом змогла бути тут через півроку...
Ви мене розумієте, що я не можу бути довольна з того, що живу на чужому кошті отут, але що мені, бідній, робити! Не досить боротьби з людьми, то ще й самій з собою треба боротися, бо в мене така вдача нещаслива, що я не терплю нічиєї ласки".
Радість радістю, а чужа ласка таки отруює життя. Хоч міс Александер, здається, щиро зацікавилася Соломіїним навчанням. Ще довгі роки потім ця жінка слідкуватиме за життям і кар'єрою своєї улюблениці. Соломія Крушельницька ніколи не дасть їй приводу шкодувати про свій благородний жест.
Уже тоді слава про Соломіїні успіхи добігла Львова і Праги, і на літній сезон співачка хоче кудись заангажу-ватися, аби заробити трохи грошей. Двадцять другого квітня вона пише Павликові: "Батько мені писав, що приїде до мене, бо в Празі та у Львові замовляють мої виступи в театрі. На тій підставі я до вас писала, що не зістанусь тут довше ніж до п'ятниці".
Та з Прагою ще не було певної домовленості, а Львів поставився до молодої співачки так холодно й зневажливо, що Соломія не могла прийняти запропонованих їй умов. Маючи велику повагу до чужої праці, вона ніколи в житті не допускала приниження свого труда і своєї особи. Мала підстави цінувати і те, й інше. Тому поїздка додому, незважаючи на гаряче бажання Соломії побачитися з родиною і близькими людьми, тоді не відбулася. Соломія відмовилася від ангажементу, бо "переконалася, що дирекція Львівського театру забагато від мене вимагає. Через те вирішила залишитися в Італії аж до того часу, доки такі брехачі, як пан Шмідт (директор театру.— В. В.) не зважаться так легко критикувати мене. Він, бачите ви, хотів би, заки мене заангажує на початкові виступи, чути, співаючи кілька раз в театрі задурно. Скажіть самі, чи можу я свою працю так легковажити?
В усякому разі, я на літо поверну додому, але ще не зараз, бо тут маю максимум роботи".
Та ось за кілька днів по тому в Мілан приїхав батько. Він привіз від дирекції Львівського театру нове запрошення, в якому контракт підписувався без попередніх умов. Але Соломія відмовляється. Не знати, що спричинилося до відмови. Уражене самолюбство? Скоріш небажання переривати студії, які так гарно проходили. Та й Фауста Креспі проти. Батько наполягав — Соломіїне "ні" звучало ще більш рішуче.
І тоді батько в розпачі мусить їй зізнатися, що єдина оборона і надія всієї родини, брат Антін, важко захворів.
— Не розумію,— каже різко Соломія,— як то захворів?..— І вже стишено:— Коли захворів?.. А що лікар?
— Треба лікувати,— гірко зітхає батько,— треба, і мусимо, тільки надарма те лікування, Соломієчко, надарма!
— А що ж трапилося, татунцю?
— Смертельно захворів Антін, мати про це не знає... Та хіба зважиться хтось їй сказати? Грошей не маємо ніяких, борги за душу беруть. Вже і не знаю як, Соломієчко, бути, тільки ото надія на тебе. Якби-то заробила тих кілька сотень за літо... Підтримати родину, бо Антін лежить у клініці, а за неї платити треба...— Батько заплакав.
У Мілані, в чистій Соломіїній кімнаті, сиділи собі при столі двоє людей, ладних небо прихилити одне одному. Життя знову заганяло їх у кут, і вибитися звідти міг тільки молодший. Але старий знав, скільки-то коштуватиме сил, і плакав. Плакав старий батько від горя, і, може, вперше розгубилася Соломія.
Частина четверта
ЧИСТИЛИЩЕ
Мов лебідь, розпростер він два крила, Провів нас обережно за стіною, Що грізну кручу колом обнесла. Змахнув пером по лобі й наді мною, "Блаженні плачущії, з їх-бо сліз,-Він мовив, радість їм зросте спокою".
Данте Алігієрі Божественна комедія (Переклад Є. Дроб'язка)
Розділ І
ВНУТРІШНЄ і зовнішнє У кінці квітня 1894 року Соломія з'явилася у Львові і з перших же репетицій в театрі зрозуміла, що ні вона сама, ні її голос нікого тут не порадують. Але, заклопотана родинними справами, які застала в найгіршому стані, вона не звернула на атмосферу в театрі щонайменшої уваги. Це ще відплатиться їй згодом, коли погорда у стосунках із колегами покладеться їй мало не в найбільшу вину. Справжньої розпуки завдає їй те, що неможливо побачити брата, оскільки батько не дозволяв жодних із ним контактів. Він пояснював це кепським станом Антона і психічною депресією, яку той ніби переживає.
У готелі, де вона тимчасово мешкала, її знайшов Оку-невський. Вони листувалися, і він знав про її приїзд до Львова, але зустрілися, як чужі. Соломія вельми переживала за брата, а Окуневський по тому прощанні на вокзалі не відчував себе досить певним щодо їхніх стосунків. Так складалося, ніби вони розлучилися, а оце він прийшов... І хоча раділи зустрічі,— насправді не знали, як тепер ставитись одне до одного.
По кількох днях усе стало на місце, бо Соломія за всіх тих скрутних обставин відчула себе такою самотньою, що бодай одна рідна душа справляла їй велику послугу. Тому вона не відштовхнула Окуневського, а з радістю прийняла його дружню вірність. Окуневському була відома причина дострокового повернення Соломії до Львова, і він щиро співчував дівчині
Він допоміг їй знайти помешкання на час її контракту із Львівською оперою, і Соломія зразу ж повідомила про те Павликові до Коломиї, де той жив. "З Мілана виїздила так раптово, що не мала й хвилечки часу, щоб пустити до Вас пару слів. Батько був приїхав до мене, не повідомивши мене про свій приїзд, так що я за два дні мусіла позбирати валізки і попрощатися з усіма моїми знакомими, котрі мене щиро полюбили за час мого побуту в Мілані. Приїхавши до Львова, змучена, збуджена дорогою, писала до Вас, що я вже в Галіції, адреси не могла Вам подати, бо сама не знала, де буду мешкати.
Зі свят допіру... знайшла хату, де постійно буду мешкати і господарювати разом із сестрою, котру виблагала з дому". І далі вона пише одну тільки фразу, ні в чім більше не відкриваючися перед Павликом: "Нині дуже змучена і не можу зібратися докупи, щоб з Вами порозмовляти". Тільки в ній, у цій фразі, вся міра Соломіїного горя.
Вона порушує батькову заборону і вирушає на розшуки брата. Знов у пригоді їй стає Окуневський, який з невимовними труднощами дошукався адреси закритої клініки, де лежав Антін. Окуневський привів її до будинку і залишився чекати в сусідньому дворі.
Клініка була розташована в низенькій кам'яничці з такими самими низенькими і широкими вікнами. Скрізь однакові білі фіранки, через які просвічували грати. Соломія штовхнула важку чавунну хвіртку. Акуратна стежечка, всипана червоною битою цеглою, обіч обсаджена широкими кущами півоній, вела до невеличкої дерев'яної сторожки. Соломію здивувало, що у дворі лікарня залишалася за огорожею.
У сторожці сидів молодик, і байдуже поглядав у бік Соломії, та пив чай,— вона надійшла ближче, бодай тут узнає, що й до чого.
— Добрий день, пане!— Молодик чемно вклонився, не полишаючи чаювання.— Вибачте, я хотіла б провідати хворого.
— Гм...— ніби усміхнувся молодий чоловік, оглянув дівчину з ніг до голови і, не знайшовши в ній нічого дивного, знов повторив своє:— Гм...
— Вибачте, пане, але ваші "гм" мені нічого не пояснюють.
— Хто вас послав сюди?
— Хіба я мушу мати дозвіл, щоб...
— Панна мусить мати дозвіл — або лікаря...
— Але в клініці мій брат!
— Це зовсім не міняє справи, панно!
— Маю надію, що це не тюрма...
— Не можу вас втішити, але це гірше, ніж тюрма... Соломія мусила вертати ні з чим, черговий більше не
сказав жодного слова. Жахливі думки роз'ятрювали Со-ломіїне серце. їй видалося, що в Антона проказа і тому його так заховано. Бодай що, але батько мусить сказати їй правду. Він мав приїхати восьмого травня, на перший виступ Соломії.
Наближалося відкриття сезону, і репетиції в театрі тепер були щодня. Між тим глуха неприязнь до Соломії, що вразила її з перших кроків, дедалі зростала. Соломія намагалася робити свою справу, не звертаючи уваги на закулісні кпини і смішки Яніни Королевич та її подруги Євгенії Штрассерн. Королевич не змогла перебороти в собі професійної заздрості до Крушельницької ще з часів спільного навчання в консерваторії і тому й переїхала у свій час квартирувати до Штрассерн. І ніколи, до самої смерті, не поборола в собі неприязні до Соломії.
Яніна Королевич, безумовно, була непересічною співачкою, та мала багато міщанських рис, які завдавали прикрощів і утруднювали життя тим, кого вона не розуміла і не сприймала.