Від них до дерев, що стояли по інший бік дороги, теж вели мотузки, майже не видні в лісових сутінках. А ще в кронах найгустіших дерев, що стояли край галявини, Швайка нагледів кілька великих гнізд. Не інакше, в них мали засісти стрільці, щоб відстрілювати козаків на вибір.
Потому Швайка так само повільно втягнув голову за кущ і сірою тінню ковзнув у хащі. За півгодини вони з Барвінком дісталися передової застави. Поміж вивідниками Швайка завважив і Колотнечу.
— Ну, що? — вигукнув той.
— Маємо роботу, — коротко кинув Швайка. — Попереду засідка.
— Оце наше! — зрадів Федір.
За кілька хвилин дві сотні козаків безшелесно розчинилися по обидва боки дороги. Передню заставу теж було збільшено чи не втроє. До її складу увійшли найвправніші стрільці з луків. А козацька валка, як і раніше, скрипіла возами, перегукувалася, посвистувала і взагалі вдавала, ніби нічого не чує й ні про що не здогадується.
За сотню кроків до галявини Швайка повернувся до козаків і попередив:
— Найперше цільте в тих, хто в гніздах…
То було дивне відчуття — іти під націленими на тебе стрілами. Швайка уявив, як видираються на дерева останні татари, як натягуються луки, готові щомиті відпустити тятиву. Утім, ніхто з них стріляти не буде, це трапиться трохи пізніше — коли передні козацькі вози дістануться протилежного боку галяви. І тоді з тріском впадуть поперек дороги дерева і майже впритул з кущів та гнізд свиснуть сотні стріл. А ще за кілька хвилин на ошелешених козаків налетять основні татарські сили, що зачаїлися на краю Чорного лісу. Шкода лише, що ніколи було дізнатися, скільки їх.
Коли до галяви лишилося кілька кроків, Швайка приклав два пальці до вуст — і тишу розірвав дужий, аж у вухах залящало, розбишацький посвист. І не встиг він змовкнути, як у крони дерев зі свистом врізалася хмара козацьких стріл і татарські лучники перестиглими грушами посипалися на землю. Тієї ж миті жахно скрикнули татари, що зачаїлися в кущах по той бік галяви: в їхні спини майже впритул вдарило дві сотні козаків.
Опору не було. Ошелешені такою несподіванкою, татари кинулися хто куди, проте на них звідусіль чатували гострі козацькі ножі. А за тими, хто зумів вирватися з цього побоїська, по п’ятах гналися найпрудкіші козаки на чолі з Тимішем Одудом.
— Тимоше, довго не бігай! — крикнув йому навздогін Швайка.
— За годинку вернемося! — долинуло з-за дерев.
Проте Одуд повернувся набагато раніше. І гнав Тиміш так, начебто не він, а за ним гналися.
— Там… — затинаючись, почав він. — Там чамбул татарський!
Мав рацію Ротько Беззубий: у діброві, неподалік від Чорного лісу, зачаївся великий татарський загін. Без сумніву, саме він під час кривавої веремії мав вдарити на козаків збоку.
Та коли залишки татарської засідки вихопилися з лісу, — чамбул хоч і вихопив шаблі, проте з місця не зрушив. Битися з козаками там, де вони почувалися господарями, у татар бажання не було.
Серед полонених, що їх козаки захопили на початку сутички, був і Ахмет-ага.
— Старший — то добре, — задоволено потер руки Колотнеча, коли Швайка розповів йому, що то за один. — От ми від нього й дізнаємось, хто їх послав.
Проте Ахмет-ага розповідати не поспішав. Він лише по-звірячому блискав на козаків чорними розкосими очима і мовчав.
— Ні, з таким не домовишся, — розчаровано свиснув Колотнеча. — Може, його той… трохи притиснути?
— Навряд чи це поможе, — відказав Швайка, вколовшись об погляд полоненого. — Такі не піддаються.
— То що, так і помремо невігласами? — почав сердитися Колотнеча.
— Зачекай, — зупинив його Швайка. — Гей, ану покличте тих, хто минулого року вчився чаклувати разом з Івасиковими хлопцями! — наказав він найближчим вивідникам.
Незабаром зібралося десятків зо два козаків. Швайка показав їм на Ахмета-агу, котрий усе ще з-під лоба глипав навсібіч, і сказав:
— З вашою поміччю я спробую дізнатися, що в нього на думці. То повторюйте за мною, що я йому казатиму… тільки не кричіть, мов на сорочому весіллі, — попередив він.
— А ми гадали, що ти вмієш чаклувати, як Санько, — розчаровано мовив хтось з гурту.
— Якби вмів, до вас не звертався б, — відмахнувся Швайка і підійшов до полоненого впритул.
Той відсахнувся.
— Не бійся, — заспокоїв його Швайка по-татарськи. — З тобою буде все гаразд, зрозумів? Усе гаразд…
— З тобою все гаразд, — зашелестіло по-татарськи навкруги. І якби не напружені обличчя козаків, можна було й справді подумати, що в цьому лісі все гаразд і ніякої небезпеки не існує.
— Ти засинаєш, засинаєш, — вів далі Швайка. — Твоя голова хилиться на груди…
— Твоя голова хилиться на груди… — тихою луною покотилося по галявині.
І тут усі побачили, що Ахметова голова безсило схиляється на груди.
— Спи, — вів своєї Швайка. — Спи…
А коли Ахмет-ага з заплющеними очима опустився на траву, Швайка тихо й довірливо, наче товариша, запитав:
— То звідкіля ви будете?
— З Акермана, — кволо відказав сотник. — Але є й з Хаджибея.
— Як ви довідалися про урусів?
— Наші вивідники побачили їх, коли ті наближалися до Чорного лісу.
— А вам не страшно сваритися з урусами?
— Спочатку було страшнувато. Але капудан сказав, щоб ми не боялися, бо тепер за нами міць усієї Порти.
— А хто цей капудан?
— Він будує фортецю в Хаджибеї.
— А ви самі звідкіля взялися?
— Звідусіль. Мій улус ходив за Дністром, інші кочували по всьому степу. Але тепер хани кинули клич, щоб до нас, у буджацьку орду, переходили ті, хто понад усе ненавидить урусів з литвинами. Бо то наші найзапекліші вороги.
— А якщо уруси з литвинами теж підуть на вас?
Зверхня посмішка промайнула на обличчі Ахмета-аги.
— Побояться. Бо тепер за нами непереможна Порта. І ми разом з нею рознесемо усіх дунгизів на друзки.
— І багато людей з тої Порти у вас?
— В Акермані не знаю, а в Хаджибеї близько двох сотень.
— Кажуть, що турки будують над Дніпром фортецю. Це правда?
— Вони докінчують її. А починали люди Менглі-Гірея.
— Навіщо їм та фортеця?
— Проти уруських кайсаків. Менглі-Гірей боїться, що вони на своїх човнах можуть нападати на його Крим.
— Скільки зараз там турків, не відаєш?
— Кажуть, що самих яничарів до трьох сотень. А ще туди часто приходять галери з Порти…
— Он як…
Швайка скоса глянув на Колотнечу і несподівано для самого себе спитав:
— То це ти ходив узимку на черкасів, а потім перейшов Дніпро і приєднався до Менглі-Гірея, так?
Презирлива гримаса скособочила Ахметове обличчя.
— Так. Але відтепер ходитимемо окремо.
— Чому окремо?
— Бо кримчаки нам не указ. Тепер за нами міць Порти.
— Он як…
Швайка відчув, що сили його вичерпуються. Він був мокрий як хлющ. Та й по обличчях тих, хто йому допомагав, теж стікали струмки поту. Мимоволі пригадався Санько. Атож, Бог йому дав нелегкий дар…
Швайка обернувся до Колотнечі. У того був стривожений вигляд.
— Тепер тобі все зрозуміло?
— Майже все, — відказав Колотнеча. — Схоже, на нас чекають ще веселіші часи. То не знали, як дати раду з кримчаками, а тепер ще й ці буджаки…
— А ти боявся, що тобі роботи не буде, — похмуро посміхнувся Швайка.
— Але тепер, здається, її буде забагато, — зітхнув Колотнеча. — Та нічого, впораємось! — зненацька вигукнув він і підморгнув до козаків: — Чи не правда, хлоп’ята?!
НАД ПОРОГАМИ
Івасик картав себе за зраду. Коли староста черкаський заборонив його ватазі йти з козаками на Низ, він теж мав би залишитися з хлопцями. Та замість цього Івасик нишком, як останній боягуз, зібрав свої лахи й перебрався до Чортория. І що найгірше — навіть не пробував попросити Марка взяти й решту. Боявся, що тоді Чорторий з Саньком проженуть і його самого.
Але що далі човни спускалися по Дніпру, то кращав настрій у Івасика. Ні, усе ж таки молодець він, що напросився у товариство до Чортория!
Слідом за Марковим човном пливло ще з десяток човнів-довбанок. Згодом, як казав Чорторий, на них наростять такі товстелезні дошки, що човни ці зможуть плавати навіть по бурхливому морю. І влазитиме в них чоловік з тридцять, а то й більше. А поки що там сиділо по шість-сім козаків. Решту місця займали всілякі вантажі: діжки з салом, похідні кузні, всілякі залізяки, що видзенькували в цупких рядняних мішках — узагалі все найважче, щоб полегшити шлях волам. Час від часу з човнів долинав сміх, а то й нестримний регіт.
Телесик відвернувся від човнів і поглянув уперед. Назустріч напливали все нові й нові береги. Вони то сходилися так, що з одного на інший можна було перекинути грудку, то розходилися настільки, що ледве мріли в далині. А ще Івасик завважив, що по всій течії Дніпра лівий берег був низький і всуціль поріс очеретами та вербами, а правий нависав над річкою високими стрімкими кручами.
Перший день Телесик лише те й робив, що захоплено ойойкав і термосив то Санька, то Чортория.
— Саньку, глянь, яке урвище! Марку, а там що таке?
Санько у відповідь лише здвигував плечима — схоже, його знову обсіли якісь думки. Зате Чорторий радів кожному запитанню. І поки він розповідав про те й про інше, у Телесика напоготові було вже нове запитання. Він навіть поцікавився, чому Чорторий гребе одним — легким — веслом, а більше й товще лежить на дні.
— А то для порогів, — відказав Чорторий.
— Для порогів?
— Еге ж. Там треба не лише гребти, а й відштовхуватися від скель. А як ти цим, — він кивнув на звичайне весло, — відштовхнешся, коли воно таке тонке?
Санько слухав Івасикове щебетання одним вухом і вже вкотре подумки повертався до останньої розмови з житомирським волхвом Куделею. Яку іншу науку той мав на увазі?
Нараз у пам’яті зринула геть давня розмова — коли він ще у Вовкулацькому куті супроводжував діда Кудьму до Сторожового дуба, де на них чекав дід Кібчик. Про що вони розмовляли, він, Санько не дослуховувався, бо стежив, щоб дідівській розмові ніхто не заважав.
Все ж інколи до нього долітали окремі слова, з яких Санько зрозумів, що дід Кібчик дорікає дідові Кудьмі, що вони, волхви, лише ховаються у своїх нетрях, а для звичайних людей нічого не роблять. А довкола таке горе, такі сльози… Невже волхвам це байдуже?
"Ні, друже, не байдуже, — тихо гудів у відповідь дід Кудьма. — Але безсилі ми втручатися в мирські справи…"
І, мабуть, він таки мав рацію, бо помер невдовзі по тому, як разом з Саньком звелів канівецьким слугам відшмагати свого хазяїна пана Кобильського.