– Покинь думати про нього. У нас є страшніші й поважніші справи.
І сірий зайда з лісів знову зблизив коханців, роз'єднаних добрим древонасадцем.
XXI
Сам зайда ніби добрав, що він непотрібний, а може занюхав десь собак, тільки він відійшов назад і став обходити хутір обережним, широким колом.
Це був ще молодий вовк — п'ятиліток, але прекрасний вояка і випробуваний боєць. Дарма що він був худий, як турецький святий, що ребра стирчали йому з-під шерсти, що на стегнах немов два роги, випиналися голі кістки, але всі м'язи його сухого тіла були скоорди-новані бездоганно, він пройшов двадцять п'ять кілометрів і міг пробі-гти ще п'ятдесят і не захекався б. Він легко міг би зарізати дворічне лоша, та голод і тренінґ спонукували його на ще більші подвиги.
Обійшовши три четверті хутора, він схопив запах коня з півден-ним вітром: до запаху цього не домішувалися аромати гною і аміяч-ний дух стайні. Запаховий образ коня опукло вставав з зеленого ото-чення травнистих ароматів; це був індивідуальний портрет здорового, годованого коня, але чужого для цих містин.
П'ятиліток почав обережно наближатись до апетитного портре-ту, ідучи зиґзаґом так, щоб ні на одну мить кінь не міг потягти носом з-під вітру його власний запах.
Кінь-чужинець спокійно пасся коло загорожі скрайньої півден-ної хати, де хутір сходив до бічних заток Дінця. Він був стриноже-ний, але це не дуже йому заваджало, бо трави росло тут привілля і не треба було її шукати.
Хазяїн його був у хаті і довго не виходив звідти, тож кінь упора-вся витягти з підводи торбу з вівсом, розгриз її і заклав субстанціяль-ний фундамент для легкої трав'яної закуски, якої йому вистачало на всю ніч. Він стрибнув двічі і в цю мить трохи перекинувся вітер. Кінь заклав вуха і став, готуючись скакати за своє життя до ранку — бо на одну коротку секунду він зачув запах вовка.
Але він забув, що передні ноги йому зв'язувало путо. Це був вір-ний кінь Володька, кінь селянина Черепахи.
XXII
П'ятиліток уже йшов просто на коня, залягаючи під кожним ку-щем і розпалюючись чимраз яріше. З коротких стрибків, що долітали до його слуху, він урозумів, що кінь був стриножений і твердо поста-новив будь-що-будь ззісти його — такий кінь не міг не оборонятись, ні тікати.
П'ятиліток перейшов галявинку до останнього дубового кущика і ліг у цьому кущі. Кінь стояв непорушний і тільки дико сопів та хар-чав. Далі чекати було непотрібно і п'ятиліток вийшов з куща.
Саме тоді селянин Черепаха вийшов з кумової хати перевітри-тись і виригнути ту частину горілки, що вже не давала йому сидіти і хилила ноги його на сон.
П'яний, як ніч, він підійшов до підводи і звичним жестом пома-цав по рядюзі, перевіряючи чи всі речі на місці. П'яний, як дим, він проте одразу завважив, що немає торби з вівсом.
На одну хвилинку він замислився. Перший проєкт у нього був такий: піти й провалити череп кумові пляшкою, щоб не крав вівса. Але селянин Черепаха добре і п'яно пам'ятав, що хазяїн Клим не ви-ходив з хати.
Ясно було — хоч у голові все йшло обертом, хоч зорі налазили одна на одну, хоч у воза скрізь були колеса, колеса й колеса, на які він поспіль тричі налітав коліном — ясно було, як тверезому вдень, що овес украв вірний кінь Володька.
Отже селянин Черепаха заніс руку з порожньою пляшкою над свою голову і, балянсуючи немов на цирковій линві, спробував дійти до вірного коня Володьки.
Коли він виринув з глибокої тіні на місячне гало, він спостеріг, що вірний кінь Володька не їсть, а застиг у дикій жахливій позі, коло нього ж недалеко лежить здоровенний сірий собака.
Цей факт поклав край його ваганням. Собака не міг украсти овес, це правда, але навіщо ж карати свого вірного коня Володьку, коли можна скарати чужого сірого собаку.
Це було настільки очевидно, що селянин Черепаха розмахнувся пляшкою і пустив нею в собаку. Хльось! боляче рубонула вона по ре-брах. Собака стрибнув і зник з очей. Ні звука! Селянин Черепаха на-віть почав сумніватись, чи він його влучив. Удар був здоровий, але собака не заскавчав. Чому не скавчав собака? Селянин Черепаха за-мислився. Його допитливий розум не полюбляв невирішених про-блем. Він узявся до проблеми досконально.
Попереду він виригав на траву частину горілки разом з непере-травленими шматками кислого огірка і всяким капустяно-буряковим хоботтям. Він удивлявся пильно в вириганий матеріял, але там не знаходив рішення проблеми про мовчазного собаку.
Підвода з шістьма колесами, вірний кінь Володька з шістьма но-гами і двома головами, зорі, що налазили одна на одну, як горобці — все це були чудові конкретні факти, але і в них не було сліду до про-блеми мовчазного собаки.
Селянин Черепаха одригнув ще частину горілчано-огіркового крюшону, і стало ясно, що без горілки цю справу не розбереш. Отже він, посварившись кулаком на підводу, на коня і на зорі, повагом по-дався назад до хати.
Тим часом п'ятиліток біг, не оглядаючись, до лісу.
XXIII
Уперше за життя свого він бачив коня, що стриножений, бився на таку відсталь по ребрах. Це був зачарований кінь, і п'ятиліток ква-пився покласти якнайбільше кілометрів між ним і собою. Проте в проворітті між двома гаями, де були три долинки, він спинився. Щось тюпало, хлипало і брьохало в середній долинці.
П'ятиліток забіг так, щоб потягти вітром: це була корова, сама в лісі, об такій порі. Вона була серед топкої долинки, по черево в воді, отже не могла ні бігти, ні оборонятись. П'ятиліток делікатно зайшов у воду, він ступав так, ніби йшов оксамитним килимом, і кожна лапа, як сестра, ступала в уже продавлену сестрою колибань. Щось пово-рухнулось у кущах за його спиною, і вовк спинився.
Замовкла і притихла також корова, їй уже почало здаватись, що пора б і додому. У її повільному мозкові важко затупали повільні спогади про всякі страшні запахи вночі, спогади ці задирали хвости і ревли, ремиґали один одного і тяжко ляпали на землю свіжим коро-в'ячим гноєм з переляку.
Затихло також у кущах за вовковою спиною, але п'ятиліток був не з таких, щоб забувати. Треба було обдивитися кущі, і він поверну-вся до них мордою, силкуючись проти вітру розпізнати причину тає-мничого шелесту.
Раптом щось важенне, гостренне, вогненне ударило його просто в писок і одразу лісом шугнув близький грім. Він хотів тікати і не міг: очі йому засліпило, ніс не чув нічого і лапи скрючувались конвульси-вно не в тому напрямі, що треба. Він не міг довше ні лякатись, ні біг-ти, ні навіть стояти. Він ліг і вмер.
Тоді з кущів вийшов студент Орест Перебийніс і похмурою хо-дою побрів до нього. "Бродячий собака замість крижня!" — гірко по-сміхались йому напівстулені вуста. Але треба добити, щоб не мучив-ся, і студент Орест Перебийніс засвітив сірника над трупом.
— Здоровенний псюга! — сказав він ухвально. — Акурат пере-бив йому носа. Але що це за порода? Це не сільський кабздох. Невже це німецька вівчарка? Це — вовк! Не може бути! Ні, це вовк!
Хвиля буйної радости залляла Перебийносову голову. Це, ма-буть, чи не краще від крижня. Він підняв вовка за передні лапи і витяг перед собою. Голова вовка упала йому на плече і ляснула мертвими зубами.
Почувши цей ляск, климова корова далі вже не могла вагатись. Вона виповзла з болота і важко затюпала по лісі галопом. Вона задер-ла хвіст і ревла, і з переляку тяжкі балабухи гною з гупом ляпали на землю.
XXIV
Сірий вовк ізробив своє діло — він знову зблизив коханців, роз'-єднаних добрим древонасадцем — і він умер. Тож доводиться, взяв-ши за руки розумних читачів і прекрасних читачок, поспішати, скіль-ки духу, до шале доброго древонасадця, де серед ночі біліла прекрас-на Альчеста, світліша від каламутного шуму селянського полотна, а край дерев'яного ліжка сидів учений доктор Леонардо.
На жаль і на біду розумний читач із прекрасною читачкою спіз-нилися на цілі три хвилини. Поки відбувалися події коло климової хати і побіч крижневого озера, вже встигли закінчитись довгі роки подорожі доктора Леонардо.
Він уже встиг устати і повалитися як сніп у дзвінке сіно, навале-не на призьбі. І тут, лежачи, як неживий, у срібному від роси сіні, він найнезвичайніші пережив секунди.
Затятий шопенгауеріянець, він поясняв собі ці секунди так, що задоволена, пересичена воля заснула на мить, і визволений на цю ко-ротку мить інтелект виблиснув, як далека блискавка серед глибокої темряви підневільного існування на службі у волі. От що пережив у осяйному від місяця сіні доктор Леонардо:
Живлюще тепло розійшлося по тілі, по руках, по ногах, дійшло самих пальців і заснуло. Усі м'язи охляли і розпустилися як сіль у лі-теплі. Тіло перестало існувати, те тіло, що за хвилину тому могло пе-ревернути горілиць землю і запліднити прагнуло світ.
Ладо моє! Попливли самотворні образи, він не уявляв їх собі, він бачив їх перед собою крізь темряву, барвистіші від життя, яскравіші від галюцинацій.
Перед ним у сутьмі став Дон Хозе Перейра. Руки схрищені на грудях під киреєю. Обличчя сумне й суворе і брови схрищені зморш-кою над хвороватими очима. Зморшка заглибилася і простяглася, і от це була долинка — в ній біг сірий вовк, зайда з далеких лісів. Жовті очі йому спалахнули в темряві, як фари, і от це був льокомотив, без наспи і без рейок, він вибирався болотом нагору і сичав між кущами. Кущі настовбурчили вуха, як зайці, і шугнули врозтіч полями. Пле-менем у полях ішли поляни і добирали місце для веси, де оселитись, і от уже закучерявився дим і було так тихо — не затремтіло ні єдине било, а дим звивався довгий — як дерево дим і насправді став дере-вом.
Дерево ж вийшло над підлісок і стануло серед літа, між землею і небом. Коріння його пронизало всю землю, крона його закрила хма-ри, у кору його, як жовтогарячий жучок, заповзло сонечко, і стало те-мно. Доктор Леонардо заснув.
XXV
Тим часом Дон Хозе Перейра, межи бровами кого біг сірий вовк туги, не спинився коло призьби, де лежало сонниве сіно, а ввійшов у кімнату і ліг коло прекрасної Альчести і вона віддалася йому, вшано-вуючи свою до нього ненависть. Він зник у передосвітньому тумані, намість його з вовчою шкурою зайшов дорогою студент Перебийніс напитись води до древонасадця і теж ліг коло прекрасної Альчести; доктор же Леонардо спав і бачив усе це в сіні вві сні. Орест Перебий-ніс тихо пішов далі, а в кімнату, розпалюваний старою ярістю, вдерся добрий древонасадець.