— Так от, цю річ я змайстрував.
У Барбули навіть подих перехопило.
— Невже суходих?
Бухтик задоволене кивнув головою.
— Атож. Він і є.
Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навіть понюхав їх навіщось.
— Велике тобі спасибі, — сказав він. — От тільки... чи безпечний він? Чи надійний?
— Ну аякже! Як і все, що я змайстрував до цього.
— Саме це мене і хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.
— Та ти що — не віриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!
Вони рушили до верболозу. По дорозі Барбула раз по раз позирав на небо і занепокоєно похитував головою: на ньому не було ані хмарини. В такі дні підводні мешканці навіть носа не потикають з води.
— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовірливо запитав він сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!
Бухтик зневажливо стенув плечем.
— Мене це зовсім не турбує, — відказав він і підніс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повітря. А ось через цю — видихати. Зрозумів?
Барбула довго розглядав скриньку з трубками.
— Гм-мм... воно, звісно... І довго так можна дихати?
— Скільки завгодно. Була б лише вода в скриньці. Ну, я пішов.
Бухтик поправив скриньку, ще раз вдихнув-видихнув і сміливо вийшов з води.
Господар затону отетеріло спостерігав за синовими діями. Невже можна без шкоди для здоров'я прогулюватися в отаку спеку? Та будь-який водяник одразу ж відкинув би копита... А Бухтикові хоч би що — прогулюється, ніби в себе вдома.
— Агов, Бухтику! Ти хоча б совість мав! — не витримав врешті-решт Барбула. — Може, я теж хочу спробувати!
Бухтик не заперечував. Він одразу шубовснув у воду і скинув спорядження. Потім замінив воду в скриньці і припасував пристрій на батьковій спині. Після всього відступив на кілька кроків, прискіпливо оглянув Барбулу з ніг до голови і з сумнівом похитав головою.
— Мабуть, ця скринька тобі замала, — зауважив він. — Тобі швидше підійде цистерна. Чи хоча б бочка... Але для початку, думаю, підійде й таке.
Підбадьорений цими словами, Барбула вийшов на берег і ступив перший крок... Затим — другий, третій.
"Пече, — подумав він. — Все ж терпіти можна. Головне — я дихаю на суходолі!"
П'ятий крок, десятий...
Зненацька Барбула зупинився, відчайдушне замахав руками і чимдуж рвонув до рятівного затону.
— Чого ти? — запитав Бухтик. — Злякався, чи що?
Барбула не відповідав. Він виштовхнув трубки і пожадливо ковтав воду.
— Коли б то лише налякався! — прийшовши нарешті до тями, почав він. — Коли б то тільки це! Я ледве не задихнувся, ось що!
Бухтик став метушливо ритися в суходиху.
— Не може бути, — бурмотів він. — Принцип дії перевірено... Зараз дізнаємося... Напевно, щось трапилося з подачею води... Ага, ось воно що! — І Бухтик помахав перед батьковим носом жмутком водоростей. — Все ясно — це вони забили трубку. Треба встановити фільтр, та й годі. Такий, як в колодязі дядька Кості.
Барбула взяв жмуток водоростей, пом'яв їх у долонях. Навіть для чогось понюхав.
— Фільтр, кажеш... А чи не краще набирати до суходиху лише чисту воду?
Бухтик ошелешено витріщився на батька.
— А й справді... — вражено видихнув він. — Можна брати воду на чистому місці... Та ти, батьку, виявляється, міг би й сам стати неабияким винахідником!
— Таке скажеш... — ніяковіючи, усміхнувся Барбула.
А про себе подумав, що стати винахідником не так вже й важко. Варто лише зрозуміти, що до чого.
ПОТАЄМНЕ БАЖАННЯ
День був тихий і хмарний. Якраз підходящий для того, аби старі приятелі могли зустрітися.
Непосидющий Даваня, як завжди, дзиґою крутився на прибережному корчі. Він не міг відвести захопленого погляду від Барбули. Ще б пак — далеко не кожному доводилось бачити господаря підводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би по суходолі.
— Оце так-так! — вигукував Даваня. — От дає! Куди моїм зайцям до нього!
Втішений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.
— А ти чого мовчиш? — повернувся Даваня до Бухтика. — Що нового у санаторії?
— Та-а... Все гаразд.
— Як там Вітя, мій знайомий, поживає? Мабуть, ще й досі вовки сняться? Гай-гай, хотілося б знову зустрітися з ним, та все часу не виберу.
— Непогано почуває, — знехотя відказав Бухтик.
Даваня пильно подивився на нього.
— Сьогодні ти якийсь не такий, як завжди, — зауважив він. — Щось трапилося, так?
— Поки що ні... Але незабаром трапиться.
— А що саме? — насторожився лісовик.
— Сергійка і Олю мами хочуть забрати додому.
Даваня на хвилю замислився. Потому вигукнув:
— Нехай лише спробують! Я їм такого туману в очі напущу — довіку до санаторію не доберуться!
І Бухтик трохи втішився.
"А й справді — чому б не зробити так, як каже Даваня? — подумав він. — Мами походять-походять лісом, та й поїдуть назад. А Сергійко з Олею залишаться..."
Барбула врешті-решт втомився гасати на березі і з розгону шубовснув у воду.
— Хух, ноги вже не тримають, — задоволено зазначив він і запитав у Давані. — Бачив, який молодецький вигляд я маю в суходиху?
— Та вже ж, бачив, — відказав Даваня, з цікавістю розглядаючи Бухтиків винахід. — Та мені здається, що молодець не стільки ти, скільки твій син. Ач, що вигадав!
І він обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою.
— Молодець він молодець, та ще рано про це балакати, — заперечив Барбула і поплескав Бухтика по плечу. — От коли він зробить так, аби я став видимим для дітей, — о, тоді він буде найпершим молодцем у моєму затоні! Після мене, звісно.
— Знаєш, батьку, я вже втомився від твоїх забаганок, — обізвався Бухтик. — Скільки можна? Я вже й забув, коли востаннє був у Сергійка!
— Ти вчора був у нього, — посміхнувся Даваня. — Я з узлісся бачив, як ти і Сергійко ховалися під ялиною.
— Бач, він втомився! — і собі докинув Барбула. — Бідна дитина, нікому її пожаліти! А може, я теж втомився! Від чекання. А чи знаєш ти, що мені не менше від тебе кортить побувати у тому санаторії? Може, я теж хотів би показатися дітям!
Даваня жваво підстрибнув на своєму корчі.
— О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! — палко підтримав він приятеля. — Тоді б ми з тобою разом заявилися до санаторію і влаштували б там такий спектакль! Я став би... — Даваня на мить замислився. — О! Я став би вовком, а ти — самим собою. Уявляю, як би діти нам зраділи!
— Ще й як зраділи б! — погодився Барбула, пригадавши, яким красенем він був у дзеркалі.
І тут Давані прийшла в голову така чудова думка, що він трохи не звалився з корча.
— Слухайте! — вигукнув він. — А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попросять нас залишитися назавжди? Може таке бути? Може. От я і думаю: ким би ми захотіли там стати? Я, наприклад, став би лісничим. А ти, Бухтику?
— Я?..
Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортіло збудувати величезного підводного човна, щоб посадити в нього своїх друзів з санаторію і показати їм, як чудово в батьковому затоні. А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водорості? Що ж, непогана думка. Але, мабуть, ще краще сидіти на березі і надувати для своїх друзів рятівні кола. Сиди і надувай. Викупався — і знову надувай. А якщо...
— Не знаю, ким би я хотів стати, — нарешті чесно визнав він.
— Ех, ти, — сказав Даваня. — Теж мені винахідник. У людей же скільки цікавого!
— Саме тому й не знаю, ким мені бути. Мабуть... я так би й залишився винахідником.
— А я хотів би стати водогоном, — замріяно сказав Барбула. — Даватиму воду всім, кому вона потрібна. Захочу — квітам, захочу — деревам чи ще комусь...
— Ти хотів сказати — слюсарем по ремонту водогону, — уточнив Бухтик. — То, коли хочеш, я попрошу дядька Костю, і він тебе навчить.
— Ні, — рішуче заперечив Барбула. — Саме водогоном хочу стати. Хто дає воду: слюсар чи водогін? Ага, мовчиш! То ж бо й воно.
Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.
— Чуєш, що батько каже? — запитав він. — Так що, Бухтику, не лінуйся. Думай, Бухтику, думай!
КОЛИ ТИ ПОТРІБЕН
Осінь була вже не за горами. Ночі ставали все довшими і холоднішими.
Птахи почали збиратися у великі зграї. Вони готувалися у вирій.
Пожовкле листя з тихим шурхотом зривалося з гілок і, погойдуючись, повільно пливло за течією на південь — туди, куди збиралися і пташині зграї.
Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто йшла проти течії.
— Що це? — запитала Оля.
— Не що, а хто, — поправив Бухтик і помахав скриньці рукою. — То мій батько тренується. Наступної весни він збирається побувати у санаторії. Дуже вже не терпиться йому подивитися на водогін.
Між важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно світило, як і влітку, проте це було вже інше, осіннє сонце.
За хвилину воно знову сховалося за хмарами.
— А чому лише весною? — здригнувшись від пориву холодного вітру, поцікавився Сергійко. — Чому не зараз?
— Він ще не зовсім звик до суходиху, — пояснив Бухтик. — Та й ніколи йому зараз — треба готуватися до довгого зимового сну.
І Бухтик тяжко зітхнув.
Оля сиділа на пагорбі поруч з Сергійком і бережно перебирала каштанові качалки очерету. Це був подарунок від маленької русалки. Його тільки-но передав Олі Бухтик.
— Ці качалки ми розпушуємо і встеляємо наші зимові дупла, — сказав Бухтик. — М'яко, тепло. Не гірше, ніж на перині з пір'я.
— Я так і не познайомилася з Чарою, — сумовито зауважила Оля. — Мені дуже шкода...
— Чара теж за цим жалкує, — сказав Бухтик. — Однак що ж поробиш... Може, колись, згодом...
Затон повільно пересікала величезна жаба. Рухи її були такими непоспішливими і млявими, що дітям здалося, ніби вона от-от засне на плаву.
Неподалік від дітей жаба застигла і поворушила своїм широким негарним ротом.
— Квакуша каже, що припливла сюди для того лише, аби попрощатися з вами, — переклав Бухтик. — Всі її рідні тільки-но вляглися спати.
— До побачення, Квакушо, — сказала Оля і помахала рукою. — Приємних тобі сновидінь.
— І велике спасибі за допомогу, — додав Сергійко.
— Еге ж, — згодився Бухтик. — Якби не вона...
Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво і сповільнено попливла назад, до своєї сонної рідні.
...Десь за переліском почулися виразні голоси.
— Це мами наші, — сказала Оля і підвелася. — Вони прийшли за нами. Що ж, треба прощатися.
Від цих слів Бухтик здригнувся. Не відриваючи погляду від затону, геть засипаного опалим листям, він безутішно зауважив:
— Ну от, ви собі поїдете, а я...