Він — людина повнокровна, і напружена розумова праця викликає надмірний прилив крови до мозку.
Проте, промова посувається дуже мляво. І мозок працює жваво, і голова не важка, а результатів ніяких, неначе пущена всім ходом молотарка без снопів. Є як, та нема чого сказати. Що можна сказати людині, яка стратила силу крови? Франція, колишня пишна, грайлива, весела красуня, стала малокровною, хворовитою жінкою. Вампир війни висмоктав із неї кров і здоров'я. Стан фінансів — це тільки покажчик температури. Курс доляра — термометр. Підіймається температура, підіймається доляр. Трошки краще їй, температура спадає. І ніякі лікарі, скільки б їх не міняти, нічого не вдіють, поки хвора не наживе крови.
Але хіба ця проста коротенька думка задовольнить палату?
У бляшаній каструльці, що стоїть біля Ґреньє на столі, гріється електрикою вода. Він підливає її в миску, обережно розсуває ноги й ворушить пальцями.
До кабінету входить секретар з блискуче примазаним волоссям і дівочими губами.
— Прошу вибачити, метре, що смію турбувати. Але випадок винятковий. Вас просить прийняти один суб'єкт, чужинець.
Метр уже робить скляні, злі очі. Секретар поспішає:
— Я знаю: нікого не приймати. Але він так настійно домагається, з таким... нахабством і впертістю, що... Крім того, заявляє, що має вам сказати щось таке, що виправдає турбування вас. І погрожує, що ви будете каятися й лютитися на мене, якщо я не пущу його до вас.
— Якої нації?
— Українець, каже.
— Росіянин, тобто?
— Ні, наполягає, що українець, а не росіянин.
— А яка справа?
— Він мені не хотів сказати.
Ґреньє кривиться, забирає в жменю все широке віяло золотистої бороди. Потім дивиться на свої босі ноги з закоченими холошами й звислими від них білими мотузочками.
— Дайте мені той плед. І накрийте мені ноги. Секретар кидається в куток, хапає картатий плед і накриває ним ноги разом з мискою.
— Тепер впустіть того суб'єкта. Та тільки попередіть, що повинен сидіти не більше двох хвилин.
— Слухаю.
Через чверть хвилини двері розчиняються, і до кабінету вступає "суб'єкт". Він — високий, худорлявий, у зім'ятому жовтому коверкоті, в руці старий, поруділий капелюх. Але ступає він вільно, впевнено, великі сірі очі дивляться ясно, відверто. Він непримушено й просто, як давно знайомому, вклоняється Ґреньє й підходить до стола. Ґреньє стримано вітається й пропонує сісти.
— З ким маю честь балакати?
Суб'єкт неквапливо сідає й охоче наставляє на Ґреньє свої трохи чудні, якісь занадто блискучі очі.
— Моє прізвище Терниченко. Я — українець, емігрант. Ви дуже зайняті, тому дозвольте мені у двох словах викласти вам мою справу. Справа коротка. Франції потрібне золото?
Ну, ясно: авантюрист, альхемік, має новий спосіб із глини виробляти золото. Ґреньє холодно дивиться на суб'єкта.
— Я прошу вас, добродію, не затримувати мене непотрібними питаннями.
— Маєте рацію: питання зовсім зайве. В такому разі я можу запропонувати Франції золото. Коротко і ясно. Розуміється, його треба здобути. Але золото тим і золото, що легко не дається.
— Коротше: ви знайшли спосіб виробляти його з якогось матерія л у?
Пан Терниченко вибачливо посміхається.
— Я — не альхемік, пане депутате. Це золото вже виробив мій рідний край, Україна. Дозвольте викласти вам трошки детальніше справу.
Справа — явно фантастична, але суб'єкт викладає її з такою ясністю в очах, з такою певністю ясновидіння, що Ґреньє потрохи починає з цікавістю слухати. Господи, що зрештою в нашому житті є реальність і що фантастика? І що може бути фантастичніше після тієї фантастики, що з пишної красуні зробила малокровну страдницю?
— Так. Справа досить цікава. Але дозвольте спитати: чого ж ви золото вашої батьківщини віддаєте чужій державі?
Суб'єкт ні трішки не ніяковіє.
— Ви помиляєтеся: ми віддаємо, як я вам сказав уже, тільки тридцять відсотків. Решта лишається в руках нашого акційного товариства, тобто в українців.
— Чекайте. Ви ж іще не маєте в руках тих документів?
— Ні.
— А акційне товариство на шкуру невбитого ведмедя вже маєте?
— Я тільки відповів на ваше запитання, пане депутате. Ґреньє розгладжує бороду, якось підковирюючи її на
кінці пальцями й підгладжуючи з-під споду.
— Добре. Чим же я можу бути корисний у цій справі? Терниченко спокійно виймає з кишені якісь папірці й
тримає їх у руці.
— Корисним ви можете бути з усякого погляду. Насамперед тим, що, завдяки своєму впливові й авторитетові в політичних і фінансових колах, ви зможете організувати акційне товариство, дістати концесії в радянської влади, реалізувати їх, одне слово, здійснити всю справу. Розуміється, ви це зможете зробити тоді, коли ми матимемо безперечні дані в руках і коли ви самі зможете перевірити їх на місці. Але покищо, і щоб легше здобути ці дані, ви можете допомогти нам розшукати цього компаньйона. Вам досить звернутися до префектури, і вся поліція Франції до ваших послуг. Я розумію, ви повинні вважати всю справу за... за досить проблематичну. Але ви нічим не ризикуєте, коли ви нам допоможете знайти того чекіста, а з ним ті дані, що їх нам бракує. Я, звичайно, ні на мить не сумніваюся, що ви розумієте всю конечність найпильнішої таємниці у провадженні цієї справи.
Ґреньє злегка знизує плечима. Чорт його знає, цей тип балакає таким тоном, наче він уже тримає в руках усе те золото, а він, Ґреньє, його службовець.
— Отже, пане депутате, коли ви вважаєте за можливе в інтересах Франції взяти участь у цій справі, наш комітет буде надзвичайно радий. І в цьому випадку я дозволю собі подати вам потрібний матеріял про цього компаньйона нашого чекіста для його розшуків.
І він показує папірці в руці.
Ґреньє задумливо мне в руці бороду й дивиться собі на плед. І тепер виразно видно, які в нього біляві з золотом вії та ніжно-рожева шкура на лиці.
— Гм! Справа, коли б і виявилася реальною, досить складна і... небезпечна з міжнароднього погляду. Але про це, звичайно, рано ще балакати. Щождо допомоги вам розшукати цього злочинця, то це мій обов'язок. Ви дайте мені всі дані, і я зроблю все залежне від мене.
Терниченко, одначе, не квапиться давати дані. Він ясно посміхається, розсунувши широкі губи й показуючи квадратові жовті зуби.
— Бачите, пане депутате, для нас у цій справі, злочинство, як таке, не грає ніякої ролі. І ми не злочинця шукаємо, а людину, в якої є потрібні справі документи. Так що, коли ваша допомога буде, як обов'язок, з метою правосуддя, то це нам може тільки пошкодити. Коли ж ви погодитеся допомогти, як учасник у справі, то такої небезпеки від правосуддя не буде. Ви розумієте мене?
— Гм! Гм!
Ґреньє розуміє. Але дати втягти себе в якусь авантюру, в спільника якихось непевних людей — це річ досить ризикована й небезпечна. З другого ж боку, коли ця оправа виявиться реальною, він ризикує випустити можливість виступити в ролі того героя, що повертає до життя хвору царівну.
— Гм! Я вас розумію. Але обіцяти вам свою участь у справі, яка не має ще реальних контурів, я не можу. Ви теж, сподіваюся, розумієте мене. Одначе, коли я детальніше ознайомлюся з нею й коли вона не виявиться суперечною вашим даним, я, звичайно, в інтересах Франції, серйозно подумаю над цим питанням. Так, щоб мати змогу швидше зайнятися ним, я готов не в інтересах правосуддя, а для цієї справи, допомогти вам розшукати ту людину.
Терниченко задоволено хитає головою.
— Цілком приймаю ваше формулювання справи. І з охотою подаю вам потрібний матеріял. Ось вирізка з російської газети, а це переклад її. Це оголошення, в якому пан Кавуненко, головний герой, тобто, розшукує Івана Петренка й просить його обізватися на ось цю адресу. Більше ми й самі нічого не знаємо. Очевидячки, компаньйон його тепер живе під прізвищем Івана Петренка. А, може, тепер має якийсь інший пашпорт, а тільки колись звався Іваном Петренком. Із себе цей Петренко маленький, чорнявий, з розрубаним лівим вухом. Оце все, що я можу подати вам, як матеріял. Тут усе записане.
Ґреньє бере папірці й нашвидку переглядає їх.
— Добре. Я зараз же порозуміюся з префектурою. Вас же прошу зайти до мене в... в суботу на тому тижні, о п'ятій годині.
— З охотою.
Ґреньє занотовує в бльокноті і, не підводячися, через стіл простягає Терниченкові руку. Терниченко сильно потискує її й тим самим легким упевненим кроком виходить із кабінету.
Вода в мисці прохолола, але Ґреньє більше не потребує її. Він виймає ноги з миски, швидко витирає їх і взувається, не перестаючи хмикати та похитувати головою. Чорт забирай, з цього може вийти Грандіозна штука, коли ці дані справдяться! Для нього особисто це пахне міністерським портфелем і великими грошима. Але головне, може, тут саме й є та кров, що треба влити в жили хворої красуні. Хто знає, може, золото України й буде тим ліком, що його так безплідно шукають усі лікарі. А він тим героєм, ім'я якого буде записане в історію.
Зрештою, справді, чим він рискує, коли поще до префектури та попросить розшукати цього... як його там звуть на їхній варварській мові?
Ґреньє бере папірці й одночасно дзвонить секретареві.
— Я виходжу з дому й повернуся через годину.
Секретар з дивуванням бачить, як рука метра погладжує бороду тим рухом, що буває, коли він готується до якогось серйозного бою. Дійсно, влетіло б йому, значить, коли б він не впустив того суб'єкта.
* * *
Туман по обіді густішає. Всі будинки, вулиці, ввесь Париж затонув у мильній воді. Ніяких контурів і ліній, тільки розпливчасті плями засвічених зранку ліхтарів, рухливі примари екіпажів та людей. Кисла вогкість липко лазить по лиці, залізає за комір, морозить тіло. Дим і чад фабрик, кухонь, автомобілів роз'їдають ніздрі.
Тоскний неспокій, якась незрозуміла гнітюча тривога ганяє Лесю по вулицях. Чи забула десь щось? Чи загубила? Чи втекти? Чи знайти? То в крамницю зайде, — ага, це ж якраз треба зелених шовкових ниток. То на книжки накинеться у вітрині. То уважно перечитує театральні афіші на стовпах. Ні, ні зелені нитки, ні книжки, ні колосальний світовий успіх оперетки, написаної п'ятьма авторами, не втішають тужної тривоги. Піти до Мика? Ах, навіщо він їй! Додому? Ох, ні.
А мильна вода гускне-гускне, рудіє від присмерків. У рудяво-сивій каламуті — рявкіт, дзвякіт, гуркіт, рух розпливчастих фантомів, обривків, обламків, тупі, сліпі плями вогнів.
Леся проходить повз вікно каварні.