Для цього вони мають усі підстави і можливості.
— Авжеж, створили! — підхоплювала Єва з такою упевненістю і вірою, що Адамові іноді починало здаватися: так, земляни й справді оволоділи вже гравітаційним вакуумом, і його частинки, долаючи час та простір, несуть сюди новий чудо-корабель, швидкий, як сама людська думка…
11
Після таких розмов Єва ходила збуджена, сяюча, без угаву щось гомоніла і навіть поривалася співати. Лягаючи спати на своєму кам’яному лежаку, була впевнена, що замалим не завтра прилетять сюди земляни на якомусь фантастичному зорельоті, що здатний здолати відстань до сузір’я Центавра мало чи не за кілька діб.
У такі щасливі ночі чекання, ночі, сповнені райдужних сподіванок, їй завжди снився Руслан.
— О-ох, Адаме-е!.. — мрійливо говорила Єва, і в її очах з’являлися не зрозумілі йому вогники. — Снився мені Руслан. Шкода, що сни не кольорові.
— Кольорові сни сняться лише видатним людям. Це ти, як психолог, мусиш знати.
— Ти не вважаєш мене за видатну особу? — Єва насмішкувато дивилась на Адама.
— Ти одна з найвидатніших жінок, яку я будь-коли зустрічав!
— Ну, приміром, жінок, як я здогадуюсь, ти зустрічав на своєму шляху не так і багато. Так що порівнювати мене тобі особливо ні з ким. Але жінкою я колись була. І була там, — махала вона у небо, на сузір’я Кассіопеї, — на Землі. А зараз ні се ні те… Не жінка, а біологічний організм, який бореться за існування. А ось Руслан ще іноді сниться… Навіть на руках мене у снах носить.
— Я заздрю тобі світлою заздрістю, — спокійно одказував Адам. — Заздрю, бо мені жодна жінка чомусь не сниться і не носить мене на руках. Страх, як люблю, коли жінки на руках носять. Тоді відчуваєш себе, — на м’яко окреслених, ледь підпухлих губах з’явилася весела усмішка, — справжнім мужчиною.
Єва теж посміхалася, але скупо.
— Мабуть, тому ти й не одружився?
— Звичайно. Бо ж яка жінка погодиться носити свого дорогого чоловіка на руках.
Єва жила минулим і снами. Не раз дивувалася:
— Невже тобі нічого не сниться?
— Та-а, майже нічого, — Адам злегка червонів і уникав її погляду. — Із твоїми снами мої не йдуть ні в яке порівняння.
Але то була неправда. Сни йому снилися. І завжди снилася вона.
Вона приходила у його сни. Тиха, лагідна, ніжна.
І все щось щебетала, щебетала…
А може, то приходила не Єва, а його мрія? Мрія про особисте щастя, ласку і про те, що чоловікам дарують тільки жінки і без чого чоловікові аж ніяк не прожити на білому світі!
А може, то приходила не абстрактна мрія про чоловіче щастя, а конкретна, вона — Єва. І все ж Адам був радий, що вона приходила у його сни — щебетлива, в’юнка, енергійна, життєрадісна, елегантна і гарна, весела і завжди недосяжна.
Завжди, завжди недосяжна…
Коли Руслан відкрив планету в системі зірки А, планету, яку він назвав Леонією, і був на вершині своєї слави, Єва якось запитала Адама:
— А коли ти відкриєш свою планету?
"Планету я вже відкрив, — хотілося йому відповісти, — тільки планету мою перехопив інший, щасливіший".
Це було в кают-компанії за вечірнім чаєм, де зібралися всі вільні од вахт астронавти. Єва мружила гарні очі і дивилася на Адама так, що він губився під її поглядом.
— Я не планетолог і не радіоастроном, — сказав він тоді не те, що думав. — У мої обов’язки входить на відкритих іншими планетах відкривати нові мінерали.
Озвався Командир:
— І все ж кожен із нас мусить хоч раз у житті відкрити свою — тільки свою! — планету.
Адам тоді вдався до рятівного гумору.
— Беру на себе підвищене зобов’язання з першого числа відкрити аж дві нові планети!
Веселе слово любили і цінували на "Геліосі". А Адамові було сумно.
"Мало відкрити планету, — думав він, — треба, щоб тобі ще й пощастило. А я — невезучий…"
— Про що це ти так замріявся, аж сам до себе посміхаєшся? — зненацька порушив його думки її різкий (і відколи він у неї став таким різким?) голос.
І Адам, наче застуканий на гарячому, пробурмотів щось невиразне: мовляв, уявляв, як колись земляни обживуть цю чудову планету, і яке тут буде прекрасне життя, і що для багатьох землян з часом Леонія стане такою ж рідною, як для них Земля.
— Ні, ти думав… тобто мріяв, про щось інше.
— Тобі просто здалося, — заперечив він. — Про що можна мріяти у цій печері?
— Ти маєш рацію, — погодилась Єва і сумно повторила: — Про що можна мріяти у цій печері? Хіба що про те, як стати неандертальцем?
В її очах заблищали сльози. І Адам демонстративно позіхнув:
— Зараз завалюся на своєму кам’яному ложі до самого ранку…
— Як ти брутально позіхаєш, — з неприхованою відразою зауважила Єва. — От мій Руслан…
— Звичайно, твій Руслан навіть позіхав поетично!
12
Рано-вранці та під вечір, коли було не так спекотно і на Рівнинах не тремтіли гарячі хвилі повітря, Єва виходила з печери, терла кулаками очі, сідала на свій улюблений камінь і, як завжди, вглядалася у безкраю і пустельну далечінь моря.
То було її єдине заняття у ті дні, і так вона могла сидіти годинами, дивитися в море і ні про що не думати, її охоплювала апатія, в голові не було жодної думки, ніщо не хвилювало більше і не радувало, навіть не дратувало, як раніше. Все стало байдужим. І яскраві фарби Леонії видавалися сірими та нудними. Звикала до рокоту прибою, до чаїних криків, звикала до всього, нічого не відчуваючи. Поволі занехаяла себе. Ранками перестала вмиватися, не стежила за своєю зовнішністю.
Дивлячись, як Адам щоранку товченим деревним вугіллям чистить зуби, Єва тільки плечима знизувала: от дивак, свідчив її погляд, кому потрібні твої зуби? Ти ж живеш у печері.
На незмінне Адамове ранкове "Що чувати?" майже не реагувала. Він, потупцювавши, зітхав і виходив з печери. Затим майже інстинктивно задирав голову вгору: чи не з’явився, бува, "Геліос"? Ось і зараз, вийшовши з печери, за звичкою звів голову в небо, сподіваючись побачити великого срібного птаха — таким "Геліос" здавався на орбіті. До тієї жахливої миті, коли він зник з орбіти, перетворившись у ніщо, невтомно снував виток за витком навколо планети і з’являвся над морем та бухтою через кожні п’ятнадцять хвилин. Тому Адам ні-ні та й кидав погляд угору, сподіваючись на диво.
Але дива не було, і "Геоліс" більше не з’являвся у небі Леонії.
Тільки на самоті, як не бачить Єва, Адам дозволяє собі посумувати за товаришами, які в одну лиш мить невідомо де зникли. А швидше всього, анігілювали. Перетворилися на атоми і кванти світла, пішли в Космос електромагнітним випроміненням. Але від чого це трапилося? Що стало причиною анігіляції корабля, який був не лише потужним, добре озброєним могутньою енергією, але й мав надсильне захисне поле?.. Адам думав про це вдень і вночі, думав навіть тоді, коли, щоб розвіяти Єву, щось без угаву торохтів. Загиблим товаришам уже, звісно, не допоможеш, але ж сюди прийде рятувальний корабель, то хоча б його застерегти. Але про що застерігати? Про яку небезпеку? Де вона криється? На поверхні планети, у її небі чи, що найбільш ймовірно, у Космосі? Цікаво, чи встиг "Геліос" щось передати на Землю, чи Земля й досі не підозрює, що її зоряного посланця уже немає в небі Леонії?
Зітхнувши, Адам знову звів голову вгору, та, почувши позад себе кроки Єви, поспішно опустив і щось замугикав під ніс.
— Який прекрасний сьогодні день! — кинув він, не обертаючись, хоч день був як день — не гірший, але й не кращий за минулі. — Аби оце курортники приїхали, то здали б їм на сезон печеру.
"Як банально, — відразу ж поморщився сам. — Теж знайшов свіжий дотеп про курортників!.."
Єва мовчки постояла і так само мовчки повернулася у печеру.
Адам ще трохи постояв і спустився у бухту. Йшов прибережною смугою піску, уважно оглядаючи все навколо — чи не викинули, бува, за ніч хвилі яку-небудь рибину (траплялася раніше й така дармова здобич). Але, крім валів морської трави та порожніх черепашок найрізноманітніших форм, більше нічого не було. Море так голубіло проти сонця, аж очам було боляче. На тій нереальній голубизні іноді здіймалися вгору фонтани — кити-горбачі снідали, та зрідка вистрибували дельфіни. Іноді вони пропливали понад бухтою, раз по раз пірнаючи й виринаючи, та галасували вічно невгамовні і крикливі чайки.
Нічого їстівного не знайшовши на березі, Адам роздягнувся і, забрівши за прибій, пірнув під воду. Діставшись підводних скель, розплющив очі й заходився віддирати од каміння чорні черепашки, що густо його обліпили. Мідії сиділи міцно, тож доводилося віддирати їх із зусиллям. Віддерши три-чотири черепашки, вихоплювався з води, бо бракувало кисню в легенях. Розмахнувшись, кидав мідії на прибережний пісок, з нудьгою думаючи, що знову (вкотре вже!) доведеться їсти набридлі молюски, ще й розхвалювати їх на всі заставки, щоб і Єва їла. Викинувши на берег десятків зо два мідій, вийшов з води, зібрав молюсків на простелену куртку, думаючи: якщо пощастить знову потрапити на Землю, то до кінця своїх днів десятою дорогою обминатиме цей делікатес!
Повертався до печери. Єва сиділа на камені. На нього навіть і не глянула. Дивилася в море, наче кого виглядала.
Адам висипав мідії, струсив куртку, вдягнув її і, сходивши до річки, по якомусь часі приніс хмизу.
Єва так само дивилася в море, наче кого виглядала.
— Море як ніколи голубе, — заговорив Адам, роздмухуючи вогонь. — Такого голубого моря я ще не бачив.
Але Єва не озвалася, і він умовк.
Заки нагорить побільше жару, Адам вирішив зайнятися власною бородою. Росла вона в нього мов з води. Але як і чим голитися? Найпростіше було б запустити бороду; хай, мовляв, росте, як хоче і скільки хоче. Та Адам органічно не терпів ніякої рослинності на обличчі. Пробував голитися краєм черепашки, однак після кількох безуспішних спроб відмовився од цього способу.
Спостерігаючи за його муками, Єва якось зауважила:
— Ну ти й затятий! Як фанатик!.. Хіба не однаково — з бородою ти чи без бороди? Планета ж безлюдна.
— А ти хіба не людина?
— Гм!..
У пошуках виходу із ситуації, Адам пригадав з історії, що один тиран (здається, діло було в Давній Греції), побоюючись замаху на своє життя, заборонив своєму цирульникові навіть до рук брати бритву. І винахідливий цирульник додумався жаринками випалювавати бороду грізному, але лякливому владиці… Так це було чи ні, але Адам вирішив спробувати той спосіб.
Спершу не вдавалося: то пальці обпікав жаринами, то обличчя.