Дивлюся на зірки небесні та й кажу: "1 що воно тамочки, над нами, коли б то знаттє?!" — "Нічого там нема, — се Митро до мене. — Коли і є хоч щось у світі, окрім м'ясива, то усе воно — у душах наших, туди дивися…" А тади ото, мо', за годик-два опісля пожеж великих на торф'яних болотах прокотилося по язиках людей пакульських — нема уже Митра Терпила, земля вогняна навіки ковтнула…
"Господи, якщо ти є, якщо здатен ще почути поклик до тебе мурахи земної, якщо хоч щось є у Всесвіті, окрім наших хвантазій дурних, окрім нашої товканини кривавої на току земному, візьми жисть мою нікудишню хоч сьої ж хвилини, — молився Митро Терпило денно і нощно. — Аби не спопеляв я мозок свій сумнівами болючими і здогадами дурними. Не прошу утіхи райської і солодкого забуття не прошу, пекла вогняного прошу. Хай земля провалиться піді мною і в обійми чортяк рогатих я втраплю, у казані із смолою, як на іконі в церкві пакульській намальовано, кипітиму вічно, до Страшного суду і далєй, за сумніви свої, невірство і сліпоту душевну. Аби тольки знать — щось та є. Чи Бог, чи Сатана, чи розум всесвітній, чи інопланетяни… Бо як нема нічого, то й жисті мені не треба. Нащо вона, сяя жисть, — у порожній хаті світу земного?"
Була суша велика в Краї, од майських празників до Петра і Павла суша була, ані краплі дощу не впало на землю спраглу. І горіло болото Замглай, і болото Чортове, і болота навколо лісів Синявських горіли. Дим стелився над Краєм стягами жалобними, ночами ж — небеса багряно тліли. А після Петра і Павла, на молодику, упали дощі великі, леї справжні, і погас вогонь на землі, і погас вогонь у дзеркалі небеснім. Уже був Місяць-повня, дозріле літо котилося до осені. Спочиваючи опісля дня трудного, сидів Митро Терпило на лаві коло лісництва, дивився на Місяць, кругловидий, як решето, а Місяць — на Митра дивився. І розмовляли вони — без слів, як уже багато літ між ними велося. І були для Митра небеса, земля і все суще — велетенським, на весь світ видимим знаком запитання, і більш нічого для нього не було у світі. Хоч туманець сизів над болотом, між темно-зелених рукавів лісу, про мудре і вічне гомоніли між купиння жаби, а за пасмом дубів срібнолистих ячали лебеді, полощучись у річці Студениці. І ще тільки Ельса, окрім пекучого знака запитання, була в душі його. І розказував Митро Місяцеві про Ельсу, і Місяць слухав співчутливо. І не хотілося Митрові іти до хати, хоч уже час пізній, а завтра — день, повний клопотів. Бо в хаті не було кому його слухать і співчувать.
Тоді і з'явилася Ельса — на узліссі, по той бік болота, уся в білому, довге, світле волосся пасмами туману спадало на плечі. Такою вона приходила до нього на побачення у лісах далекої, уже такої нереальної, ніби наснилася, Швеції. Ельса стояла на згірку, край лісу, юна, висока, струнка, зіткана з місячних променів і туману. "Довго ж ти ішов до мене, — сказала Ельса беззвучно, Митро почув її — душею. — Але нарешті наш час настав". Митро схопився і пішов на той поклик, навпрошки, через болото, як сновида, із широко розплющеними очима, які бачили лише її, Ельсу, на згірку край лісу. Пішов по згарищу, яке серед дня ще курилося, бо вогонь причаївся од дощів у торф'яних товщах. І коли вже він перебредав болото, коли вже руки простягав до білої куделиці з місячного сяєва і туману, згарище розверзлося під ним і ковтнуло пащекою вогняною. І збулося, про що Бога молив, аби повірити в існування Його: крізь пласти земні падав Митро у віхолу пекельну…
Бо ж побачив Господь, світ сотворивши і усе живе в світі: добре воно.
Із Книги днів
Се я, Володимир Шкварчук, син Михаля Шкварчука, що народився і життя прожив у Пакулі, хоч і коротке життя, бо підірвався на міні, косячи сіно в лугах Сиволозьких у літі сорок першого року. Давно це все було, і вже мало хто з пакульчан пам'ятає батька мого, а матір — тим більш, мати була із Хмільниці, а як поховали батька, узяла вузлик зі мною, трьохмісячним, і подалася у Хмільницю на дворище батьків своїх. Тож вписую я, Володимир Шкварчук, до Книги днів правдиві свідчення, віднайдені мною в архівах мринських, партійних та кагебістських. А почав я у них порпатися ще на початку дев'яностих років, коли дозволено було знати трохи більше, аніж дозволялося раніше нам, простим смертним. А вписую свідчення, аби ті, хто колись Книгу днів минущих гортатиме, знали, що не були діди і батьки наші вівцями покірними, які під ніж мовчки, понуро бредуть. Ні, не були вони такими, принаймні не усі були, а багато хто як міг опирався тогочасному гнітові, режимові сталінському. І опиралися вони, допоки найбільш активний матеріал людський винищено було, викошено, викорчува но-то війнами, громадянською і вітчизняною, то всілякими чистками, то голодомором і колективізацією, а від початку тридцятих років — регулярними, як пори року, арештами, розстрілами, таборами сибірськими. Я так думаю, що і на війні, і в потрясіннях суспільних першими гинуть ті, у кого серце живе і розум живий, а мертві душею та куці розумом — у землю вростають, наче камені, і порятовуються. А відтак вертають додому і кажуть гордо: "Ми — перемогли…" А ті, хто переміг, давно над полями битв чайками кигичуть, курличуть журавлями, шикуються в ключі і ширяють над оселями живих, але мало хто їх чує і мало хто їхню мову розуміє. А як був винищений найбільш активний людський матеріал війнами, голодоморами, репресіями,
колективізаціями, мобілізаціями, настала Інша в суспільстві на добрі чверть століття, німота велика настала, ніхто й голосочка подати не смів, так боялися. Але ця тиша, ця німота не вічно тривали, бо нове покоління, не викорчуване, не залякане вкрай, хай і одурюване з перших кроків своїх по землі, підросло та зміцніло. Воно і розвалило тоталітарну імперію. Бо правду писали колись розумні люди: щоб трималася репресивна система, начальники мусять кожне людське покоління ретельно прополювати — на предмет живих душею і розумом…
Розказується в документах державного політичного управління, колишнього грізного чека, що ще у двадцять четвертому році на Мньовщині діяв партизанський антибільшовицький загін. Це вони, партизани, узяли на абордаж пароплав, який плив по Невклі з продподатком у трюмах. У кого з пасажирів пароплава знайшли партійні білети, усіх постріляли. Так воно вже повелося із часів громадянської — кров за кров, жалості не знав ніхто, ані більшовики, ані лісовики. Поблизу Сиберіжі група партизан із того ж загону заскочила підрозділ міліцейський під командуванням депеушника — і цілком винищила його. Неподалік Мньова, у лісах Сіверських, партизани зупинили поїзд і перебили партійців, виявлених серед пасажирів. У приміщення мньовської міліції вони ж серед ночі кинули бомбу. Опісля цих випадків до Краю було прислано спеціальний загін із досвідчених чекістів та ескадрон військ особливого призначення. У Краї оголосили стан військової облоги. Як пишуть у донесеннях свідки, "кожен двір, кожен кущ було узято на облік". Війська ДНУ дощенту випалили болота, зокрема і Замглайські, між лісом Чорним та лісом Сіверським, де переховувалися партизани. Болота горіли місяцями, чорний дим стелився над Краєм, а ночами — палахколітло над Краєм небо криваве. Партизани загинули у нерівній боротьбі з репресивним режимом.
Неспокійно було навколо Мрина і восени тридцять другого року, про що свідчать документи ДПУ, а я, Володимир Шинкарук, вписую з них до Книги днів. Начальник Мринської обласної робітничо-селянської міліції повідомляв до вищих інстанцій про надзвичайні випадки, що сталися в останні дні: дев'ятого вересня на ділянці будівництва дороги до Листвена забрано коней, а одинадцятого вересня група невідомих напала на їздових, що вертали із хлібоздачі. Тієї ж ночі група невідомих обстріляла поблизу села Пльохова бригаду колгоспних активістів, що вертали з розкуркулення хуторян. У ніч проти тринадцятого вересня у селі Хмільниці пограбовано кооперативний магазин, сліди вели у бік лісів навколо Чортового болота, де гуртувалися лісовики. У селі Будищі повісився одноосібник — після чергового нальоту "червоної мітли". Втім, неспокійно було у всьому Краї, — допустивши, як було визнано пізніше, "перегиби" у колективізації, тобто віднявши у січні — лютому тридцять другого року від селян зерно, влада викликала відчайний опір народу. За дев'ять місяців року, тобто до початку нової хлібоздачі, у Краї було відмічено, за повідомленням державно-політичного управління, понад сімдесят випадків так званої "волинки", що в ній брало участь близько шести тисяч селян, найчастіше — жінок, які протестували супроти насильницького відбирання у них корів на м'ясозаготівлю, вимагали хліба. Люди розбирали колгоспне (своє!) майно, знищували кабальні колгоспні документи, били активістів. У селі Коршаки жінки тримали владу у своїх руках декілька днів…
А ось що свідчать документи про здачу хліба у сусідніх із Пакулем Крутьках, і я вписую їх до Книги днів. Ще п'ятнадцятого серпня тридцять другого року до двору шістдесятирічного Луки Ошалика під'їхала бригада заготівельників. Дід вийшов з ціпом, ударив по коняці гостей непроханих, закричав на всю вулицю: "Добрі люди, рятуйте!" Збіглися сусіди, багато людей, головним чином — жінки. Тридцятирічна сусідка Луки Марія Полуян і собі закричала: "Чого стоїте? Рятуйте! Пограбують Ошалика — тоді візьмуться за вас!" На її поклик першими відгукнулися брати Лисюки. Один ухопив вила, інший — сокиру. Вони стали попереду натовпу. Бригада заготівельників відступила. Голова сільської Ради усіляко умовляв людей покоритися неминучому, але вони стояли на своєму. Наступного дня бригада узялася до справи рішучіше. Заготівельники уже і снопи на вози поклали, коли знову зібралися люди, декілька десятків; попереду, як і учора, — Марія та брати Лисюки. Люди перекидали підводи, заготівельників гнали геть. Зачинщиків, звісно, арештували, міліція вже готова була. Один із братів Лисюків утік, кудись виїхав. Інших судили, але винними себе вони не визнали. Дев'ятнадцятого грудня того ж року виїзна сесія обласного суду винесла вирок: Ошалику — розстріл із конфіскацією майна, Марії — шість років таборів, Лаврику Лисюку — чотири роки таборів і три роки висилки.