Але щоб простити". Ні, жінко, погано ти знаєш німецькі порядки! Хай посидять до ранку, погріють голі дошки, щоб іншим не кортіло...
А згодом прибігла Одарчина дочка. Шістнадцятилітня Орися. Гайдук саме збирався на обід, коли прочинилися двері й просунулася Гошина голова:
— Гер начальник, тут іще одна пташечка!
— Яка іще пташка?
— Другий ребйонок,— вишкірився Гоша.— Впустити?
— Давай!
Гайдук одразу ж її упізнав: запала в око на будівництві маєтку. Та й важко було не звернути на неї увагу: недаремно ж у селі казали, що росте Орися ще красивішою од матері, коли та була молодою.
— Чого тобі? — спитав Орисю Гайдук
Орися ворухнула вустами: хотіла, мабуть, щось сказати, та все не наважувалася. Переступила з ноги на ногу, і юні груденята її здригнулись беззахисно.
— Вона по мамашу прибігла,— пояснив Гоша, що стояв за дівчиною.
— По матір прибігла?
Орися мовчки кивнула; на її очах з'явилися сльози, підборіддя тремтіло.
— Не треба плакати! — сказав їй Гайдук, а Гоша додав:
— У нас, дєтка, не плачуть — у нас, дєтка, кричать! Гайдук невдоволено глянув на поліцая. Скомандував:
— Одвести в холодну... А мамашу сюди!
— Ну от,— сказав Одарці Гайдук,— даю тобі останню можливість врятувати собі й своїм дітям життя. До вечора. До десятої.— І постукав пальцем по циферблату годинника.— Зізнаєтесь — випущу. А не зізнаєтесь — ночувати будете нарізно.
Л щоб твоя дочка не боялася, з нею спатимуть мої поліцаї... По черзі чи разом,— то вже як домовляться.
Одарка як стояла, так і закам'яніла. А коли Гоша взяв її за руку, вона рвонулась щосили, упала перед Гайдуком па коліна, обхопила його НОГИ:
— Ой паночку ой що ж ви надумались!..
— Все!.. Поговоримо увечері!..— звільнявся од жінки Гайдук. Підскочив і Гоша, а Одарка виривалась-кричала:
— Ой, не губіть же дитини — я все вам робитиму!.. Гайдук увечері їх одпустив, хоч Одарка так і не пригадала
нічого. Не пригадала чи не схотіла?.. Навряд. Щоб урятувати дочку, Одарка зізналася б у всьому,— Гайдук у цьому був переконаний. Знав, па що йдуть матері заради дітей.
Одарка замалим руки йому не цілувала— так дякувала. Казала, що вік Бога за нього молитиме.
— Та я ж на вас день і ніч робитиму!
Гайдук запам'ятав — не забув. І коли настала пора вибирати картоплю та Олька поскаржилася, щоб вони удвох з німою не впораються, пораїв:
— А ти Безрідну гукни!
— А прийде?
— Прийде.
А потім, пізніше, коли впорали городину і випали перші сніги, уже й жалкував, що пораяв покликати Одарку: Ольга стала вчащати до Безрідної. І то хай би вже бігала, якщо так пекло чесати язиком, бо з німою не дуже набалакаєшся: Гайдук і взяв без'язику дівку служницею, щоб насолити Ольці ж,— не забув отого пізнього вечора у Хоролівці і своєї появи раптової, коли німецького офіцерика біля Ольки застукав... Тож мало того, що впріг її в домашню роботу: "Помотайсь, покрутися, може, розучишся цицьки чужим чоловікам виставляти!" Мало того, що вимагав, щоб сніданок, обід чи вечеря були хвилина в хвилину,— "Орднунг, порядок німецький", і щоб у кімнатах усе блищало та сяяло, але коли вона стала скаржитись, що сама не в спромозі упоратися, що уже й сил більше не має, він, пригадавши німу, її і привів, втішаючись думкою потай, як Олька, до балачок охоча, буде розмовляти з нею. Німа кілька разів утікала додому, і щоразу доводилося посилати за нею поліцая, і Олька казала, щоб пошукав якусь іншу, не таку дику. "Нічого, приручимо й цю!" Г коли вона ще раз утекла, завів її в стайню, прив'язав до ясел і одшмагав налигачем. Бив довго і старанно, а потім, залишивши прив'язану, помив старанно руки і сів обідати.
— Не одв'язувати, поки прийду! — наказав притихлій Ольці.
Повернувшись, ще раз пройшовся налигачем по спині.
Після цього німа перестала втікати додому. Сахалася тільки
од Гайдука, мов од чуми. і
Що ж, хай сахається: Гайдук давно звик до того, що його бояться. Що при одному його поглядові бліднуть і губляться. Це його навіть тішило: був переконаний, що лише на заляканого можна покластися, що лише страх керує вчинками людей. Тож хай сахається і голову в плечі вбирає, коли мимо проходить, йому не любов потрібна, не вдячність — рабська покора.
Добивався того навіть від Ольки, бо хто вона, зрештою, така: дружина, друг життя? "Дружина! — аж усміхався презирливо.— Підстилка!" Він її висмикнув з-під Івасюти, а Івасюта з-під кого? Не допитувався, це його не цікавило: давно вже вирішив вигнати Ольку, як тільки вислужиться та його повернуть до міста. Коли обійме надійну посаду, одразу ж і одружиться: годі байдикувати! Візьме не українку, а німкеню: порідниться з вищою расою, щоб його діти й забули про походження з хамського роду. З ласки німецької влади відмовиться навіть од власного прізвища,— випросить, як нагороду, німецьке, хоча б дружини майбутньої. Ім'я теж візьме інше, бо іМикола аж ніяк не пасуватиме до майбутнього чужоземного прізвища. Ганс, OTTO, Фріц, Йоган — як завгодно, лише б не Микола. Микола — аж слухати гидко!.. Йоган Кофт... Гайдук найчастіше чомусь зупинявся на прізвищі свого камрада високого, може, тому, що колись, ще у школі розвідників, коли йому пощастило чимось особливо прислужитися Віллі, той натякнув, що після війни вони могли б і поріднитися. Ще й показав йому фото сестри: щось таке невиразне й миршаве, що Гайдук потім не міг пригадати, як не тужився. Та він тим не дуже сушив собі голову: він одружився б і на козі — була б лишень породи німецької та привела йому вже німецьких козенят, щоб по-німецькому й бекали. І хоч Віллі більше не повертався до тієї розмови і фото не показував, Гайдук часто мріяв, як він порідниться з камрадом, особливо коли той став неабиякою цяцею в системі гестапо.
Поки що ж його влаштовувала й Олька: була таки досить моторна в постелі, от тільки що трохи до роботи ледача... Та ще раптова оця богомольність. Гайдука спершу те мало обходило, він навіть посміювався, коли Олька принесла якось образ діви Марії пречистої, принесла та й повісила над ліжком у закутку, ще й лампаду прилаштувала,— лампадне світло йому навіть подобалося, Олька здавалася в ньому набагато звабнішою. Але коли йому одного разу забаглося любові, а вона сказала, що зараз не можна, бо — піст. Гайдук по-іншому глянув на її релігійність. Він тоді таки добився свого, хоч Олька й боронилася по-справжньому, але нерадий був своїй перемозі: весь день ходив, як обпльований.
Олька, мабуть, те добре помітила... Олька, яка не забула ні свого нігтя скаліченого, ні заструганого сірника, все частіше постилася,— саме тоді, коли Гайдукові пекло розговітися, а коли він одного разу сердито спитав, чи довго триватиме оця гра, відповіла смиренно, опустивши очі монашкою, що на все воля Божа. І що хай він її хоч живцем палить, а вона не зречеться віри святої.
І Гайдук уже й не знав: справді стала такою святою та побожною чи все те робить, аби йому насолити...
Тому він і насупився, мимо безмовної школи проходячи... Безмовної, бо після того уроку навчання припинилося: діти, настрахані, так і не прийшли наступного дня, і коли Козачок прибіг та спитав, що робити, Гайдук відповів роздратовано: "Робіть що хочете! У мене й без вас вистачає мороки! — Зиркнув вороже, застеріг. — Тільки глядіть: довідаюся, що ви там чому не слід навчаєте,— нарікайте на себе!.. І до отієї, як її, пильніше пригляньтеся!" — "Зіни Кіндратівни?" — поспіхом підказав Козачок боявся, що Гайдук назве його дружину. "От-от... А тих щенят я не буду вам за руки приводити — зганяйте самі!" Козачок помотавсь-помотався селом: діти ревіли — не йшли. Та й жінки, які сміливіші, кричали, що не пустять нізащо, бо в дитини он і коліна попухли од вашої науки проклятої... Мотався, мотався Козачок, та й змушений був знову зайти до Гайдука: "Що робити — не йдуть." — "Не йдуть — не треба! — відповів Гайдук роздратовано.— Хай ростуть неуками, зараз мені не до цього._" Йому й справді було не ДО ШКОЛИ: німці квапили з побудовою палацу. Генріх Мольтке, архітектор, який майже щодня появлявсь на будові, вже двічі висловив Гайдукові своє невдоволення млявими темпами: "Шлехт!" Зер шлехт, гер Гайдук!" Поскаржився комендантові, і той прикотив, наче окропу насьорбавшись: обличчя сизе й очі червоні. Бризкався—слиною, тупотів і кричав, не даючи Гайдукові й слова мовити, вичитував, наче хлопчиська,— добре, що по-німецькому, люди не розуміли, як він його ображав, а гер Мольтке стояв собі обіч і всміхався зневажливо. У Гайдука три дні по тому вуха горіли. Зціпив зуби, затиснув серце в кулак — не подав клятому німцеві навіть виду, що він на нього ображений. З перебільшеною ввічливістю схиляв перед ним голову? "Гер Мольтке вважає, що треба робити так, а не так? Буде виконано!" Ганяв поліцаїв до сьомого поту, заборонив навіть появлятися в самогонниці Марфи, пригрозив, що застрелить на місці, якщо од когось повіє сивухою. "Діло, діло перш за все, пани поліцаї! Розважатися будемо потім". А коли Миша став ремствувати і Гоша на нього тихенько доніс, Гайдук поцікавився, чи не набридло тому гуляти на волі. Тільки тепер доведеться не у в'язницю сідати, а йти прямо на шибеницю. І так глянув на Мишу, що в того і спина отерпла.
Поліцаї, озвірілі, злість на людях і зганяли. Навіть Санько став прикладом замахуватись.
Гайдукові того бидла не жалко: за одного битого трьох небитих дають. Однак не хотів, щоб староста поскаржився архітекторові. І, закликавши поліцаїв до свого кабінету, строго
ПОПередИВ:
— Щоб я більше не чув, що ви когось покалічили! Поскаржиться ще раз пан староста — покараю суворо... Чуєш?! — Це вже до Пантьоші, що аж рота роззявив, пудові кулаки опустивши.— Це тебе в першу чергу стосується! — І вже спокійніше: — Ми повинні дбати про те, щоб усі працездатні виходили щодня на роботу, а не в постіль їх укладати.
Поліцаї вийшли мовчазні та похмурі: не сподобалося! І на старосту стали поглядати вовками. І Васильович, коли затримувався допізна в управі та повертався по темному, іде-йде, та й оглянеться. Став носити навіть наган у кишені. Зброю, видану німцями, яка досі лежала у скрині, Васильович як приніс із району, як сказав Данилівні: "Оце й мені пушку виділили — стріляти в людей",— як заховав, так про наган той і не згадував. А тепер ось дістав.