Так гомоніли, аж так воно і було. Познєй одна людяка лиственська призналася, що тої ночі з берега Синявки бачила, як Митро брів по болоту, наче сновида, і раптом — зник. А ніч була місячна. Раніш тая людяка мовчала, бо приїздила на луги по сіно колгоспне. Ну, так ми з Опанасом дільничного міліціонера прихопили і — в лісництво. Усе там було, наче Митро щойно вийшов і ось-ось повернеться. На столі, біля вікна одчиненого, — кухоль з недопитим чаєм, авторучка і зошит шкільний, грубий, у твердій палітурці. Уже як міліція своє зробила, зошит той разом з речами Митровими Опанасові передали. Дак на палітурці того зшитка, я його у своїх руках тримав, було написано Митром: "Мої письма до Ельси". А нижче — хвамілія тої дєвки його, городок називався — язик поламаєш. І країна — Швеція. Отого зошита Опанас познєй і передав Андрону Мохначу, для сельського музею. А вже Андрон Мохнач, коли посольство шведське в Україні відкрилося, возив машиною картоплю до Києва продавать, думав, що там — дорожчей, зайшов у посольство і все чисто розказав. Се якось під зиму було, а навесні приходить йому лист, на папері добренному, гербовому, із шведського посольства. І пишеться у тому листі, що знайшли у Швеції Ельсу, яку пакульський Митро Терпило любив, тольки нема уже її серед живих, померла такого-то року, місяця і дня. А се той же рік, місяць і день, одне в одне, що їх Опанас вирізьбив на хресті дерев'яному, в пам'ять про Митра Терпила на Вишневій горі поставленого, хоч тіла його не знайшли. Хто як хоче, так хай сеє усе і понімає. А я поні маю, що їм судилося разом буть, а тольки врем'я таке випало, жорстке, як тертушка, врем'я. Об теє врем'я і кривавилися вони усю жисть свою. Земну. А мо', на тому світі їм щось лучченьке винагородиться. Тольки я ні в що сеє не вірю, у що матері наші вірили, а тепер і нас у радійо начальники перелицьовані агітують. Дак писалося ще у тому листі із посольства, що живе у Швеції син Ельси, сорок четвертого року народження, батьком якого покійна Ельса усю жисть свою називала солдата з України Митра, і що той син її має намір невдовзі відвідати Україну і село Пакуль. Але не було уже Пакуля нашого…
Тольки й зосталося у мене людського, Ельсо, що пам'ять про тебе. Броджу лісами нашими і розмовляю з деревами, як із тобою. І все здається мені, що ти ось-ось вийдеш з-за кущів на лісову стежку і підеш назустріч мені, як то бувало багато разів у лісі коло дому твого, куди я приходив на побачення з тобою. Або здасться мені, що твоє біле плаття мелькнуло на просіці, за соснами зеленими, біжу, аж перекидаюся, як хлопчик, покуль не впаду у траву і не заплачу гірко. Знаю, що жисть є жисть, що не могла ти мене ждати стольки годів, і ще після другої втечі своєї з табору, заарканений властями, мислено попрощався з тобою і побажав щастя. Випущений нарешті з клітки меншої до клітки просторішої, знайшов у собі сили не озиватися до тебе навіть письмецом, не ламати жисті твоєї вдруге, хоч і лишався самітником. А тепер ось, на схилі літ, знову здурів, думаю про тебе день і ніч, пишу до тебе, хоч і знаю, що пишу — для грубки.
Дак тягну я лямку за Уралом, на лісоповалі, і рік, і два, уже геть доходягою став, кістки та шкіра. Рятувало, що час од часу начальство брало мене ремонтувати свої квартири, тут уже я трохи вбирався в тіло. А тольки ноги совають, вертався до думок про втечу. Утекти на той світ — легше легшого, щодня і щоночі дорога відкрита, були такі, що не витримували, ішли на дріт колючий, на охоронців — і їх пристрелювали, людська жисть там і шеляга не вартувала. Мені ж не на той світ хотілося, а — до Ельси своєї. Край навколо дикий, ліси і болота несходимі, з людських поселень — самі табори. Як хто й тікав, через день-два привозили мертве тіло, клали перед ворітьми табору, для пострашки.
Одного дня послали мене на далекий лісоповал, кілометрів із десяток від табору. Уже на осінь повернуло. Ми з товаришем моїм, адигейцем, колишнім лейтенантом розвідки на фронті, зносили гілля, щоб потім — палити. А вже у мене з Леонідом були розмови про втечу, хоч я після невдалого переходу фінського кордону лише на себе покладався. Але ми так домовлялися: втечемо з табору, а там — на різні боки, як кому поталанить. Я все більше ставав схожим на вовка-одинака, таким мене жисть робила. Самотній вовк — найстрашніший вовк, сам собі йон — у тяготу. Я знав, що такого випадку може довго не трапитися, а Ельса у Швеції не чекатиме мене вічно. Адигеєць теж рішився, на горе собі. А може — і на добро, як так животіти, як ми в таборі животіли, то луччей умерти одразу, од кулі. І ми складали гілля біля забороненої смуги, переступати яку нам не дозволялося. Наприкінці дня, уже сутеніти починало, його підпалили. Дим встелив заборонену смугу густою пеленою. І ми з адигейцем непомітно перейшли її.
Не встигли пробігти якихось ста метрів, як навздогін — голос бригадира, що кликав нас. А потім — два сигнальні постріли. Тольки ж ми уже дух волі відчули. Лише той, хто роками в тюрмі або таборі гнив, пойме, що се таке. Ішли ми лісами. Третього дня повалив мокрий сніг, зима там рання. Пробиратися крізь лісову гущавину ставало все важче. Я знав, що нас розшукують, і — боявся доріг. Але адигеєць мій геть вибився із сил, переконати його було важко. І одної ночі ми вийшли на лісову дорогу. Не довго йшли. Темінь, випростаної руки не видко. Раптом із темряви: "Стій! Хто іде?!" І чути, як послали патрон у патронник. Нас тут піджидали, ми наскочили на пост. Інстинкт жисті у мене виробився, як у гнаного усіма вовка, тіло напружилося і кинуло саме себе убік, за дерева. Розумом я ще не встиг нічого збагнути. Я випередив постріл на якусь долю секунди. Товариш мій, адигеєць, Леонідом звався, не випередив. Хоч і фронтовик, розвідник. А може, мене Бог беріг. А може — Сатана. А може — Ельса. Не знаю, та й не хочу знати. І Бог, і Сатана — вони уже давно для мене на одне лице. Одну роботу роблять, тольки інакше її називають. Пробігши метрів з десяток, я упав у болото. Здогадувався, що вони — на звук стрілятимуть. Тихо, тольки сніг шерехтить об гілля дерев. Переповз болото, сховався у ялиннику. Весь мокрий, у болотній твані, а під ранок — мороз. Весь день ішов, пританцьовуючи, аби не замерзнути. Надвечір побачив на узліссі пастухів, що палили вогнище. Скоро вони корів своїх погнали, а вогнище залишили — дотлівати. Беру вугілля, у глибині лісу розводжу вогонь. Знаю, що мене — шукають, але ж — не замерзати. Роздягся, розвісив навколо вогнища одежу, підсушив. Уже луччей. Бреду тайгою, день, два, три, і ось — річка Кама. І тут я дурницю впоров. Пішов супроти течії, а мені треба було — за течією. Брів тайгою, поки не побачив між дерев солдат із вівчарками. Табір. Заліг, а уночі — побрів назад. Набрів на лісову хатину, біля неї у березі — човен. Так я переплив через річку Каму, а там, невдовзі, і Соликамськ. Тут уже — залізниця. На одному з полустанків стоїть поїзд, порожняк. Залажу у залізну коробку вантажного вагона, присів у кутку. Поїзд рушив у бік городка Кизель. Незчувся, як задрімав. Вовк, коли його женуть по лісах, час од часу забирається в кущі, аби перепочити. А я все ж людина. Протер очі — поїзд стоїть, а якийсь чолов'яга сліпить мене променем ліхтаря і кричить із темряви: "Вилазь!" Я ковзнув ящіркою по днищу вагона, тоді — через борт і — на той бік поїзда. Постріл. Це уже серйозно. Завмер, бо він на звук стрілятиме. Чую — пішов вздовж вагона. Я — у ліс, пливу по глибокому снігу, як по воді. На узліссі, за деревами, зупинився. Оперативник, з тих, що перевіряють поїзди, висвічує мій слід, але брести до лісу не поспішає. Я побрів вздовж залізничного полотна, згодом вибрався на дорогу і, як у тій пісні пеється, — по шпалах. Але далеко по шпалах не зайдеш, безкінечні російські простори — не для збитих до крові ніг виснаженого табірника. Я знову і знову примощувався на попутні вантажні поїзді. І так наблизився до города, що зветься Перм.
Город Перм я мав обійти довкруж, лісами, бо там таких, як я, мордовороти у формі піджидають. Зійшов я з поїзда на одній із невеличких станцій, іду вздовж перону. Назустріч — міліціонер: "Ваші документи?" Так уже велося. Така уже планида моя нещаслива. Міг же поїзд трохи припізнитися. Міг і я декількома хвилинами пізніше зіскочити з буфера. Міг міліціонер забрести до якоїсь пивниці, аби вихилити кухоль пива, — йон відбув зміну і простував додому уже без зброї. Але так треба було, щоб наші стежки перетнулися. Кому треба? А може, світом правує сліпа випадковість — і болєй нічого? "Іду, — кажу міліціонерові, — у Перм по документи". — "Ідіть за мною!" На коліях стояло декілька вантажних поїздів. Я головою збиваю мільтона з ніг і — під вагони. Загубив шапку, але виковзнув на інший бік колій. І через поле — у село. Знаю, що буде погоня, треба ховатися. Слід за мною по снігу — хужей вівчарки. Забігаю в один із дворів, на дверях дому і хлівця — замки. По стіні видряпуюся на горище, зариваюсь у сіно. Ненадовго. Чую, у дворі — знайомий чоловічий голос: "До вас ніхто не забігав?" — "Я не була удома, — жінка, відповідає. — Усе замкнено. Гляньте на горищі, у сіні". Я прориваю стріху, стрибаю на задвірки, біжу городами. Міліціонер — за мною, уже з наганом: "Стій! Стрілять буду!" І стріляє, поки що — над головою. Діватися нема куди, друга куля пронизує рукав куфайки.
І приводить мене мільтон на станцію. На першому допиті брешу, що на думку спаде. Направляють до пермської в'язниці. Сиджу місяць — ніхто не викликає. Обурююся: "За що мене незаконно тримаєте в каталажці?!" Аж приходить і моя черга. Заводять до кімнати, за столом — сивий мужчина у цивільному. Я вітаюся. Співчутливо запитує, як почуваюся. Знову обурююсь, мовляв, тримають у тюрмі, а за які гріхи — знати не знав. Йон мовчки вислуховує, по тому відкриває "дєло": "Тут ось є фотографія, можеш упізнати цю людину?" Дивлюся — моя фотографія. Ну, я усе зрозумів. "Розказуй синок усе як на духу…" — се до мене той мужчина в цивільному. Давно до мене ніхто так не звертався. Я і розкис трохи. А раптом, думаю, щось поможеться од моєї щирості. Розказую усю жисть свою горісну, про Ельсу розказую. "Російський цар Петро Перший був на шведці жонатий, хіба від цього Росії було гірше?" — це я так кажу, до тої людяки у цивільному.