Пригадалась прогулянка до голубого грота, і небо, і голубінь моря. А зараз ось він, Кендзо, сидить в холодному підвалі, й немає кому його захистити. І, може, отут він помре, не побачивши вже ніколи більше ранкового сонця, ні рідної далекої Японії, про яку згадував щодня.
Забудь турботи, Забудь печалі. Кличе Неаполь, Блакитні далі... —
виспівував Альфіо, і здавалося, що не голос бринів зараз у напівтемному підвалі, а ридала в тяжкому горі й журбі його зранена душа, побиваючись за рідним краєм, який любив він самовіддано й ніжно. Та раптом, глянувши на японського хлопчика, помітив у нього сльози, і пісня обірвалася.
— Друже! Що з тобою? Ти плачеш?..
Кендзо, не витираючи сліз, схопив руку Альфіо й благально попрохав:
— Співай... Ще співай!
Радість незміряну Славлю йдучи я. Санта Лючія, Санта Лючія!..
І пісня завмерла. Хлопчики помовчали, а тоді Кендзо сказав:
— Спасибі тобі, Альфіо.— І витер сльози.— Може, доживу... Може, колись побачу і сонце, і море в рідній стороні. Пан Джон мусить же змилуватись і відпустити мене до Японії.
Альфіо на це сумовито сказав:
— Змилується... Хіба в нього є серце, є людська душа? За важкими дверима почулися знайомі кроки, брязкіт
ключів. Важко заскреготів іржавий засув, розчинились двері. Хлопчики помітили рядом з Квальбою невідому їм людину, яка сильним поштовхом у спину вкинула в напівтемний підвал нового в'язня. Оступившись біля порога, в'язень той впав обличчям на солому. Упав і не підводивсь...
Знову заскреготів засув, за дверима стало тихо.
Альфіо й Кендзо завмерли. Але цікавість була такою сильною, що вони обоє, глянувши один на одного, мовчки рушили до порога.
— Санто! — радісно скрикнув Альфіо, пізнавши друга.
— Санто! — так само криком виявив свою радість Кендзо.
І тоді, вслухаючись у знайомі голоси, темношкірий хлопчик підвівся.
— Чую, але не бачу вас.
— Нічого. Зараз твої очі призвичаяться до темряви, і ти нас побачиш.
Вони взяли його за руки, підвели до циновки.
— Сідай і розказуй, як ти сюди потрапив.
Санто поки що мовчки озирав підвал, маленьке заґратоване віконце, крізь яке пробивалось тьмяне світло, оглядав змарнілих друзів.
— Чому ви тут?
— З наказу пана Джона. А ти?
— Теж... з його наказу.— Санто помацав їхні плечі, немовби хотів пересвідчитись, що це не сон, що перед ним справді сидять його друзі.
— Ти нічого не розповідаєш про себе.
— Потім... А зараз у вас хочу запитати... Якщо знаєте..-Хто спалив наше стійбище? Де мої рідні? Де батько, брат, сестра Макаро? Я шукав їх і не знайшов. Сусідні стійбища теж спалено... і людей нема... Я тоді вирушив до Квальби..-Але не встиг я з ним поговорити, як мене помітив пан Джон і звелів... сюди. Скажіть, коли щось чули, а чи знаєте...
— Знаємо! Ми з Кендзо були там і все бачили...
— І мого батька, і Таматеа, і Макаро бачили?
— Тільки батька... після бою...—— Альфіо глянув на Кендзо, немовби запитував у друга: "Чи все розповідати?"
Його погляд перехопив Санто і, хвилюючись, попрохав:
— Все кажи, все!.. Я хочу знати правду.
— Ми бачили, як вели твого батька білі каральники... закованого в ланцюги... Його і ще кількох аборигенів... теж у ланцюгах.
— І ми чули з Альфіо, як пан Джон їм погрожував: "На острів Палм! На "острів смерті"! Всіх вас, бунтівників! Там поздихаєте, як собаки динго!"
— У твого батька на скроні була запечена кров...
— І на грудях рана,— додав Кендзо.— Ми сиділи недалеко, в гірській ущелині. Там кущі й густа трава. Звідти нам все було видно і все чути. Потім пан Джон звелів палити хати. Так страшно... Ніде нікого, а хати горять...
Санто, схиливши голову на коліна, раптом заридав. Хлопчики принишкли. Вони розуміли — немає таких слів, якими можна було б зараз втішити, а чи вгамувати горе, що важким тягарем упало на душу хлопцеві, приголомшило його.
Батько, його улюблений, ніжний і добрий батько, зранений і закований у ланцюги, вже ніколи, ніколи не повернеться додому, бо Санто чув не раз від дорослих аборигенів, що з "острова смерті" ніхто не повертався... Хлопчик уявив собі ту непривітну похмуру землю, де стоять такі ж похмурі в'язниці з гратами на вікнах, з холодними стінами, куди не зазирає сонце.
Уявив сувору Сторожу і безнадійність тих, хто, заточений в тих стінах, мусить обов'язково загинути повільною мученицькою смертю.
Там загине і його батько...
— Не хочу я... Не хочу!.. Не хочу!..— закричав Санто так відчайдушно, що хлопчики навіть сторопіли.
Згодом він затих і, глянувши на своїх друзів, сказав:
— Розповідайте... Я не буду більше плакати.
— Що ж розповідати? — озвався Альфіо.— Ми вже все тобі... Що бачили й чули.
— Тепер ти... про себе,— попрохав Кендзо.— Ми знаємо, тебе взяв з собою художник. Ти вчився в нього малювати?
— Навіщо мені це все... тепер?.. Коли немає батька... І не знаю я, чи живий Таматеа, чи жива Макаро... Де вони зараз? Куди пішли? Адже я їх так шукав... так шукав,— повторив Санто голосом, сповненим великого жалю, розчарування й смутку.
Трохи заспокоївшись, він розповів друзям про рідне стійбище і божевільного шамана Нондо і про те, як вирушив потім на розшуки рідних і в гірській долині вночі несподівано потрапив у тропічну зливу.
Хлопчики й зовсім затаїли подих, коли Санто згадував, як довелося йому при спалахах блискавиць переходити через швидку течію.
— І ти впав у воду? — аж скрикнув Кендзо.— Хто ж допоміг тобі врятуватись?
— Перед цим течія несла зламане дерево... У вузькій протоці воно застряло між камінням, а я ото випадково й натрапив на нього... Не пам'ятаю вже, як вчепився за гілля... Як видерся по стовбуру на берег... А потім був у стійбищах... Кількох... Думав, зустріну когось, розпитаюся...
— І нікого не зустрів?
— Нікого. Хати спалено. Людей нема... І я тоді вирішив... до Квальби... Щоб у нього дізнатися.
Санто замовк, глянув на друзів.
— А ви... давно тут?
— З того дня, коли ваше стійбище горіло.— І хлопчики докладно розповіли йому про все, що з ними сталося в той день.
— Ми спочатку разом з усіма людьми пішли до лісу, ano дорозі Кендзо мені каже: "Давай, Альфіо, повернемось назад. Може, в бою якомусь воїну допоможемо — чи рану перев'язати, чи води принести..."
— Правда, я так говорив.
— І ми повернулися, заховались в ущелині... Наче й у добре заховались, а все ж таки натрапив один жандарм,
привів нас до пана Джона. Ну, а пан звелів одвести до катера... Відтоді ми й опинились тут.
— А чи довго ж нам доведеться сидіти? —: Хто його знає.
Хлопчики замовкли, бо за дверима почувся старечий кашель Квальби.
За хвилину слуга зупинився біля розчинених дверей, ждучи, поки його очі звикнуть до темряви, щоб можна було дати хлопчикам по шматочку черствого хліба і по невеличкій порції пісного супу.
Не встиг Квальба розподілити той суп, як знадвору почувся грізний оклик вартового:
— Стій! Сюди нікого не велено пускати! Потрібно мати дозвіл містера Джона.
— З містером говоритиму потім, а зараз сам хочу на них глянути.
— Зупинись!.. Стрілятиму!
— Це що тут — в'язниця чи хазяйський підвал?
— Я на службі. Я мушу виконувати накази містера Джона.
— А я мушу сюди зайти... Розумієте? Мушу! — і в дверях зовсім несподівано з'явився високий широкоплечий, чоловік у сірому брилі, клітчастій ковбойці й штанях, заправлених у краги.
Поява цієї людини була несподіваною не тільки для хлоп'ят, але й для старого Квальби. Першим кинувся до порога Альфіо.
— Анджеліно! Анджеліно!..— і повис на його сильних мужніх плечах.
— Альфіо! Братику мій! Та як же можна дітей... у такий підвал?..
— Звільни нас, Анджеліно. Візьми з собою. Ми не хочемо тут бути... Ми будемо тобі допомагати випасать отари... Візьми, візьми нас звідси.
— Зараз розмовлятиму з сеньйором Джоном... Це свавілля! Так може зробити тільки людина без серця, без душі... Ми всі зараз підемо до нього... Всі разом будемо його просити...
— Я знаю,— почувся голос старого Квальби,— не поступиться пан, тільки розгнівається дужче. Вже я говорив з ним раніше, просив, благав... Не допомогло...
Та Анджеліно був настільки вражений зустріччю з братом і його товаришами, що не міг бути в ці хвилини розсудливим і діяв зараз тільки по велінню свого серця.
— Слухай моєї поради, Анджеліно. Дітей не дозволить випустити звідси вартовий. А потім, навіщо йти напролом? Можна тільки програти... Я багато років знаю пана Джона... і знаю, що може пролитися кров... як тоді... з вісником Хоне. Послухай мене, Анджеліно. Хіба я не хочу дітям добра? Так діяти не можна. Підемо вдвох до пана Джона, а ви, діти, ждіть... Ми до вас потім прийдемо... після розмови...
— А може, й краще буде так діяти, як радить Кваль-ба? — сказав Альфіо.— Бо пан може розлютитися, намовити поганих людей, і вони тебе, Анджеліно, десь у дорозі... Хіба таке не може статись?
У дверях підвалу з'явилося вже двоє озброєних вартових, і один з них наказав:
— Ану, виходь! Підеш з нами до містера Джона... Він тебе жде.
— Що ж,— сказав Анджеліно,— я і сам хотів його бачити.
...У костюмі, тому самому, що його одягав колись на острові Капрі, оглядаючи голубий грот, пан Джон сидів зараз на веранді, курив дорогу сигару й стежив, як двоє озброєних вартових підводили до нього Анджеліно. Позаду них старечою ходою йшов Квальба.
Млявим помахом руки пан Джон відпустив варту, а сам, зручніше вмостившись у бамбуковому кріслі, затягнувся пахучим димом.
— Доброго ранку, містер Джон,— привітався Анджеліно, але пан на це привітання не відповів, а втупившись недобрими очима в Квальбу, запитав:
— Тобі тут що потрібно?
— Та я ось з ним... з Анджеліно... Прийшов до вас просити...
Не вислухавши старого, пан Джон показав рукою на двері.
Квальба покірливо почовгав до своєї кімнати.
На веранді лишилися тільки пан Джон з об'їждчиком Анджеліно. З хвилину вони мовчки дивились один на одного.
Затягнувшись ще раз ароматним димом сигари, пан Джон, нарешті, спитав:
— Чому, прибувши до моєї вілли, ти, сеньйоре Анджеліно,— і в тоні голосу, яким було вимовлено оце "сеньйоре Анджеліно", і в примружених очах, де іскрилися злі вогники, відчувалося бажання принизити й образити італійця.— Чому ти не з'явився до мене, а порушив мій наказ і без мого дозволу зустрівся з своїм братом?
— Я, містере Джон, не вірив, що таке може статися... Не вірив, щоб підлітків...