Сила яровитів у єднанні, а ви розпорошили її, замкнувши серця свої в шкаралупі страху і сумніву! Сором і ганьба Києву!..
Яровити похнюпили голови. Глиця одступив від розпростертого духовида, махнув рукою.
— Одпустіть його. Замкніть у землянці і стережіть. Його буде судити весь Київ, коли на майдані городища знову стоятиме Яр-бог!
Розгубленого зляканого Горидіда одв’язали від беріз і повели геть. Глиця підійшов до Ружі, поглянув їй в очі.
— Треба діяти, дочко. Веди мене скоріше туди, звідки вирушив муж твій…
— Що ти хочеш робити, Глице? — з надією запитала Ружа.
— Побачиш.
Глиця зупинився біля посадженої Святобором вербички, опустив Тоцю на землю. Потім він дістав з торби біля пояса шматок берести, надряпав на ній якийсь візерунок, прив’язав сувій до ошийника Тоці.
— Хай Тоця біжить за ним. Коней у нас тут нема, пішки Яркона не доженеш. Може, він зрозуміє. Я попереджую його про засаду і вказую, що треба вернути назад!
— О Глице, якби вдалося, — застогнала Ружа, ламаючи руки.
— Будемо сподіватись. Ну, Тоцю, біжи… Шукай по сліду Святобора… Послужи ще раз, вірна лисичко…
Тоця махнула пухнатим хвостом, потерлася об ноги Ружі, Глиці і, понюхавши сліди копит Яркона, побігла вздовж берега. Ось кущі заховали її, ось рудий клубочок вихором вимчався на галявину і зник за деревами. Ружа дивилася йому вслід і спраглими вустами шепотіла палку молитву Яр-богу…
3
Святобор наближався до Рубіжної. Над лісом спадала вечірня просинь. Між деревами багрянцем просвічувало небо.
Яркон похропував, повертав голову до вершника, ніби хотів щось сказати.
— Їсти захотів, коню? — ласкаво запитав Святобор, пестячи Яркону круту шию. Кінь Світовида тонко заіржав, вдарив копитом.
Яровит скочив на землю, пустив Яркона на траву. Той вдячно торкнувся м’якими губами до руки вершника і почав хрумати соковиту пашу.
Святобор сів на пеньку, витягнув з-за пазухи фігурку сови, вручену йому Горидідом, задумався. Скільки ще доведеться перебороти знегод і несподіванок, доки він вручить цей знак дружньому хану?
Раптом яровит насторожився. Недалеко в лісі почулися дивні звуки. Чи то собака, чи то лисиця! І ось на галявину вискочила руда звірина, вистрибом помчала прямо до Святобора. Юнак аж рот відкрив.
— Тоця! Як ти сюди потрапила?
Лисиця вискочила Святобору на руки, підставила шию. Юнак помітив нашийник, на ньому — сувій берести. Послання? Від кого? Чому навздогін?
Яровит похапливо розгорнув сувій. На бересті ножем було надряпано звивисту лінію, од неї ліворуч йшла інша, на тому перехресті зображено козарську шапку і меч. Еге! Та це русло Славути, а ліворуч — Рубіжна. Біля гирла намальована козарська шапка. Себто засада, вороги?! Хто ж попереджає його? Горидід? Він якось дізнався про небезпеку і послав Тоцю услід! Ну, спасибі й на тому! А що тут ще за риса? Вона йде вздовж Славути до полудня, не доходячи до Рубіжної, обривається. Там хрестик. А потім риса повертає назад, над нею — стріла. Що таке? Вони хочуть, щоб він повернувся назад? Для чого? Тому, що тут засада ворожа? Горидід боїться, щоб Святобора не вбили? Пусте! Не можна тремтіти перед небезпекою! Раз вирішено — треба їхати до кінця!..
— Правда, Тоцю? — тихо обізвався Святобор, пестячи лисицю. — Ми обминемо ворогів, переберемося уплав Славутою, а козари нехай собі стоять за Рубіжною… Ні, ні, рідний краю! Я без сумніву йду назустріч небезпеці, я приведу тобі на допомогу дружніх вояків!..
Вперед, коню… Пора. Тепер вже ми поїдемо не прямо, а праворуч. Хащами, лозами, до берега Славути. Тільки тихо, не іржи, Ярконе, бо почують вороги — буде біда. Ген — засіяла червона зоря на полудень. Туди лежить наша дорога…
4
Спадає вечір. На небі загорається яскрава зірка. Вона переливається живим вогнем, тремтить, хвилює серце Святобора, мов погляд рідної матері, мов надія народу, душа його, його майбуття.
Вперед, священний коню! І вночі не до сну. Спати можна на ходу або вдень на обіді.
Інколи буря прокочується над лісом, над рікою. Тоді грізно ревуть хвилі, стогнуть, гнучись до землі, дерева, низько мчать чорні хмари, крешучи, в небі сліпучі вогні. І в громі грози Святобору вчувається стогін народу, регіт батьковбивці, благання сиріт і обездолених матерів.
І ще сильніше поспішає тоді Святобор, і несе його Яркон, мов біла блискавиця, вперед і вперед, де на обрії палає яскрава зірка…
5
Та ось прийшла біда.
Неждано-негадано вихопилися з-за могили вершники, заревли дикими голосами. Не встиг Святобор витягти меча, як десятки арканів обплутали його. Дико заіржав Яркон, грудьми кинувся на низькорослих степових коненят, повалив двох на землю. Даремно!
Святобора зв’язали, стягнули на землю, кинули біля могили. Навкруг Яркона ходили, поплескували долонями по білосніжній шиї, задоволено поцмокували.
Святобор, опам’ятавшись, зиркав навколо. Кочівники сиділи довкола вогнища, щось жваво говорили незрозумілою мовою, кивали в його бік.
Святобор придивився. Та це ж, напевне, обри — жорстоке степове плем’я, яке колись довго володіло слов’янськими племенами. Яровити з вуст в уста передавали легенди-перекази про незвичайну силу обрів, їхню жорстокість. Але ж саме до них послав його духовид Горидід. Значить, треба сказати їм! Але як?
— Ей, обри! — крикнув з натугою Святобор.
Степові напасники дружно повернули обличчя до полоненого, здивовано насторожились. Один з них — чорнолиций велетень — підійшов до Святобора, жуючи великий маслак, схилився над ним.
— Чого тобі? — вишкіряючи зуби, запитав він по-яровитськи.
— Одпустіть мене. Розв’яжіть!
— А чому б то? — зловісно запитав обрин.
— Я їхав до вашого хана. Я посланець від Києва. У мене є знак.
— Знак? — здивувався обрин. — Покажи…
— Ось тут, за пазухою. Мене послано по допомогу. Духовид сказав, що обри — дружнє плем’я, що хан ваш домовлявся з Києм про допомогу в час небезпеки. Ця сова — знак…
Обрин оглянув насмішкувато сову, показав іншим обрам. Зареготався презирливо. Його регіт був підхоплений всім гуртом напасників. Пересміявшись, обрин-велетень сказав грізно:
— Дурний, легковірний яровите! Ніколи ми не укладали спілки ні з Києвом, ні з іншими племенами. Меч і власна рука — наші спільники! А духовид твій — просто брехун! Ну та то ваша справа — гризтися поміж собою! А наша — віддати тебе володарю нашому! Добрим рабом будеш!..
І обрин відійшов до вогнища, кинувши фігурку сови далеко в степові бур’яни.
Серце Святобора впало. Ось вона, правда! Як пізно він збагнув, куди його послав Горидід! Які тонкі ниті плів зрадник, доки не було Глиці — вірного порадника! Глиця! Чи не від нього було послання? Неодмінно від нього! Як він одразу не догадався? Святобор згадав, що вже не раз Глиця посилав такі послання на бересті. Там же був ясний і чіткий наказ — повернутись назад! А він не послухав. Злобна воля Горидіда засліпила його, повела назустріч смерті! А рідний край — над прірвою! І тоді, коли йому потрібна допомога батьківським мечем і твердою рукою — син вождя пішов у ворожі землі за химерою! О горе, ганьба йому!
Святобору не чекати пощади від обрів. В кращому випадку його продадуть козарам. Тоді прощай, рідний край, прощай, велика мета!
Хоч би поворухнутись! Неподалік Яркон, він скоса поглядає на господаря, тихо хропе. Здається, ніби священний кінь щось хоче сказати.
Зненацька вояк відчув чийсь дотик до своїх рук. Легенький, ніжний. Тріщить ремінь, послаблюються пута. Боже-Світовиде! Що це? Невже Тоця? Ну звичайно! Її не помітили обри, і тепер вона прийшла на поміч.
Лисиця хугко гризе реміння, пуга спадають одне за одним!
Обри регочуть, жеруть варене м’ясо, не звертають навіть уваги на полоненого. Хто може допомогти блідолицому чужинцю? Хто розв’яже такі пута, які не розірве і кінь?
А Святобор уже повзе до Яркона. Меч при ньому, припаси, лук — на сідлі. Вперед!
Мов стріла, метнувся на коня Святобор, різонув мечем повід, вдарив чобітьми під боки.
Заревли, завили обри, посхоплювались від багаття, кинулися до зброї.
Буревієм майнув білий кінь, заіржав радісно, вихором пронісся в пітьму, ламаючи високі бур’яни. Десятки вершників помчали навздогін, стріли засвистіли в нічному повітрі.
Даремно! Хіба наздогнати низькорослим коненятам невтомного Яркона? Хіба знайти в рятівній темряві серед неосяжного степу самотнього вершника?
Затихає гомін погоні. Бурхає в жилах схвильована кров. Поряд з конем гордо біжить Тоця, виграє хвостом, хитро поглядає вогниками очей на Святобора.
Витязь підхоплює звірятко із землі, вмощує на сідлі, гладить теплу, чутливу спину.
Спасибі тобі, Тоцю! Ти знову рятуєш мене, мій вірний друг, моя хороша лисичка!.. Назад, до Києва! Скоріше, скоріше!
Хай полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Хай шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка горить в небі, не спить, моргає застережливо. Будь уважним, витязю! Навколо вороги, навколо небезпека. Та кожна стежка веде нині Святобора до рідного краю, кожен крок наближає до священного Києва…
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
СИНИ СВІТОВИДА
1
Горе і смерть, як і раніше, витали над землею яровитів. Затихли пісні по землянках, пошепки говорили люди поміж собою, ніби боялися, що посіпаки Ратибора почують їх.
Однак в народі знали, що в густих лісах над Славутою гуртуються бойові дружини. Туди йшли всі, хто не схилив голову перед сваволею.
Ружа, не спочиваючи, ходила від городища до городища, від землянки до землянки, говорила з яровитами, підтримувала в них віру в повернення волі, закликала молодих іти в ліси.
А коли поверталася в Київ Лов, її зустрічав Глиця. Він був душею і серцем лісових дружин, він, ніби незгасиме полум’я Світовида, горів день і ніч, передаючи той жар в інші серця, прискорюючи день повстання. Десь в глибині серця в нього жила-тліла надія, що повернеться з чужих країв Святобор, що очолить він могутні дружини сміливців і поведе на бій з напасниками та їх господарем-батьковбивцею.
Через місяць після від’їзду Святобора в Ружі народився син. На сході сонця біля жертовника Світовида його назвали Святобором. Не батько, а старий вояк Глиця піднімав дитя на руках назустріч животворним променям Яр-бога, заповідаючи йому в спадщину неосяжну рідну землю.
Ружа ледь стримувала сльози, що підступали до очей. Вона в той день пішла — вже який раз — до Славути, сіла під заповітною вербичкою і гірко заплакала.
А вербичка потягнулась угору, розпустила зелені віти, роздалась на боки.