Видно було, що з хлібом-сіллю назустріч нашій валці не виходили.
Босаковський глянув, почислив, скільки їх є, і гукнув:
— Черницю під віз!
Улас і Помело миттю наказ сповнили.
— Хлопці! Круг воза ставай!
І цього два рази він не потребував казати. Валка в один мент перетворилася у козацький таборець, до якого нелегко було приступити.
— Уласе! Заправляй! — звернувся Босаковський до Уласа, а сам на своїм сухоребрім рвонувся вперед.
У руці не шаблю, а люшню від воза тримав. Заки напасники озирнулися, уже нею їм поперед очі вимахував.
Один із тих, що рушниці мали, прицілився, вистрелив, але схибив. Другий ще пороху підсипати не встиг, як люшнею по дулі дістав. Але так, що випустив рушницю і, вимахуючи руками, верещав:
— Ой-ой-ой!
Босаковський на першого конем наїхав.
— Рушниця або смерть! — гукнув.
Селянин кинув рушницею і пустився навтьоки. А Борис і Петрусь уже коло свого ватага стояли. Відібрані рушниці геть поза себе жбурнули, а свої на напасників спрямували.
Селяни, як барани, збивалися докупи.
— Тісніше, тісніше ставай! — кричав на них Босаковський. — Щоб моїм людям краще було в купу стріляти. Виб’ю вас до одного, як собак, хати попалю, худобу заберу з собою, землю і небо лишу, мурла туподушні, одуди смердячі, бісові виплодки погані!
Батькував і матіркував так, що аж в’янули вуха. (Добре, що Нечаїха не чула).
— Ну, чого витріщився на мене, як на біс батька зна-що? Полковника не бачив? Я тобі такий пірнач покажу, що юшка з тебе потече, хаме один, лиш підходь! Ну, підходіть хутчіш! Чого ж ви стоїте, горлорізи, живодери, людоїди, змії! Підходіть!
Захиталася товпа, дехто пробував утікати.
— Куди?! — зверещав на них Босаковський. — Ну, куди? Стій! Кажуть тобі, стій, а то стріляю! Як диких вепрів, вистріляю вас і лій витоплю з ваших пуз чортові чоботи мастити!
Нараз буцім першу злість тими словами зігнав і лагідніше, іншим голосом став промовляти:
— Гей, люди, люди, невже ж вам не сором? На спокійних подорожніх засідаєте з ломаками та з ціпами, як розбишаки які? І навіть із рушниць не вмієте стріляти? Тою! А ви ж господарі якісь, а може й хуторяни, божої земельки властивці, чесних батьків погані сини. Тю, і ще раз тю! І ще раз! Того я від вас, людоньки божі, ніяк не сподівався. Усього сподівався, а цього ні!
— Або ми на вас нападали? — почулося з товпи.
— А що ж це було, скажіть?
— Ми оборонялися.
— Оборонялися? То ми, значить, ішли на вас?
— Не знаємо.
— То ми — харцизи чи що?
— Невідомо, хто ви й з чим ідете, але часи тепер такі, що як чужих до села пустиш, то пропало село. Тому ми й вас не пускали.
— І не впустимо, — додав самовпевнено один із найстарших дідів.
— Не пустите? — спитав, вимахуючи люшнею Босаковський, він так махав, буцім колесо вітряка фуркотіло. — Не пустите?
— Ні!
— А якщо ми таки до вас підемо?
— Пробуйте.
— Гм!.. Як бачу, то ви задиристий народ, — підсміхнувсь Босаковський.
— Добре вам сміятися, пане. Жити хочемо, а нам не дають. Тягарами всякими угнітають, жили з нас висотують, от що.
— Хто? Ми?
— Та не ви, а...
— А хто?
— Чужі й свої.
— Самі ви собі, люди добрі, завинили, — відповів Босаковський спокійно.
— Самі собі завинили? — озирнувся по своїх односільчанах старий дідусь. — Чуєте, люди? Ми самі собі завинили, так буцім чоловік собі лиха бажає! Усякий рад, щоб йому добре було, а що ти порадиш, коли за ними сила?
— За ким? — спитав Босаковський.
— Відома річ, за панами. Пани нас до решти в шори впрягти задумали, щоб ми на них, як безмовна худобина, робили. От чого їм треба! Не стало нашого Хмеля.
— Ой, не стало! — почулося кругом. — А Виговський за панами тягне.
— Бо сам із панів.
— А його жінка ще з більших.
— З князів.
— У короні ходить.
— Хлопів і на очі бачити не хоче.
Розговорились. Один наперед другого хотів прийти до слова. Нарікали на гетьмана, на полковників, на козаків, на попів, на всіх і вся. Навіть на міщан за те, що вони використовують селянський народ, крамне дорого продають, а за збіжжя мало платити хочуть. Здавалося, ще трохи й знову вхопляться за вила.
Босаковський бачив, що і тут, у цьому спокійному селі, у цій закутині дивним-дивом незахопленій війною, народ також настроєний проти Виговського та проти старшин і панів, усе одно, чужі вони чи свої. І тут, як і скрізь, підноситься брудна, каламутна хвиля, що може залити життя й усе те, що в ньому ще гарне й добре. Бачив це Боса-ковський і серце йому стиснулося з болю. Ось воно як! І що ти вдієш із своїм розумом, із своїм військовим досвідом, із своїм добрим серцем, коли люди не розуміють тебе?! Заллє тебе оця каламутна хвиля, заллє! Не трать сил, спускайся на дно.
Але пригадав полковницю, що може чекала на його допомогу, як на спасення, і нову силу почув у собі, нову бадьорість у тілі й душі.
Подав Петрусеві люшню, а сам руки на грудях навхрест зложив, а, згори поглядаючи на дядьків, почав:
— А все ж таки, людоньки добрі, ви самі завинили.
— Ми?
— А так. Бо замість ставати один поруч одного, плече об плече, щоб було одно стадо, а Виговський пастирем над ним, ви кожний на свою руку починаєте робити. Хочете, щоб що село, то була окрема держава? А того ніде не було, нема й бути не може. Шани та послуху в вас нема.
— Досить ми наслухалися, пане, а тепер хай нас послухають інші.
— Так, так, тепер хай нас послухають вони.
— Досить нашої покори. Через низький тин і жидівські собаки скачуть.
Босаковський сплюнув.
— Бачу, що не добалакаюся з вами. Слухайте, люди! Коли б я хотів, то постріляв вас і пішов, куди треба. Рушниць, куль і пороху маю подостатком. Але я вам не ворог, вашої кривди не хочу й тому пришліть до мого табору трьох своїх найсвідоміших людей, щоб я з ними порозумівся і даром не проливав крові. Добре?
Селяни перешептувалися хвилину.
— Можна, — відповіли.
— Але негайно, бо мені їхати спішно.
— Хай буде й негайно. Пришлемо.
Босаковський повернув коня до своїх.
Борис і Петрусь із селянськими рушницями йшли за ним.
У таборі всі стояли готові до бою, бо не знали, на чому переговори покінчаться. Нечаєва сиділа на якійсь бурці, заслухана в журливий шепіт річки. Що їй?
— Простіть, ваша милість, — почав Босаковський, — що я вас під віз посадив, а тепер, будь ласка, ще скиньте оцю чорну хламиду. — Та-ак! — і услужливо та вправно, ніби нічого більше в житті й не робив, лиш послугував жінкам, поміг Нечаєвій вилізти з чернечої ряси.
— Кажіть, що хочете, — жартував, — а все-таки у світській одежі куди краще. Не на черницю вас Бог створив, ой не на черницю!
— Або я знаю навіщо, — відповіла байдуже.
— На гетьманову доньку, а то й на гетьманиху, — промовив Босаковський, не скриваючи свого захоплення її красою.
Тим часом посли від селян надходили. Ті самі старі господарі, що до них Босаковський перед хвилиною промовляв.
— Сідайте, батьки, милості просимо!
Поприсідали, ще й кийками попідпирали бороди, буцім у присюди пускались, а Босаковський почав:
— Ну, кажіть, як же воно буде: пустите мене чи ні?
— Не пустимо до села. Як хочете, то проїжджайте мимо.
— А як те ваше село зветься?
Селяни переглянулися.
— Питаюся, як ваше село зветься?
Тихо.
— Глухі?
Покашлювали, а потім один:
— А вам навіщо знати?
— А на те, щоб почислитися з вами, якщо ви захотіли б нам кривду зробити. Бо не гадайте, що ми хто-будь.
— Бачимо. З ким-будь ми й не панькалися б так довго.
— І не гадайте, що ми на ваше село такі цікаві.
— І того ми не гадаємо, пане.
— Але, кажу вам, що спішимось і тому хочемо переїхати мирно.
— Не спиняємо вас. Ідіть, куди вам треба.
— А не нападете на нас ззаду?
Дядьки мовчали.
— Ото ж то й є. Тому ваше село мусить нам заставників дати. Якщо без пригоди минемо ваші межі, тоді й відпустимо їх, а як ні, то...
І не докінчив.
— Що ж ви на це?
Мовчали.
— Що ж ви на це? — повторив Босаковський голосніше.
— Або ми знаємо що? Треба б поспитатися у цілої громади.
— То ви такі посли? — розсердився Босаковський. — То з такими мандатами ви до мене прийшли, пси би вам писки лизали!
Знову мовчанка і то довга.
Босаковському терпцю не ставало.
— Знаєте, люди, що?
— Що, пане?
— Хай вас чорт візьме разом із вашими розумами дурними і з бебехами усіми! Ідіть собі геть і не нарікайте на мене. Зроблю, що сам захочу.
Селяни буцім зраділи.
— От так би, паноньку, й давно, по-людському, на розум, як чоловік до людей, а не по-панськи.
Босаковський усміхнувся, хоч і лихий був на хитрих селян, що дурнів удавали.
— Слухайте ж тоді мене, панове посли.
— Слухаємо покірно.
— Якщо ви гадаєте, що на дурного попали, то я вам зараз покажу, що воно саме навпаки.
— Себто — ми дурні?
— Як гадаєте. Якщо ви не схочете по добру погодитися зі мною, то скажу вас пов'язати, як баранів, і заставниками повезу з собою. Я маю когось такого, що його на небезпеку виставляти не можу й не смію.
Селяни здивувалися.
— Маєте? А хто ж це такий?
— Хто? Тая жінка, що біля воза сидить.
— Жінка? — іскривилися. — Що ж це за цяця така?
— Полковника Нечая дружина, — різко відповів Босаковський.
Селяни, як обпарені, зірвалися.
— Олена?
— Еге ж.
— Покійного гетьмана молодша донька?
— Вона?
— А чому ж ви нам цього зразу не сказали, пане? Господи, покійного Хмеля донька! На простім возі, в убожестві? Чого ж це так?
— Дякуючи таким дурним головам, як ваші. Родина великого гетьмана в небезпеці, а ви, замість постояти за неї, як розбишаки засідаєте з ломаками при дорогах і спокійним людям ні проїзду, ні проходу не даєте. Погадайте собі, що було б, коли б ви так справді на нас напали були та вбили або покалічили полковницю?
— Навіть не кажіть такого, пане, бо слухати страшно. Не наша була б вина, не наша.
— А чия?
— А чому ви нам зразу не сказали, що доньку покійного гетьмана везете? Та ми були б вас із хлібом, з сіллю стрінули, та ми провели б вас аж у друге село, а друге третьому передало б. Горенько ж ти наше! Ну-ну!.. Олена Нечаїха, Олена Нечаїха, чи подумав би хто!
— Воно ще не пропало. Можете нас ще й тепер відпровадити, — відповів Босаковський.
— І відпровадимо, як же ж не відпровадити! А може вам чого треба, кажіть. Дамо. Нас іще дотепер Бог милував, не пограбували злі люди. Поділимося з вами. Такі гості, такі славні гості, Богданова донька! Боже ти наш! Великого гетьмана рідна дитина! А ведіть же нас до неї, хай побачимо, чи вона у свого батька вдалася!
14
Босаковський попровадив селян до Нечаїхи.
Несміливо віталися, хоч як вона хотіла ввічливою бути.