в низьке крісло, вкрите коверцем, і роздумувала над завтром.
Міркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичі стало не під силу. У якій дикій крутіжи тривог поверталися її дні і ночі? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подія! От захворіло дитя — і її серце розгойдалося як гилька на глибині! Визвала лікаря і не вірила йому ні хвилини. Хиба ж це не була нагода до розбогатіння? До токми зі скритовбийниками, які перекуплюють покоївок?
Ось на днях Марицю, яка вертала з вечірні, у місті задержав гойний якийсь боярин, питав її, чи не хотіла б мати такий хутір, як ось цей, Шумавинського, на власність?
А от нещодавно в хилій вулиці старого міста перестріла вона, княгиня, попенка Кормильчича... Він учинився оперед неї без всякої шани, виминув княжу колісницю своїм бойким запрягом в мідяних оківках та ременях строчених годоваблем і всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря збивав її нарошно в очі тумани вуличної курняви.
А Дарославич, — або ж не важив на решту її спокою, коли обриджував її життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна правдомовність тоді, коли чув себе поза справедливістю, запевнювала віру клеветам, які протікали аж до неї і давали відчути уперше в життю злобу знехтованого поклонника.
Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрібно зрішеній намітці, корила думками Мстиславичів, які недолюблювали Володимира, та доборолися до того, що дівчина з пісні:
"Уповала та на камку, на кирею,
Думала бути попадею, —
Вона тої киреї не зносила,
Ще й батьківську свиту загубила..."
Роздумувала:
— Рафаїл, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности Навойки, що Лісконогий скочить на Володимир, — доки літко стукне, — казав, — зрине на Волині. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрій верне Мстишине гніздо Данилу...
Місяць як посол дома, голіруч, з чемними висловами тільки... А події розвиваються з днини на днину!
І до старого князя Юрія слала на Литву, в Турово...
Тепер, йдуть чутки, Лісконогий топче вже кіньми вітчину героїв, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й міняйли, що з весною повиринали проміж села, сповіщують гибіль Володимиру, останній суд світові...
Зіщибнула залізцем нагорілу плетінку свічі й слухала весняного шуму за бервенами теремів. Уха її були повні жалів іздалека: зачувала у них голосіння матерей за синами, що гинуть ось на стійках від стріл свойого таки насильника, старого як гріх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми Галичане? Загородять списами дорогу, відштовхнуть злодіїв Суздальців за Серет?
У той раз хтось із силою підніс дерев'яний засув у дверях, але нерішуче зупинився...
Відколи зрадницю Зое заперли у монастирі грецьких калагурок у Карпиці на покаянні, не було кому з шумом риз і дзвоном слів справляти гостей в світлиці.
— Увійдіть!
На порозі явився Рафаїл. Він хвилю призвичаював око до нахлинувших красок. Перед ним, на тлі гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на грудях, ніби ікона на позолоченій блясі стояла Романова княгиня.
Монах схилився у глибокім чолобиттю, а тоді якусь хвилю глядів з вагою на молоде обличчя.
— Милостива княгине, — злебедів, — приходжу в тайні. Моя ряса, хоча вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди моїх слів. Коли вам миле життя ваших дітей, слухайте.
Патер Рафаїл переймив у погляді княгині лискавку негодовання, тож сказав різко, як той, що важить все: на галицький і володимирський стіл сунуть Ігоревичі. Коли ніхто вам на грозу моменту не отвирає очей, то це найліпший доказ, що в крузі ваших другів... чаїться зрада! Утікайте!
Темний рум'янець вкрив щоки княгині і зараз же нагла блідість облила їх біллю. Гордий сміх сховзнув по бойких устах, згас.
— Або ж пристоїть втікати — княгині?
— Матері пристоїть.
— Куди ж то, патре?
— До Лестька! — викинув із силою. — Руським княгиням над Вислою раді. Оце ж і доказ вам...
З поспіхом вимотав із рукава волосяниці старинний псалтир і рік з шаною:
— Лестькова мати, — київська княгиня Олена шле вам цю книгу, річ божу, з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створені і немає зради. За цим прощайте хіба, милостива княгине!
Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах і добавив шепотом:
— Цю ніч... на північнім шляху стоятиме кований віз, критий, двоє сільських коней. Везтиме людина певна: я сам.
Він переломився у низькому поклоні, мов виструганий з дерева невмілою рукою і тоді на його голові майнув великий, бритий ореол з вінком чахлого волосся.
— Сараценів я воював, у хрестоноснім поході за Христа кров лив, — додав іще з осміхом, — будьте безпечні!
Двері закрилися за гостем, як вода, і зараз залунало ще раз у сутінки обійстя:
— Жертвуйте одіж невкритим сиротам Галича!
А через хвилину:
— Простибіг, дорогі, простибіг!
У богоугодній покорі монах постояв ще трохи під модриною, непомітний, убогий, а тоді відв'язав ослика з обильним набором і щез.
ЛІСОВА КАЗКА
XXII
"Нехай мої чорні коси буйний вітер —
Нехай мене молодої ніхто не займає"!
(з нар. пісень)
Старий Скиба зняв хутко водоноса свойого з пліч, витягнув журавлем повний і воркнув і'д сторонському хлопчукові, що пас зором панські двері:
— Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцює, переймай!
— Чого це він? Ясиня під'їхала рисцем, весна життя сіяла а кожного її руху, зелена ляма різьбила її як куклу. Завоєю шелестів поранний вітер. Повернула лице просто, — його оваль брав за серце м'якими обрисами черт, — відхилила чоло вбік, профіль рішучий і строгий здержував осторонь. Дві душі цього обличчя сіяли окремим і наявним чаром несподіванки.
— З Глухого Кута біжу! — заговорив підросток. — Посилає мене до вас Зезиля, занемогла! Хоче вам щось потрібне розповісти. Відай на вмиранні старуха!
Пастушок у конопляній дранці до кісток пролепетав все це одним віддихом, багровий від вражіння, від казочного виду...
Зезиля вмирає!
Ясиня була поражена несподіваним ударом.
Словит поселив Ясинину няньку разом з її чоловіком, пасічником Дорошем у Глухім Куті, недалеко Галича. Боярин мав там рибне озеро та добру пасіку. Старі жили без вибаг у хижі, вкритій корою, з ними коза — годовальниця...
У довгих сорочках, гребінних, ходили обоє кожного ранка над озеро кормити довговічних коропів, оброслих водяною слиззю й сивим мохом. Вечером знову удвоє йшли у щоденний обхід по пасіці. У баби в руках сорокатий дзбан з вечірньою водицею, окропити кожний улик на сон, у діда під пахою грабельки перегорнути сіно між улиями, аби рівно сохло.
Всю просту красу цеї картини повторила пам'ять Ясині в цю хвилю, коли слухала босоногого вістуна. Дівчина захопила на оспіхах жмут дивоглядного коріння, що росте повикручуване дико в провалах Чорногори. Воно нагадувало клубок гаддя, яке вцілилося в себе серед борні і дивно, що не чути зловіщого шипоту десятка пащек...
Загорнула свій лік у хустину, скочила на коника й справила його на Чешибіси.
За нею поплентався незвісний чередар, простоволосий.
День був червоний від пільної гвоздики, вогників під росою і голубий від розтулених дзвінків. Повз дороги струмок, узький, як стрічка, біг і співав.
Над головою Ясині колихався яструб. Його хижі обриси золотив пливкий луч сонця. Воно лежало насипом по дорогах, світило верх дремливої води, що жевріла проміж незабудьки й рожевий гризівник.
Житло дорожника з соняшниковим полем обіч зажовтіло, зникло й Ясиня побачила як схилений над вирвою, роздертою коліссям, дорожник направляв пильно небезпечне місце. Сам осьмник мав провірювати путь із Галича й мости на Лукві та притоках, багато ж треба до зарви з бідаком!
Велика дорога розділювалася у якимось місці на дві, — бічна, вузенька, бігла в ліс. Ясиня справила коня туди і зелень з шумом вдарила об ляму сукні, теж зелену.
Було вогко, глухо. Тілько каня, що зазріла, видно, дешевий облак удалині, покрикувала на дереві наче крізь сон, — високо й впротяж.
Глушею бродять темні сили, то Ясинине серце томилося злегка. Ще тілько цей ліс, а там ужитне поле і у вінку старих лип безпечний Глухий Кут.
Ставало тепло, дурман лісових пахощів снувся тяжко проміж дерева. Кінь дівчини настолочував круглими копитами цілі острови суниць і вже мала зіскочити назбирати жменю, коли навперейми її виринув із темряви їздець, кирея з полетом застібнена на лівім рамені, колпак косом, чуб аж на брови.
— Доброго вам дня, боярівно! — окликнув свою втіху.
Злякалася і подала убік від вражіння.
— Це тільки ви, Славно! — сказала подратовано і придержала рукою роздзвонене серце.
— Тілько я, Ясине... — розсміявся криво, миттю закинув гладку поведінку, будьте одяг не на нього шитий, скочив із коня, ухопив руку дівчини, обмотану червоним повіддям, а тоді шугнув як вихор на її карого бахмата. З силою притиснув дівчину себе й з п'яним свистом тріюмфу — пігнав.
Глухий Кут торчав ще хвилю на блакиті темним обрисої садів, як вінком з розмайрану, а там пропав з очей.
— А, злодію! — дико пручалася Ясиня, але дужі руки хижака держали її на місці.
— Цить, боярівно, цить! Могорич давним-давно з вашим батеньком запитий! Не вірите? А ще в мене перстенець ваш, що на зав'язинах уронили...
Блиснув сердечним пальцем, де сяяло кільце з дорогим каменем, залюбки глядів у темні очі, що сипали іскри погорди. Сміявся, як із доброго жарту, і регіт відбивався глухо у глибині дебри з голосистим потоком на дні.
— Ви затіяли торг мною, ви посміли?
Ясиня перестала нараз розшукувати слово болюче, мов удар у лице, і з відвагою розпуки зібралася в собі вся, до скоку...
А там, у кучерявих водоворотах, гнав наглий бистрець через тісняву зубчастих берегів. Сіра вода у сірій кам'яній колисці, кидалася несамовито. Світлий кур горів купками над кожним лютішим бризком. Розчапірена, в'юнка плиска то поринала у ньому очаровано, то кружляла мов опалена вогнем довкола жовтого вару...
З усіх сил своїх молодих м'язів Ясиня перегнулася взад і пружна як сталь відбилася з рук насильника, — тоді ж сталося щось несподіване.
Хмільний від чаду перемоги Кормильчич захитався, але застряг ще кріпше в сідлі, з люттю стягнув зубела і гострими залізцями здавив черево рисака.
Вкрите рясним потом звіря стало дуба і ціяим масивом свойого великого тіла сховзнулося по одній з ялиць, кинених верх потока та стрімголов злетіло з їздцем углиб.
Викиненій з сідла на збіче провалля Ясині здавалося, немов вона снить... Допер