От що стомлена трохи, то й я скажу, що стомлена, бо в далекій дорозі була. Ми здалека на ярмарок їхали. А вона як спочине, так хіба ж так буде вибрикувати! Ось глянь тільки! — і ріже бідну скотину нагаєм. Та справді починає вибрикувати.
Між своїми людьми трохи спокійніше. І чистіше.
— Та ваша ж коровка старенька.
— Та яка ж вона, дядю, старенька, коли їй тільки сьома паша?
— Та й нетільна, вона, мабуть...
— На заговіни буде доїтися.
Торгуються спокійно, розмірено. Купує один бичка.
— Ей, бери, дядьку, за бичка дванадцять карбованців!
— Та ні. Мабуть так, що й шістнадцять у вас зостануться.
— Дорого правите. Вступіть.
— Е, що балакать дурно? Вари воду — вода й буде, а вкинь пшона — каша буде. Адже ж я вступив, а ви набавте — от воно й стачається як-небудь.
— З волами треба он як обережно, — встряє хтось ізбоку. — Оце мій сусіда купив пару волів. Шо видимо ж зубів нема, а його завірив яврей, що то на бразі були зимовані. А тепер плаче...
— Так то ж із волами, а це бичок. Діло видне.
А там уже покупка завершилася й один другого кличе:
— Та йдіть, бо могорич прохолоне.
На могоричі поводяться дуже гречно. Припрошують одне одного, бажають гарних речей.
— Нехай вам Бог щастить, купивши. Споживайте в добрім здоров’ю.
— Спасибі й вам за добре слово та за чесний продаж.
Купа сліпців. Співають хором "Лазура", як ото "воєдіной чоловєк багатой бував, которій розкошно пивав та їдав..." По кождій зворотці сліпці кланяються мирові, а з товпи то той, то той вкине монету в чашку.
Один лірник чомусь відокремився. Йому дають замовлення.
— "Про правду"... Що ото — нема в світі правди.
Лірник узяв гроші, але вчистив "Дворянки".
— Що це він? Наміру гра?
— Чого на віру? Йому заплачено.
Підійшов дядько, мабуть односелець.
— Здоров, Ларивоне!
— А-а!.. Це ти, Андрію? Здоров, здоров...
— Ну, як діла?
— Та плохо, брат. Щось не дуже нас люблять.
— Давніше, ма’ть, краще було?
— Е-е, мало чого давніше. Давніше воно все якось лучче було. І наше браташшя більше шанували люди. І нагодують, було, чепурно ще й у торбу що пхнуть.
— Старця нагодуєш, а торбу його ніколи, — кидає репліку хтось із товпи. Лірник мов не чує.
— А тепер хто й зна які й люди пішли. "Співай", каже... То за копійку або дві й співай йому штихов п’ятдесят, а то й білш. А як скажеш три копійки або п’ять, так каже ^дорого"... А як загадує співать, то ще й наказує: "Гляди! Не викидай слів..." Так наче воно й зна.
Сліпець зітхнув і почав далі співати перервану "Дворянку". Зовсім на боці розташувалися сліпі жінки. Сидять на землі, коло них діти. Дві тримають своїх малих при грудях. Співають "П’ятниці" — це бабська псальма.
А в пустині трудовник трудився,
Не влада ні руками ні ногами.
А у сні йому П’ятінка з’явилась,
Хрестом його оградила,
Словесами огласила І во сні його іспросила...
Одна з сліпих держить у простягненій руці маненьку дерев’яну мисочку і в неї іноді хто кине дрібну монету. Жінки, що слухають, розплачуються більше натурою: то суне хліба, та кусок риби жареної, та ще що-небудь. Сліпі, коли переривається їх спів, їдять подане, а хліб ховають до торб. Потім знов починають співати. Співають довго, протяжно, а одна все кінець виводить уверх.
Коло жінок сидять двоє сліпців. Один старий, худий; другий молодший, чорний^у свиті, брилі й нових вибійчаних штанах. Біля нього купка верьовок, віжок. Його поводир з азартом викрикує:
— Ану віжок! Ану віжок! Хто віжки купить, той додому поїде. А хто ні —тому й до завтра стоять.
Старий безперестанно кланяється й говорить "прошену молитву". Тарас уперше її чує. Він іще замалий, щоб оцінити її художність та тонкий психологічний розрахунок власне на психіку мужика, але все ж молитва подобається Тарасові. Мої працьовнички милі, ласкаві, добротливі!
Та не збіднієте ж ви, татунцю, тою копієчкою єдиною,
Не збіднієте ви тим хлібця кусочком...
Не на землю ви його кинете —
Перед Господом Богом положите
Не тільки, татунцю, вашої праценьки пропадає...
Це переконує, і копійки сиплються в чашку.
Тарас так заслухався цієї "жебраної молитви", що не помітив, як підійшов батько і злегка, жартома, тріпнувши Тараса за вуха, говорив:
— А ти де це, заблудяго, бродиш? Шукаю, шукаю по всьому ярмарку, а він ба’ де. Ти, брат, дивись! А то тут циганів достобіса — як раз украдуть!
— Що вкрадуть?
— Не що, а тебе.
— Хіба вони дітей крадуть?
— Ого, ще й як! Наглядять отакого заблуду, як оце ти, дивляться, що нікого нема близько із старших — зараз рота заткнуть ганчіркою, щоб не плакав, і гайда!
У Тараса похолонуло в серці... А він же так близько підходив до циганів!..
— Ага? Злякався? Ото будеш знати, як від батька на ярмарку відбиватися.
Дядько Григорій був трохи підвеселений, тому втратив свою звичайну ділову суворість і говорив благодушно.
Вже нерано. Кому пильніше треба — роз’їздяться. Потяглися вози. Ззаду підбігають телиці, бички; до голобель поприв’язувані виміняні чи куплені коні. На возах у кого бочівка нова, у кого колеса, жлукто, а як де, то й скриня для дочки. Хлопці у нових смушевих шапках, дівчата бережно несуть чоботи або ситчик чи хустку, квітки.
Розсипалися вози усіма дорогами. Спочатку купи великі, далі рідшають: то туди відділиться двоє-троє возів, то туди... Та й дорога. Спочатку бита, широка, потім вужча, менше бита, а потім уже й зовсім ледве видно в шпоришу, мов стежка. А там десь, на кінцях тих доріг і стежок — малі діти. Вже й очі продивили, виглядаючи тата з ярмарку. Той медяника сподівається, той бриля, той свистуна глиняного; та стрічки, хусточки, та ситцю на спідничку. Не сидиться в хаті, не сидиться надворі, коротка й вулиця — повибігали аж на вигін, попримощувалися на сходах вітряків.
Дядько Григорій їде підвеселений. Пробує співати. Видимо йому хочеться балакати, а ні з ким. Говорив до Тараса, говорив до кобили — ні, не те. Тому дуже зрадів^коли побачив на дорозі якогось знайомого діда.
— Ей, діду Онопрію! Діду!..
Дід став і, затуливши від сонця очі, дивився — хто його кличе.
— Здорові, дідуню! Що — вже від’ярмаркувались?
— Та... неволя заставила...
— Усіх нас неволя заставляє, дідусю. Так оце ви додому?
— Та додому ж.
— Ну, сідайте — підвезу.
— От спасибі тобі... А то хоч воно, сказать, і недалеко, а все ж...
Дід ізліз на воза. Григорій ньокнув, віз заторохтів.
— Усіх нас неволя заставля, дідусю.
— Чого там усіх? Інший їде для того тільки, щоб поп’янствувать.
— Буває й таке, ну тільки рідко. Все більше по ділу.
— А я так признаю, що від тих ярмарок тільки лихо!
— О-ов?
— Да, да!.. Ярмарки вредять справі божій! Тут до служби божої дзвонять, а тут до ярмарку всяке поспіхом. А воно ще, як на злість, і ярмарки повстановлювано — коли не на празник, то на неділю обов’язатильно.
— А коли ж його установляти? Вже ж не на робочий день.
— Та вже-ж і не на празничний! — аж скрикнув дід. Видимо його це питання хвилювало. — У буденний день тільки робота твоя пропаде, а в свято — душа. Он і йди у суботу перед ярмарком до церкви — порожня церква! Стирчать там бабок душ із шість, моляться за діточок та онуків. А самі ж діточки та онуки де? Онуки ягняток заганяють, жінки страву готують, а чоловіки вози лагодять — на ярмарок їхати. Так хіба їм до служби божої?
Старий розхвилювався. Все, що йому здавалося цінним вічною непреходящою цінністю — все те приносилося в жертву іншому богу, богу щоденності, меркантильності. Люди, мов сліпі, не бачили, не розуміють, що за дешевим видимим набутком сьогоднішнього дня втрачають велике й вічне благо. І старий не може зрозуміти, не може простити цієї людської тупості.
— А на ярмарку. Скільки гріха, скільки брехні, скільки обманства! Таке виробляють, наче Бога й зовсім на світі нема. А божаться!.. А присягаються!.. "І бодай мені добра не було! І щоб я додому не дійшов!.. Та нехай мені й очі повилазять і руки-ноги покалічить". Пху!..
— А наторгується, набожиться, намошенничається — поспіша! А куди ж ото він поспішає? Мо’ до храму божого свої гріхи одмолити? Ні!.. До шиньку він поспішає — от куди він поспішає!..
— Що ж, — ледве знаходить можливість вставити слово дядько Григорій. Говорить він смиренним голосом, мов винуватець, що не надіється на виправдання зовсім, а бажає хоч трохи залагодити приговір. — Що ж, і в шиньку не саме тільки погане. То вже хіба, як підіп’ють люди. А поки тверезі, то й у шиньку багато доброго можна почути. Не самі ж п’яниці до шиньку ходять. Інший зайде, щоб побачитись із добрими людьми та побалакать. Другий —послухати людей та дечого довідатись новенького. На селі де ж більше зібратися людям до розмови? Нема й місця більше, як шиньок. А чоловіка мабуть уже так Бог создав, що йому не можна довго без людей буть.
Дід не згоджується й довго та нудно доказує шкоду ярмарків та шиньків. Віз злегка поторохкує по дорозі. Дядько Григорій розморений жаротою та Бахусом, куняє, хоч не хоче того показати. Але от він хропнув і сильно хитнувся. Дід замовк і з докором похитав головою. Згодом звернувся до Тараса.
— Оце я буду злізати, а ти візьми віжки та й прав. Тут дорога рівна, не перевернешся. А батько нехай проспиться. А як проїдеш балку — збуди батька.
Бо там дорога розстання — ще заїдеш хто й зна куди. Ну, прощавай.
Дід легко скочив з воза і, йдучи обіч, валив дядька Григорія на віз. Той боронився, бажаючи зберегти сидячу позицію: останні проблиски свідомості залишили наказ "сидіти".
— Ну, ну... лягай вже, лягай, — з якимось відтінком злості говорив дід.
Дядько Григорій не боронився довго: повалився набік і захріп. Дід перекинув ноги у віз, кивнув Тарасові головою й пішов.
А Тарас, перебравшися на передок, чув себе цілком щасливим. Це ж досі йому давали тільки "поправити", так ніби побалуватись, а кожної хвилі могла простягнутися рука, зневажливо відхилити ліктем й забрати віжки. А зараз він сам був хазяїн. Діловито цмокав на коняку, надержував, де згористо, й чвиркав слиною крізь зуби, як парубки.
XXVI
Літо промайнуло. Тарас і не зглянувся, як пройшли жнива, на полях виросли рядами жовті копи.
За панською роботою щось довго не вдавалося Григорієві перевезти хліба з поля. Люди вже молотять, а Грицькові копи ще на полі. Насилу зібрався.
Поїхав і Тарасик на поле. Воно тепер не таке, яким звик бачити його літом.