Баби, як кобилиці, дупотіли ногами й такі співаночки ховзкі вигукували, що сало капало. 1 реготали при тім широким, зовучим реготом, вискотіли високо й тонко. А від того реготу й вискотіння, від тупоту ніг, від близькості розпалених тіл — кров вогнем розливалася, бажання рвалися на волю.
Непомітно виходили за хату. Короткі шепти, обійма моц-ні, давучі поцілунки. Скакали потім через воринє, вломлюю-чися в кущі, і безумствували, скрипіли зубами, а потім, вдоволившися, шепотіли кілька хвиль і тоді лиш помічали, що хтось іще шепочеться за сусіднім кущем.
І ввалювалися знова в хату, знова голодні, знова жадні. Пили й співали, данцювали, біснувалися. Празник фаллуса відбувався в сю темну весільну ніч, празник великого інстинкту розмноження!
І-і-іх! Закрутив-завертів хижий бог усіх у своїм рвучім водо-вороті. Ой, не один віночок упаде сеї ночі з дівочої голівоньки, не одна голубонька прокинеться завтра з лютою змією коло серця і захоче кричати. Але то буде завтра! Завтра, а сегонне:
— Бий, браччику, з пістоля, аби гук був!
— Мой, скрипачі! А то таке ваше йгранє? Люто ми грай, а то у писок увалю.
І люто грали скрипачі, зубами скрипки гризли. А під тії шалені звуки — йшов данець... Лютий та ще й з лютих найлютіший. А дружби під окнами, ставши в ряд, як не двинуть, як не двинуть з дванайцятьох пістолів враз — так пуду давало, браччику! Земня дрижєла, ає...
...Щось уступило в людей цеї ночі. Єкісь відьмаки крильми звієли, щось у зіллю було гнівне, у питтю. Старий Мафтей, п’єний йк земня, ухопив сокиру і почав каглу розвалювати. Це всім дуже подобалося, кинулися помагати.
А вже під кінець, то вже почали скакати на бабий, ек жеребці. Все забули люди, потуманіли...
Таке-то було весілєчко пушкарське, на всі гори дивненьке!
А в той час, як літали поміж людьми невидимі духи шалу, в той час, як бісилися баби, казилися молодиці, розпалювалися ґазди, а молоді леґіні готові були віддавати свою силу направо-наліво хоч цілу ніч, — в коморі, на м’яких ліжниках, витягнувшися, лежала Катерина, а коло неї на колінах стояв всесильний отаман пушкарів Юріштан.
Не смів... Не смів кинутися, не смів скористати зі свого права, зі своєї сили нарешті.
Таже, до дідчої матері — це ж все його! І хата оця, і ліж— • ники, оті дорогі убори, і тонка сорочка, і це вутле молоде тіло, так довго ждане, такою ціною куплене, таке красиве... Все то його! Його, Юрішкове! Палив панам груби, прислужувався, приподоблювався, не одно витерпів, не одну зневагу пере-скрипів зубами — а все мав гадку, що тим купує оці очі, оці руки купує...
І от купив! Ось воно, безпомічне, лежить біле тіло, все в його власті. Що хоче, може з ним зробити! Що хоче.
І... не сміє... Замість веліти — просить по-жебрацькому, замість відбирання покори — сам клякає. Видно, й справді великими чарами уміє це дівча чарувати, коли вергло сего лютого пушкаря собі під ноги.
Шепотів, схилившися:
— Чому ж не хочеш мене любити, Катериночко?.. Ци я ті шо злого заподіяв, ци я у тебе шо вкрав? Я ж тебе люб’ю, йк свою душу. На жєдну дівку не хтів-сми дивити си, з жєднов молодицев собі не заходив — все про тебе мав гадку. А ти вінчєна зі мнов, а не хочеш бути жінов мойов...
І тихо, задихаючись, відповідала йому Катерина:
— Я тебе не люб’ю, Юро, — я ті тото говорила? Правда?
— Правда. Говорила.
— І тото ті сми говорила, шо не за щіськєм іду, лиш з великого болю у ще бирший біль? Говорила?
— Так...
— А ти мені шо казав? Шо таки береш мене, шо маєш надію на тото, ади, ніби вно йкос си перевернет.
— Маю. Маю надію!
— Ну, то чкай. Може, твоя буде правда, може, ше си на-вернет моє серце ід тобі, але сегонне — не руш мене. Видів-єс, іке моє здоров’є, видів, шо береш у хату не робітницю, а хо-рібницю, то хуч не забивай одразу. Най си подужєю трохи, най зберу міць, шо мачуха та горе з’їли...
І замовкла, важко дишачи.
Понуривши голову, сидів пушкар на землі, і разом із добрими лихі думки вертілися у нього в голові. Крикнути б!.. А при тім бартков над головов гримнути у стіну!..
Але не крикнув і барткою у стіну не ударив, лиш тихо, несміливо, загикуючися, спитав:
— А може... може, ти... — і не смів далі.
— Ні, Юро. Чистою ід тобі приходжу. І буду вірною тобі, Юро, жінкою, вірно слюбу дотримаю до скорої могили своєї — лиш не руш мене нині, Юроньку, не руш...
І за це слово малеє "Юроньку", за ласкавий дотик ледве теплої руки — не рушав пушкар своєї жінки сю ніч!
XV
Темної, вітряної й недоброї ночі тікав Марусяк... Чорні хмари тривожно копичилися на небі, тьмили стежки й доріжки, двоїли дерево в очах, запроваджували подорожнього в корч, над проваллям ставили.
Тікав!..
Весь час, кілько жив, кілько дихав, — весь час думав лиш про втечу. Били його в лице капрали, туркали йому до уха слова німецької команди — а перед його очима в’ється дорога, що йде почерез Буковець коло Варятина, іде маржина нею на єрмарок, пастухи гейкають... Пуцував коні офіцерові — а думкою витав коло Ферескулі, Перехресних, Довгополя і далі, далі... понад Чорногорськими полонинами, стромими урвищами угорських верхів, стаями далекими, непомітними плаїчками поміж камінням...
В тиші касарняної ночі шуміли смереки до болю, до муки любим віковічним шумом. Трембіта звучала, і чувся при-зивний крик леґінів: "Ігі-і-і-а-а-а!.."
І зривається Марусяк у тьмі зі свого твердого жовнірського ложа, надслухує... Але то лиш хропе жовнір’я, чужі люди. Хтось лається крізь сон, і важкий дух стоїть в низенькій темній жовнєрській кошарі. Тужив. Смертельно тужив.
По тім нектарі полонинськім, на котрім зріс, міське повітря давило йому груди, затроювало кров із кожним зітханням. Першими тижнями то вже так було зле, що аж кров’ю почав блювати. Сам навіть злякався. Не смерті, а того, що могла би вона прийти сюда, могла би зітнути його туї', у чужій царі.
— Утечу тепер, най так кажім. Але куда йти, не знаю, де переховок мати, не знаю, де шо яка дрібниця, — нічо не знаю. Спіймают — вже не виходити тоги звідцив. Ні, тра робити з рахунком. Вже перетерп’ю раз — але назавше.
І терпів. Гірко терпів. Може, так, як ніхто.
А терплячи, лиш одну гадку носив зі собов днями й ночами, лиш про одно міг думати. Обережно, але всюди і всіх розпитував про околицю, куда, де йти, яке село, як ся називає, де на Коломию шлях, в який бік, що по дорозі будуть за села, які люди в тих селах жвуть — геть усе цалком розпитував, бо на кожне хтів бути безпечним. А що мав, як усі майже гуцули, досконалу пам’ять, то скоро знав так околицю й дорогу на Коломию, як свою касарню.
А тим часом підсушував собі сухарів з комісника, уробив постоли, бо знав, що в чоботах далеко не зайде, а в постолах — хоч і дві доби буде йти не присідаючи,то нічо.
Знаходилися й товариші на втечу, і Марусяк на початках був зрадів, але потім почав роздумуватися — і взяли його сумніви. З одного боку, воно ніби було добре, бо-таки що два, то не один. І в пригоді якій, в випадку дорожнім — мало що може трафитися в дорозі — завше є йа що опертися. Але з другого боку один — сам собі голова^
— Йк я сам — і в мишєчу дєрку си сховаю, йк до чого. А йди з товаришем, так ше й його тра сокотити та за него свойов головов гриміти. Ей нє — йду ліпше сам.
І сказав товаришам, що тікати вже роздумав і що рішив терпіти до кінця. А сам тільки й жив, що надією на скору втечу.
1 той день прийшов нарешті. Радше сказати — тая ніч.
Тисячу перешкод переборов, перебув тисячу небезпек — але вибіг нарешті з касарні, виплутався з павутиння вулиць, лишив за собою місто і — зупинився на хвильку серед рівних, безграничних, тьмою окутаних піль...
Величні простори дихнули на нього і сказали: "Вільний!"
Ніч розкрила нешумні обійми і беззвучно кричала: "Вільний!"
Небо порожнє, заблукані хмари, місяць невидний — все, все кричало йому: "Вільний! Вільний! Вільний!" І мало сам не крикнув Марусяк: "Вільний!"
Але не крикнув, стримався. Лиш пігнав у шаленій радості! Пігнав, як олень, розбиваючи весінньою кригою затягнені калюжі, пересікаючи поля з озиминою наскіс, видира-ючися на пригорбки, скачучи через межі.
Багато перебув, багато переболів, багато перетривожився, нім дістався до своїх родимих, виплаканих гір. А як дістався — упав на землю, і цілував її, і мочив сльозами... А потім скочив і побіг вперед з подвоєною енергією. Біг плаями, скакав через ломи, гнав облазами і чув, чув, що кожний крок наближає його до хати, кожний зоставлений позаді кавалок землі відсікає його від проклятого минулого.
І якось зовсім не гадав, зовсім не приходило йому до голови, що не може ж він прийти до хати от так свобідно, як завше. Йому здавалося, ніби вертає він з далекої полонини. Вже чекає на нього привітно неня на порозі, голову змиє, дасть чисту сорочку, гарячу кулешу на стіл виверне, а то й бануш заколотить. І теплом дише від печі, теплом обгортають милі слова, рідна ласка... хочеться спати... голова хилиться. А неня вже постіль постелила, теплий ліжничок приготовила — і спиться так солодко-солодко.
І лиш от тепер, коли зосталося до хати, може, кілька годин дороги, — нараз шибнула Марусякові до голови думка, що він же, властиво, наближається до якоїсь прірви.
Та, може, ж його вже пушкарі чекають у селі! Облєгли плаї, рагаші, прикучнули за огорожами, набилися в обороги, наставили пушки набиті, фузійки — і поглядають лиш.
Хоч і міг сумніватися Марусяк у тім, що вість про його утечу випередила його самого, але — хто ж його знає! Може, гнали кіньми як день, так ніч направці, а йому ж доводилося кружляти. Може... та хто би збаг, що пани можуть?
І жаль стало Марусякові. Жаль самого себе, і свого ходу, і своєї радості, і своєї думи день-нічної.
— Пощо ж я болів тілько?.. Пощо ж я прийняв такі труди?
Але потім сказав сам собі, що нема чого печалуватися зарані: поживемо — побачимо. Та чим вихопився з Бутівця на їсенево, тим-таки борше передав си на тот бік, вломився у ліс, перебрів Красноїльський потік та лєльков, лєльков, лєль-ков такими лісами, що аж пуду давало. Але тут уже знав він кожне дерево — бо цес ліс межував зі Стебнями.
Якась надлюдська сила уступила в нього. Стомився так, що впав би та й лежав без руху — а він усе біг і біг лісом, д’горі, д’горі, ломлячи віти, як ведмідь, скачучи вовком через каміння, через гниле колідє, через трупи смерек і буків.