Землянка

Віктор Близнець

Сторінка 18 з 33

Та Диня був Диня, невгамовний балакун-жартівник; і поки жевріла в ньому хоч крихта життя, він не міг сумувати. А тим більше зараз, коли завітала до нього свашка — біла косинка, білі туфлики, зубки рівненькі, брови шнурочком, очі — як дві намистини.

— Ex! — солодко прижмурився Диня. — Прикотить осінь на золотому возі, на золотому возі стане при порозі: ось вам, орачі, свіжі калачі; вам, молодиці, пишні паляниці, вам, женці, сметана й млинці! Свадьбу тобі справимо, Ольго, — село гримітиме. Уже надивилась собі молодого? — Диня лукаво підморгнув. — Часом не Яшку Деркачівського? Гвардійський хлопець!

Худеньке Ольжине личко зашарілося, в очах спалахнули іскринки. А Диня підливав і підливав масла у вогонь.

— А може, пощастить на старість Овраму, і прилетять восени Павло з Марусиною, та дві свадьби одним рипом. Отам на толоці столи дубові поставимо, гостей накличемо, ще й музиків запросимо. Ех, і наспівається моя душа!

По той бік гора,

По цей бік гора,

Поміж тими крутими горами

Сходила зоря.

Диня махнув обтріпаними рукавами, наче справді збирався у танок. І якби слухались ноги, він утнув би таки гопака прямо отут серед двору. Та ноги були як свинцем налиті, і Диня сидів, мов безкрилий птах, серед мотлоху, утішався своїми вигадками і, співаючи, поплескував набряклими руками по ослінчику.

— Так воно і буде, еге ж, свашко?

— Так чи не так, якось буде.

— Е, ні! Саме так, як Диня каже, — дід нахмурив білі надбрівки і раптом серйозно: — А що від Марусини чувати?

Ольга здригнулася — не ждала, що так круто повернеться розмова. Вогнем її пік отой клаптик паперу, який сховала вона за пазуху.

— Від Марусі? А хіба що?.. Не знаю, — зіщулилась Ольга.

— По тобі видко… Дивись, нічого не приховуй від мене.

— Їй-бо, нічого.

— Ну добре. Раз нічого, то нічого.

Диня переклав з місця на місце старі розполосовані покришки. Зітхнув:

— Засидівся я, дочко, коло своїх чунів, хай їм решето. Засидівся, ото мене й розганяє. Може, проведеш старого до Ониськи? Їдуча вона, як дим від кураю, та в неї люди збираються, хоч послухаю, про що балакають.

— Які люди?

— А ходім, побачиш… Ну, підважуй, дочко, трухлу колоду.

Ольга плечем підважила Диню, обхопила його рукою за поперек. Круглий, обм’яклий, він насилу підвівся, сп’явся на ноги, довго, з болем розправляв спину і, не розправившись, так і пошкутильгав старече з двору. Йшов як по камінцях, обережно переставляв товсті, мов подушки, ступні. І всю дорогу кепкував над собою: "Докотився Диня… до дєцтва. Рачки лазить. Ото й кажуть: старе що мале — няньку треба… А був же парубком, таким парубком — не віриш? — дівки роєм за мною літали…"

З жартами та смішками дійшли вони до Ониськи. Ольга ні разу не заходила до Деркачів. І зараз їй боязко було потикатись туди, де живе Яшка. Чомусь згадалися слова, мовлені хлопцем у степу: "Виходь, Ольго, вечерком"… Він такий смішний, рудобровий Яшечка, так проводжав чемно: босий ішов по колючках, а її — на стежку. "Ой, а якщо він дома!" — з острахом подумала Ольга і сказала Овраму:

— Ось і довела вас. Тепер — самі…

— Ні-ні! — запротестував дід. — Хочеш осрамити кавалера? Пропхай мене в хату, бо ще вистягнусь на порозі.

Вузький похилий рівчак вів до землянки, і не те що вдвох, а й одному тут було тісно. Ольга, як мураха, силоміць пропихала вниз товстенького Диню.

— Ней гості до мене? — зустріла їх Деркачиха. — А-а-а, це ти, Овраме, стара торохтілка! І невісточка, вража кісточка. Заходьте.

— Здоров, беззуба сорока! — віддячив Диня. — Дай поцілую в гарячі вуста.

— Куди вже тобі, ломаччя! — Ониська підхопила Диню, затягла в куток, всадовила, немов квочку, в плетену корзину з сіном.

Ольга не знала, що їй робити: чи йти собі геть, чи залишатися. Стояла коло дверей спантеличена, зиркала несміло по чужих стінах. Вона вже чула, що Яшка по-своєму обладнав житло. Викопав глибокий і вузький погрібець — справжній бойовий окоп. У бокових стінах видовбав ніші. В одну з таких заглибин було втиснуто щось подібне до лежака — два ящики з-під артилерійських снарядів, дошки, зверху — плащ-палатка. На цю солдатську постіль можна було залізти тільки боком і лежати правцем, бо над самою головою — земляна товща. "Як він тут, бідний, спить!" — подумала Ольга про Яшку.

В другій ніші, казали люди, в тій, що заслонена ряденцем, Яшка зберігає боєприпаси. Кляте "оружіє" було причиною постійних сімейних чвар. З шумом, з тарарамом викидала Ониська гемонські стрельки на вулицю, а Яшка, відбивши атаку, знов підбирав трофеї і клав на місце. Ониська нарешті здалась, тільки затулила рядном страхітливий склад, щоб душа не терпла, щоб очі не виділи оту причаяну смерть під самісіньким боком, бо не раз їй здавалося: от-от гахне, рознесе в друзки хатину, і полетить вона, необачна Ониська, прямо в обійми лукавого… свят, свят, свят!

— Чого стоїш, як засватана? — свекрушиним тоном спитала Деркачиха Ольгу, пошукала вільного місця й кивнула на плитку. — Вмощуйся. Не підгориш, бо забула, коли й топилося.

Ольга притулилася на краєчку плити. В землянці було напівтемно, немовби з чорних немазаних стін сочився морок і люди, що сиділи хто на лаві, хто на долівці, нагадували тіні. Якось холодно й незатишно було тут Ользі. Можливо тому, що вона відчувала на собі пронизливий погляд незнайомця — сухенького дідка в шинелі наопашку, в облізлій заячій шапці. Цього дідка, Гавриїла, як назвав його Вовка, Ольга бачила мигцем у Кудимовому дворі. А ось, поруч Гавриїла, і сам Кудим у кожушку і битих валянках. За ними, на короткій лаві, Василина і її дочка. Василина скидалася на монашку: чорна хустка на лоба, очі смиренно опущені, руки хрестом на грудях. Худенька Надійка, самі тобі кісточки, застигла в тій же покірливій позі. В обох запалі зеленкуваті щоки, гострі плечі, скорботно стулені вуста. "Що в них — моління чи похорони?" — подумала Ольга про Онисьчину компанію.

— Знать, оце та дівка, котру підкосило в степу? — спитав дідок, придивляючись до Ольги.

— Егеж, вона, — підтакнула Деркачиха. — Бог поклав, бог і підняв.

— Ваша правда, сестро, — мовив сухорлявий і по-отечеськи до Ольги: — Добре, дочко, що прийшла до нас. Знать, непорочне серце в тебе, істинний путь воно підказало. А коли, по сліпоті своїй, зблудила була, не за тими пішла, спаситель знак послав: "Вертайся! Не там шукаєш".

— Хай йому решето, такому знакові, — зашелестів у корзині Оврам. — До смерті прибило дівку.

— Брате Овраме! — крутнувся Гавриїл, шпигонув Диню гострим поглядом. — Ви серйозно прийшли чи щоб язиком гріхословить? — Виждав дідок, поки вмоститься вертлявий Диня, і знов розважно до Ольги: — Отець наш, дочко, суров, але й всемилостив. Тяжко карає заблудших та не без вороття. Хто спокутує провину в молитві й смиренні — з радостію приймає в лоно своє…

Ольга сиділа як на вуглинах, хоч і казала Ониська, що давно вже не топила в плиті. Їй було душно, немовби гарячою парою забивало подих. Вона поривалася встати, кинути: "Бувайте здорові!" — і шмигонути на вулицю, та якось незручно. "І понесло ж мене сюди!" — лаяла Ольга себе, дивуючись з того, як ловлять кожне слово гостроокого старця Деркачиха і всі Кудимівські. Ониська, та роззявила беззубий рот, щоки провалилися, не обличчя, а тільки два гачки — ніс і підборіддя. Василина з Надійкою — то погаслі свічки, приліплені до ослона. Лише дід Оврам раз у раз скрипів корзиною, веселенько блискав на свого балакучого суперника. А Гавриїл не вгавав:

— Дочко! Ось послухай мудру заповідь, послухай і вникни. "Світ лежить во злі, — сказано в заповіді, — шукайте царства небесного і правди його".

— Те-те-те! — підхопив Диня. — А я й сам збирався шукати. Думаю, візьму торбу за плечі та й у дорогу. Подибаю аж у Донбас до Павлуші. Там, кажуть, табаку-у-у… море. Як руб, так і пригоршня.

— А щоб ти язик проковтнув! — зірвалась Ониська. — Вижив з ума, деренчить, як розбитий казан.

— Кахи-ках, — пробухтів у рукав Кудим. — Воно, знаця, недарма йому ноги одібрало…

Диня не стерпів такої образи. Заборсався в корзині, силкуючись устати. Гукнув Ользі:

— Гайда, свашко, звідси! Їх після бринзи, бач, у небо тягне, а ми натщесерце й по землі рачкуємо.

Ольга зраділа (саме нагода тікати), хутенько підвела діда Оврама, і вони почовгали з темного погрібця. На вулиці Ольга легко зітхнула. Вечір хлюпнув їм в обличчя запашним, медово-солодким повітрям із степу.

12

За тиждень Микола-танкіст підняв на яр чималу ділянку — гектарів, мабуть, сорок. Ще один плуг дістали, але не там, куди посилали Оврама. Диня повернувся із Сасового ні з чим. І тоді Трояниха згадала про дядька, що приїжджав до них із "Червоної зорі". Раненько вона вибігла на шосе, попутною машиною дісталася до Кіровограда. А в село прибула на мотоциклі з новеньким, дбайливо упакованим плугом. З того дня криничуватці орали у три лемеші. Це була дивовижна картина: суне по степу сіре присадкувате чудовисько, похитує довгим хоботом, скрегоче вишкіреними зубами, вгризається в жилавий дерен; за танком — низочка плугатарів, закурених пилюкою, обпалених південними вітрами. Час від часу міняються плугатарі, й ті, що змінилися, безсило опускаються на ріллю, пересохлими губами припадають до відерця, в якому Олесь приніс джерельної води: "Пийте, тіточки, це з нашого колодязя, смачнішої немає ніде". А нова зміна орачів грудьми налягає на чепіги, вивертаючи скибами злежану землю. "То як, тихше поїдемо, на першій?" — питає Микола чорних, як сама рілля, жінок. "Ви нас не жалійте, — відказує Трояниха. — На повну давайте, нам аби вихопить більше. Бачите, скільки степу гуляє…" Водій-механік включає другу швидкість, і ще голосніше вищить колішня, ще квапливіше скаче граділь, розтинаючи лемешами скам’янілий пласт чорнозему.

Пройдуть одні гони, другі — заступають на варту нові орачі, лише танкіст беззмінно вариться в задусі, в чаду, в жаркій скреготливій коробці. Комбінезон аж димить, покороблені чоботи — немов колодки; як від дьогтю злипається чуб, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі. Та солдат, вчорашній хлібороб з Херсонщини (Яшка про все розпитав його), не дає собі спочину:

Гей-гей, круторогі,

Поки носять мене ноги,

Поки носять мене ноги.

Будем краять перелоги!

Тут, у тісному закапелку, танкіст не почуває себе самотнім.

15 16 17 18 19 20 21