Бачить, мов удень! Чи ж воно вже розвиднилось? Бач, а чужа бабуся не така, як своя: казати-казала, а "опівночі" й не покликала, щоб дати обіцяний дарунок!
Дівчинка випростується й оглядається назад. А там — з-поза стіни, тієї виламаної зубцями, що мов сходи до неба, аж між самі зорі, — повно світла.
Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і — застигає. Ніжка тихесенько опускається на плити, в грудях спирає дух, а серце тремтить-те-телить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся казала про нього: "Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі"…
У Софійському храмі нема іконостаса. Лише кілька низеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом — довгастим, мурованим, як гробниця, — світла, світла! — Не свічки — зорі порозквітали вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих. Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: світло чи аромат в'ється з них так, що з радощів сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.
Довкола престола — тих Божих ангелів, як зір на небі! Ані не оглянути всіх, не те, щоб полічити. Білосяйні, як сніг, ясніші за сонце, над зорі, над квіття гарніші.
І між ними Марійка впізнає "знайомих", що були на образі, а тепер прийшли сюди. Ось Гавриїл з лілеєю, он Михайло з мечем, Урієль з блискавкою, Рафаїл з блакитно-срібною великою рибою. А найгарніший зі всіх — он той, з веселковими крилами, одягнений, як візантійський цар-ва-силевс — Ангел Доброї Ради, Марійкою найулюбленіший.
"Днесь спасеніє миру бисть", — саме виводить "веселковий" ангел, й Марійці здається, що той спів підносить її від землі, мов крила, — "Яко воскресе, воскресе Христос"… — хвилею прибою летять у відповідь тисячі радісних ангельських голосів.
Згадала Марійка про обох бабусь. Хоче їх покликати. Таж їх нема на кам'яній подушці. Аж он вони: в земному поклоні обидві припали обличчям до землі. І Марійка тепер ясно бачить, що то вони — і не вони. Ані своєї бабусі Марії, ані "чужої" нема. Замість них інші, таж і ці знайомі. Бачила їх, але — де й коли?
Ах! Та це ж було недавно! Як вона з бабусею ходила до церкви святого Юра! Там було на стіні намальовано все-все, що ось тут є тепер. І покривала так само бликитним сяйвом облиті, й руки у одної от так зіп'яті над головою!
"Мироносиці"! — казала на них бабуся! Мироносиці!.. Але ж було їх три. І та третя, що не припала обличчям до землі, тримала в руці такий гарний глечик. От так…
І, наслідуючи рух, Марійка підносить ручку з фіалками, скільки може — догори й розтуляє пальчики. Фіалки падають ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру, того фіалового "тричі барвленого", що був у Візантії ознакою тільки єдиного василевса…
Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками пальців по незастеленому убрусом, небарвленому столі: трапезу закінчено.
Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері — точної копії тієї "Влахернської Оранти", що прикрашає царгородський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами "молитва по насищенню". Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона-просфорника прийняв різьблену дерев'яну тарелю з "Богородичною просфорою", що сьогодні була з чорного борошна, як годиться на Благовіщення у великому пості. Рівними, поважними рухами людини, що звикла ходити біля вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонившись ігуменові, підійшов до образа Пречистої.
МІСЯЧНА ПРЯЖА
"Взбранній воєводі побідительная…" Заколивалась розколисаними хвилями урочиста мелодія гімну Богородиці, зложеного Візантією в подяку Пресвятій Діві, що визволила їх від набігу буйної Київської Русі-України, яку не спиняє ані грізна лють чорного Понту Евксінського.
Анастасій, вклонившись "Влахернитисі" урочистим рухом офірування, помалу тричі раз за разом підніс вгору таріль з просфорою, як наказував робити в кожне Богоро-дичне свято лаврський устав.
Так-бо ж чинили святі апостоли по успінню Пресвятої Богородиці на знамення, що вона й з небесі-небес ділить з ними "хліб ангельський".
Звуки прекрасного гімну завмирали, розпливаючись, як водяні кола на поверхні води, всмоктуючись в товстезні стіни трапезної. На мить в трапезній запанувала тиша. Велика, майже порожня світлиця з назнаком іконостасу "в головах", з довгими, чистими столами, дихала миром і спокоєм. Лише ледве чутно черкали по круглих, товстих шкляних віконцях — був то дар князя Ізя слава — повні весняних соків віти дерев, розгойдані вечірнім вітерцем, тим, що то приносить весну, кидаючи її — витужену — хвильками до спраглої землі. Здавалось: до миру монастирської трапезної просяться з теплого присмерку душі, що й по смерті не знають спокою, бо ж за свого земського життя занадто відгонили його від себе.
Ігумен благословив таріль з просфорою в руках Анастасія та великий келих з вином, що тримав перед ним брат Лука — економ.
По "возношенню панагії" після трапези "на підкреплен-ня бренного тіла" слідувала євангельська "агапа" для зміцнення духа любові й милосердя. Ігумен узяв часточку "роздрібленої" пучками брата Спиридона просфори й передав таріль першому з "соборних старців", що з них складалась монастирська рада. Ті ж — з рук до рук передавали просфору далі, доки не дійшла до останнього з братів-по-слушників, жартома званих "слимаками". Так само — один по одному — всі напились з келиха. Ченці країни, що лише прокидалась з присмерку варварства, повторювали посвят-ний жест лицарів святого Грааля.
Монастирський день, власне, закінчився. Лишилось ще перед нічним відпочинком кожному переглянути своє сумління, щоб на цім "іспиті" доглядати: чи не притаїлось десь у куточку душі затінення, що затемнювало ясність мо-нашого дня. Відбувалась "кульпа".
Чернець за ченцем проходив перед ігуменом, приклякнув і визнавав свої денні провини. Легкі, звичайно. З тяж-ких-бо розв'язувала тільки сповідь.
— Спізнився на молитву…
— Розлив оливу, доливаючи лампаду…
— Зломив свічку…
— Розбив старий жбан… — злітало тихо з монаших уст. Голова покірливо схилялась під благословляючою правицею ігуменовою:
— Бог простить, синцю!
— Да простить і помилує! — тихим хором щоразу приєднувались всі ченці, що стояли півколом.
Раптом міцний, кремезний юнак — брат Сергій — схилився аж до ніг Антонія. Не міг виринути з повені сліз, що залила йому серце й обличчя. Припав головою до білих небарвлених дощок підлоги, знищений душевною мукою.
— Отче! Нема наймення провині моїй. Не можу більше терпіти! — вибилось із плачу й зітхань Сергія: — Серце ж моє таке затверділе, що з позавчора ношу в ньому ту провину свою…
Так. Аж від позавчора міг жити Сергій, маючи чорну пляму на душі! Ще-бо ранком того, тричі нещасливого дня бачив новик, як ігумен, по звичаю, власного рукою сам становив просфори й воду на віконця келій "затворників" лаврських, тих, що зажива самі себе замуровали, прагнули тяжкого "схимного подвигу" — мовчання й самоти. Опівдні, замітаючи доріжки між келіями братів, розсипаними близько одна від одної, але не споєними одним дахом, Сергій побачив, що просфора на віконці отця Арефти не діткнута. "Славою Ісу-совою" окликнув затворника, таж отець Арефта не відповів: "Навіки слава" — тих одиноких слів, що міг їх вимовляти.
— У мене ж, — оскаржував себе Сергій, — раптом увійшов дух спокуси — дух лукавий і черевоугодний. Такий голод стиснув мені нутрощі мої, що годі було втриматись. І я… я взяв просфору отця Арефти і з'їв її…— ломив руками брат Сергій: — Обікрав чесного отця, — плакав далі, — обікрав, я — злодій мертвих!
Брат Сергій досить довго вже проживає в монастирі й знає: не діткнута на віконці затворницької келії просфора означає смерть схимника, що вже не потребує хліба земського. Таж найжахливішим було те, що дух спокуси не відступив від Сергія, лише глибше після того загніздився в серці новика. Знаючи-бо, що отець Арефта "преставився", Сергій затаїв це від свого отця ігумена.
— Для того, щоб і далі їсти хліб мертвого… Не годен я і за підніжжя ніг ваших бути! — плакав Сергій, звертаючись і до братії.— Але благаю тебе, отче, не вигонь мене! Дозволь до келії по блаженної пам'яті отця Арефти піти. Най там… замість нього… замолюватиму гріх свій! Перепрошатиму за кривду, що вчинив йому, погребіння його відтягнувши. І вам — знову вклонився братії земним поклоном, — і вам вчинив я кривду, бо ж вівцею шолудивою до вашої чесної отари втерся…
Чернецтво мовчки дивилось на Сергія. Страх перед такою нечуваною, блюзнірською провиною був на обличчях одних. На інших — здивування. Ще на інших — глибокий сум та співчуття до бідного грішника, якому помогти — не в їхніх силах.
Ігумен підніс свої ясні, як кришталеве джерело, очі. І довго, одного по одному проглядав своїх ченців. Немов бажав проникнути до дна в серця їхні. Аж дехто облився пурпуром рум'янця:
— Невже ж бо отець ігумен і мене вважає здібним на такий чин?
Та вже Антоній тихенько підводив з долівки брата Сергія:
— Зле ти, синку, надумав. Зле! — промовив лагідно, — Ченцеві те негаразд, коли б приковував себе до келії, щоб міг затриматись в ній. Не вгодить він тим Господові й користі своїй душі не придбає.
Тож най ліпше не замурований, а на вільній волі перевірить себе Сергій, чи зможе й далі без шкоди для душі й тіла нести тягар іночеського життя.
— Іди ж, сину, до якогось часу на відвідини до рідної оселі своєї, пожий там з батьками своїми, в світі. Коли ж вдома визнаєш, що з нами — тобі таки ліпше, тоді повернешся до нас ще раз. Бо ж монах, що думає про їжу, а не про приписи Божі, монах не є й навряд чи монахом бути може.
І так само, як працю, молитву та час своїх ченців, — знаком хреста благословив ігумен Антоній і сльози брата Сергія.
Однак тієї ночі не Сергій, але Антоній не знайшов відпочинку ві сні.
— Нестримною повінню наповнила серце моє туга по Господу! — картав себе ігумен, — А за нею не бачу тілесних потреб дітей моїх духовних, не бачу тягарів, моєю ж рукою наложених, що нести їх так їм не по силах… І хоч правдою є, що пересит відбирає сон, таж і голод відтягає від молитви.
Не брата Сергія, — себе за гріх новиків обвинувачував. І ранком, по службі Божій скликав ігумен всю свою братію.