Але згадувались самі непотрібні слова, і не було за що зачепитись.
Їх нагнав старий невільник. Задиханий, спітнілий, цілував край Ізіного плаща й благав:
— Поможи, славна гістріє!
— Чим?
Він раб з фамілії знатного пана Епімаха, де вона цю ніч буде танцювати, а їм не вистачило квітів на симпозіон. Зате канчуків і київ ніколи не забракне для рабів в Епімаховому домі! Вона приятелює з квіткаркою Евное. Коли не схоче помогти, то завтра з десяток із їхньої "фамілії" піде в колодках до ергустул.
— Радо зроблю все можливе. Зайдім до Евное, на Колюмнадах,— попрохала Антіноя. Він завагався. Раб побачив, що його надія щезає, і впав перед Антіноєм навколішки. На зморщеному чолі невільника виступив білий пруг давньої близни. Волосся звісилось додолу й відтулило розірване вухо.
— Встань! —— промовив Антіной.— На полуднє можеш нічого не знайти у квіткарки. Але візьми цей диптихон! — і юнак швидко написав: "Антіной Масторові: дати квіток, скільки треба".
— Та ще візьми повіз... два... п'ять! Скільки схочеш! їдь до Лохіаса, знайди там цезаревого слугу Мастора або Скавра. І матимеш квітів — хоч повну галеру. Тільки пообіцяй, що таблички не покажеш нікому, крім Мастора або Скавра. Іди!
Раб остовпів, йому трусились губи. Ледве промовив;
— Але... в Лохіасі — цезар!
— Отже, у цезаря вистачить квітів і для тебе,— усміхнувся юнак.
Побачивши, що раб вважає його слова за жарт, додав вже владно:
— Іди й зроби, що я сказав! Увечері побачиш мене на симпозіоні у Епімаха! Йди!
Пішли удвох з Ізі найтихішими вуличками. Але не бачили дороги. І несподівано для себе вийшли до Серапеуму. Мармурові статуї всіх богів світу, що стояли навколо храму, виблискували легкими видивами на тлі темно-синього неба.
— Серапеум ще ніколи не був такий чудовий! — промовила Ізі.— Але повернемо у цю вуличку!
Біля порту Евностос їх спинила перекупка:
— Подивись, серденятко: мені в око залетіла мушка. Не можу сама її виловити.
Спільними зусиллями вернули зір вуличній перекупці.
— І молодесенькі ж які, голуб’ятка,— зворушилась бабуся.— Хай вам боги пошлють щастя! Візьми, дівчинко, оливок. Свіженькі.
— Я ж і справді ще сьогодні не їла,— згадала, сміючись, Ізі.
Набрали оливок, сиру, помаранчів, коржів. Антіной дав старій перекупці золоту монету.
— Не за оливки,— всміхнувся — за побажання.
Посідали в затінку на кам'яних сходах, що провадили до пристані, а відтіль — молом — до острова. Їсти ячні коржі з оливками на битому шляху, як дриґали з порту, було смачніше за вечері на бенкетах в цезаревому палаці.
Поривчастим рухом, як на це була звикла, Ізі торкнулась свого амулета.
— Чи міг би тебе спитати,— несміливо сказав Антіной,—відкіль у тебе ця красна річ?
Ізі розповіла про свій перший виступ.
— Я теж там був!
Розповіла історію намиста, пригоду з Лізієм, що сталась тієї ночі, і показала сліди нігтів на шиї.
Антіной спохмурнів. Чорними літерами врізалось в його пам'ять патрицієве наймення.
— Як багато згадок про кров пов'язано з цим намистом! Я був би дуже радий, коли б ти згодилась прийняти від мене щось інше на заміну — ягнятко.
— Ягнятко? — всміхнулась Ізі.— Як це гарно! Ти, мабуть, дуже любиш ягняток. Бо ж одно є й на твоєму амулеті.
— А ти це зауважила, Ізі?
— З першої зустрічі. Бо це стосується тебе. Але я дуже вірю в свій амулет. І я обіцяла Хризіс, що не скину його з шиї. Він приносить мені щастя.
Антіной зітхнув.
— Але я могла б офірувати його Афродіті, а натомість...
— А натомість?
— Цього не можна сказати. Я можу тільки... подумати. А ти догадайся,— засміялась Ізі.
— Думай... пошепки.
— А натомість,— ледве чутно шепотіла дівчина,— я хотіла б яг... нят... ко...
Вловив її слова по руху уст, і радість обхопила Антіноя.
Це ж бо вперше Ізі відгукнулась на його почуття. Хутко витяг з-за паса таблички до писання, нагрів диханням і притиснув на злегка нагрітий віск, що їх покривав, свою медальку.
— Візьми ягнятко. Це тільки до завтра. Завтра нас буде двоє на світі, що матимуть цю медальку. Це пам'ятка по моїй небіжці матусі... тому цієї не можу дати... обіцяв-бо їй, що ніколи не скину.
Ізі притулила відбиток до серця.
— З першого вечора, як побачив тебе...
Ізі затремтіла, бо вгадала, що ось-ось злетить слово, що ним буде щось завершено.
— Не треба...— ще боролась проти невідворотного.
— Чому? Чому ти не дозволяєш сказати? Чому сторонишся!,
Ізі схилила голову до його плеча й прошепотіла:
— Говори... я хочу слухати... ягнятко... моє...
Втомлені кроки зачовгали сходами: кілька півголих дригалів тягли важкі паки до пристані.
— Ходім!
Знялись і пішли до міста.
На Колюмнадах Ізі показала, відкіль вона побачила Антіноя в цезаревому почоті:
— Якби ти був довше затримав на мені свій погляд, я б умерла! Мені здавалось, що я потопала...— і, злякавшись, що сказала забагато, поспішно додала:
— А може, ти й не дивився на мене?
Не слухала відповіді, вскочила до крамнички Евное.
— Люба! Дорога Евное! — повна екстазу вхопила квітнарку за шию й цілувала її. Висмикнула з вази дві троянди її вітром вилетіла знов на вулицю.
— Яку?
— Оцю.
Притулила її до уст. Антіной простяг руку. Подала йому троянду. І лишила свою руку в його руці.
Легкий повіз мало-мало не зачепив їх. Та, хоч і швидко й цілком близько пролетів він біля них, Ізі встигла зауважити в повозі "Діомеда", того продавця тістечок, що тоді не взяв від неї грошей.
Ізі питала про нього скрізь, шукала, але ніхто про нього нічого не знав і не чув. І от — він! Так добре одягнений, на таких чудових конях. Мов патрицій якийсь! Що ж це таке?
— Що ж це таке? — мов луна, повторив слова, що вона тільки подумала, Антіной. Пізнав-бо відразу лохіаський повіз, а в ньому Мастора. Попіл зануди від вічних палацових таємниць, загадок, інтриг впав на душу.
Сяйний, радісний день скінчився.
Ізі відчула зміну Антіноєвого настрою. Зрозуміла, що вертається буденне життя, повне обов'язків, обчисленого часу.
— Сьогодні ж мені до Епімаха! Час мені додому.
— Побачимось на симпозіоні, Ізі?
— Ні, не приходь! Я боюсь... бо зіб'юсь, сплутаю, як побачу тебе. Ліпше...
— Що ліпше?
Ізі мовчала.
— Так коли й де? Завтра? — всміхнувся юнак.
— Цю ніч... перед світом... вертатимусь сама попри Ростру...
***
Бадьорий, задоволений, дарма що вщерть припорошений, повернув цезар зі своєї мандрівки до "Клеопатриних купелів". Старовинна архітектура вабила його як митця, а країна — як імператора. Він був першим римським цезарем, що таки справді знав "свою імперію" і не пройшов байдуже коло того, що було варте уваги.
За скромною перекускою в присутності Аврелія і Рамері довідався про події дня. Гарпократова помста Пріскові примусила цезаря замислитись.
— Все це в'яжеться в одну пряжу,— висловлював свою думку Рамері, що напружував усі сили для вияснення таємниці Серапеума.
— Добре, що ця розмова наша, вранішня, що "Гарпократ" не перешкодить нам довідатись правду від Пріска, відбулась вже по Прісковій смерті,— додав Аврелій,— бо можна було б помислити, що хтось з нас спровадив його зі світу.
— Однак і ця смерть мусить щось сказати.
— А хто розслідуватиме справу? — спитав цезар.
— Сенатор Татіан. На власне бажання,— відповів Аврелій.— Бо Пріск був його другом. Тому Татіан схвильований чи не найдужче.
— Нещодавно він усправедливлював передо мною Пріска й прохав про його підвищення,— думав уголос Адріан.— Говорив, що Вер дуже проти небіжчика. Але... цікаво було б побачити "схвильованого" Татіана. Це ж дивина не менша, як спів Мемнонового колоса.
— Даруй мені, але я гадаю,— зауважив Аврелій,— що Татіан митець брехати не гірше за Геродота.
— Ах, ці вічні таємниці! — махнув рукою Адріан.— Я волів би все життя мандрівки пустинею замість цезарського трону й палацових таємниць.
Нервовим рухом цезар відсунув від себе посуд, встав і почав ходити вздовж триклініуму. Радники мовчали.
— А що ж Антіной? — раптом вже цілком іншим голосом спитав Адріан.
Із ним новини,— посміхнувся Аврелій.— Сьогодні їв оливки, сидячи на сходах біля Евностоса.
— Що таке?
Рамері підвівся.
Адріан відпустив жерця й повторив своє питання. Сенатор розповів подробиці про Антіноєву прогулянку.
— І цей має від нас таємниці... на передмісті.
— Небезпека невелика. Хіба що розголос. Але гадаю, що цьому зарадимо. Тільки, бачу, залицяння дуже поважне.
— І що.ж? — кинув цезар.
— Загалом не зле. Масторова землячка гарна, розумна, добра й порядна. Артистка. Решту, цезаре, можеш доповнити сам...
— Хіба я колись збирав відомості про танцюристок? — засміявся Адріан.
— Про цю випадково можеш знати. Це був її батько — той декуріон, роксоланин, що привів тобі коня, твого улюбленого Бористена.
— Що йому я склав епітафію? О, так! То був кінь! Тільки ж то був не роксоланин... а чи не язиг? Звався Ярмуж... з Африканського легіону. Порядна людина. А донька з матір'ю?
— Вона кругла сирота. Опікується нею філософ Стробус. Саме я послав по нього.
Увійшов Мастор.
-— Філософ Стробус, сенаторе, чекає на твої розпорядження.
— Попрохай почекати хвилинку,— промовив Аврелій і звернувся до Адріана: — Будуть якісь накази?
— Міркую... По-перше, ніяк не годиться, щоб донька римського ветерана добувала собі хліб як флейтистка. Подбай про це. А потім, чи не варто було б побачити її? Я хотів би на неї поглянути.
— Зараз пошлю по неї, хай прийде до нас танцювати.
— Ні, поговори з нею... як з людиною... щиро... Хто ж знає? Нинішня августа також тільки донька вояка. Хоч і поводиться часами гірше за флейтистку. А Акте була невільниця, але мало бракувало, щоб стала августою. Хто ж знає? Роздивись... зазнайомся...
— Якщо на це цезарева воля...
— Хай ліпше буде Еросова... не цезарева. Як приїде, покличеш мене.
У незвичайному здивуванні зіскочила Ізі з найнятого ослика біля брами свого домика, бо стояв тут той самий повіз, у якому вона бачила "Діомеда" на Колюмнадах. Розбіглась до Стробуса, але у дворі побачила Батилового раба Квакуса. Він подав їй з низьким поклоном диптихон.
— Майстер казав, що доміна не потребує відповідати.
"Доміна"? Вона? Ізі ?
В диптихоні було написано:
"Мім Батил — світлій гістрії Ізі-Ісмені.
Не потрібно йти до Епімаха. Натомість негайно, як приїде повіз, прошу на Лохіас".
"Негайно" і "прошу" було підкреслено.
Батил "просить"? Ізі? На Лохіас? Невже ж до цезарського палацу? Аж сперлась на Геленину колону...