Вранці все село пішло в поле до хліба. Та нараз з усіх боків загалайкали татари, впали в село, мов ті шуліки. Я не можу й розказати всього, як це сталося... Пан Крушвіцький сховався в льоху, де лежали його скарби. Цим собі дуже зашкодив — хтось із челяді його зрадив. Татари забрали всі скарби й його самого...
— Він між бранцями?
— Либонь. Обіцяв, чула я, дати за себе окуп — його пощадили й на возі везли. А то таких старих татари вбивали без милосердя.
— А тебе він не взяв до себе на віз? Оленка болюче всміхнулася.
— За мене він тепер не дав би одного гроша... А втім, він мене вже раз продав тому горбаневі за великі гроші.
— А то він їх тоді йому не віддав?
— Ні, вони помирились. Він доплатив решту й мене взяв.
Від цих слів Кричевським затрясло.
— Узяв тебе, клятий?!
— Узяв,— простогнала Оленка.— Мене на силу з ним повінчали... Я не була тоді при пам'яті. Мої благання ні на що не здалися. Мене звінчали з ним... Кілько я натерпілася. Я ж стерпіти не могла тої почвари. Не могла на нього подивитись. Коли він до мене зближався, я каменіла від його Гіогляду. Як від очей того василиска, що про нього в казаках говориться... Він, клятий, хотів лише мого тіла. За нього він батькові заплатив... Я була для нього не людиною, не жінкою, а річчю тілесної насолоди. Знаєш, коли я побачила, що татари ясир беруть, я була навіть рада. Краще ж у неволю попасти, ніж жити при цьому страшному безсердечному опирі...
Вона помовчала трохи, наче б собі щось пригадуючи.
— Напередодні татарського наскоку він привіз мене до батька. Буцімто в гості приїхали. А то він привіз решту грошей за мене. Я зачула, як увечері обидва за гроші сварилися. Покупець хотів дещо обірвати. Казав, що ошукався на цій справі — що не найшов у мені того, чого сподівався; мовляв, із нею жити — то те, що мертву колоду обіймати. А продавець почав собі говорити: бачили, мовляв, очі, що купували. Покупець кляв, продавець відплачувався проклонами... А другого дня прийшла кара Божа. Той, що мене купив, не стямився, коли йому татарин відрубав голову. Я не знаю, але тоді не було в мойому серці й іскорки жалю, коли його велика голова покотилася на долівку...
— То ти, Оленко, тепер вільна? — спитав зворушений Кричевський.
— Моє тіло понижували, топтали, мою дівочу честь із болотом ізмісили... Я дожидала тої бажаної хвилини, коли моя душа покине це потоптане, осоромлене тіло... Я не була йому ніколи шлюбною жінкою. Я була його рабиня — а рабиня мусить підлягати свому панові... Ах, Стаху, як я молила Бога, щоб ти приїхав, щоб мене визволив, заки ще мене не продали!..
— Твій батько чигав на моє життя. Я лише чудом визволився з його льоху.
— Мені про це розповіла моя вірна служанка. Як я тремтіла за твоє життя!.. А далі я нічого про тебе не чула. Я втратила всю надію на визволення... Моє єдине бажання було — вмерти...
— Тепер, дорога моя, твойому горю кінець. Тепер нам ніщо не стоїть на перепоні, щоб ми побралися.
— Побралися!? Стаху! Наші душі злучилися вічним вузлом того вечора — пам'ятаєш? — там, над гробом неньки, перед дверима каплиці. Той вузол ніколи не розірветься — він закріплений присягою добровільною, не силуваною. Але моє тіло для мене самої мерзотне. Воно не для тебе, дорогий мій Стаху... Я, як лише буду вільна, піду в монастир. Я так Богові обітувалась і того обіту зламати не можу. Зробила я той святий обіт, просячи в Бога свойого визволення. Господь мене вислухав — я чудом вирвалася з рук того нелюда,— мені не вільно тепер того обіту ламати. Я, дорогий Стаху, буду тобі сестрою. Буду за тебе молитися, щоб тебе Господь благословив у всьому. Але дружиною тобі по тому всьому я стати не можу... Та й нащо б ти життя зв'язував зі мною?.. По тому, що я бачила,— родинне життя не для тебе. Тобі визволяти з твоїми козаками християнських бранців із татарської неволі, заступати християнський світ від татарської напасті...
Кричевський стояв ні в цих, ні в тих. Звісивши голову, він потиху спитався:
— А були діти в тебе, Оленко?
— Діти? Ні, слава Богу, не було. Я собі їх не бажала. Я знала, що я не буду їх любити, що я їх зненавиджу, бо ж ті діти — зі "зв'язку з чортом. Я не знаю, а здається мені, що я б була їх подушила...
Вона нараз страшно змінилася. Очі повиходили наверх, горіли якимось страшним вогнем. Бліді губи тремтіли — були білі, мов полотно. По лиці почали перебігати судороги.
Кричевський занепокоївся.
— Що з тобою., Оленко?
— То моя лють, моя безмежна ненависть полум'ям із мене виходить... Я не можу запанувати над собою, хоч і знаю, що тяжко грішу, що правдивим християнам ненавидіти не слід... В часі теперішньої мандрівки я не раз думала над своїм життям, докоряла собі за свій нерозум — чого я так корилась, чом мені було не встромити в його кам'яне серце гострого ножа... були б мені відрубали голову — але ж мої муки були би скінчилися. Татарин мене виручив... Тепер і мій другий кат, певно, тремтить — боїться, щоб я не попрохала татарина, щоб його штовхнув ножем. Він же — жебрак, нічого не має, його скарби всі пішли в татарські бесаги; він їх обдурив, а я...
1 вона зайшлася від реготу мов божевільна...
Кричевському стало страшно. Він уже почав побоюватися за її розум. Такою Оленки він не знав. Його Оленка була добра, лагідна, мов голубка.
За хвилину вона заспокоїлася. Похнюпившись, сказала:
— Бачиш, Стаху, яка я тепер! Я — відьма, готова впитися зубами в шию мойому ворогові й живу кров із нього смоктати.
Знов замовкла. Подумавши, ще докинула:
— Єдиний лік для мене, порятунок для моєї душі — то монастир... Там, у чернечій тиші, не буде мати до мене приступу злий дух. А він дедалі більше мене обплутує, й я боюся, що збожеволію...
Кричевський не знав, що й як говорити. На щастя, навинувся Богдан, що саме над'їхав із козацького обозу.
— Сідайте, ласкава пані, на віз. Шкода часу втрачати. Поїдемо до мене на хутір. Там моя дружина про вас подбає. Козаки вже готові, будуть супроводити вас.
Десятником він переказав своїй дружині, що це татарська бранка, на ім'я Олена, що вона є своячкою полковника Кричевського, сирота, що не треба її мучити питаннями про її минуле, бо це її дуже хвилює.
На возі було так вистелено сіном, що Оленка могла цілу дорогу лежати. Кричевський прикрив її опанчею.
* * *
— Знаєш, Богдане,— обізвався Кричевський, коли обидва залишилися,— Оленка сказала мені, що дала собі обіт піти в монастир — хоче постригтися в черниці... Здається, що мої мрії залишаться на все мріями...
.— Воно ще різно може бути,— сказав Богдан.
— А я міркую, що коли сказала собі раз так — певно, не поступиться. Я не буду вдруге силувати її під вінець...
— Як так, то не спинюй її від монастиря.
— Значить, поклади хрестик на своє вимріяне родинне життя з любою дружиною...
— Я не зрозумів: що ти сказав про друге вінчання? Кричевський розказав усю трагедію бідної дівчини.
— Тим більше, не спиняй її іти в монастир. Навпаки, чим швидше піде, тим буде краще. Та це ще не значить, щоб тобі зараз треба було вирікатися своїх бажань. У монастирі не зараз постригають у черниці. Треба спершу, либонь, цілий рік побути між новичками й приготовлятися. По році можна без сорому та грижі сумління з монастиря вийти. Тут лише розходиться про те, щоб бідна, зламана людина могла спокійно відпочити й зрівноважитися. А на те саме є монастир.
— Ти гадаєш, що як раз попаде в монастир, то її звідтіля випустять?
— Не знаю, як де, але по наших, православних жіночих монастирях такого не водиться...
— Оленка католичка, і пішла б лише до католицького монастиря...
— А чому ж би не могла піти до православного? Я подбаю через моїх знайомих київських церковних достойників, що її приймуть, незважаючи на її католицтво. Там вона по тих страшних переживаннях заспокоїться. Вона тепер — самітна сирота. їй треба щирої душі, щоб її підтримувала — і то щоб була десь недалеко неї, щоб вона відчувала її близькість. Для неї спасенний буде монастир лише тут, недалеко нас, себто тебе й Ганни. Може, моїй дружині вдасться ще тепер відвести її від того щирим словом, щоб не постригалася, бо жінки вміють інакше говорити між собою, ніж ми. На мойому хуторі, як сам знаєш, можуть і душевні глибокі рани швидко загоїтися...
Кричевського ці слова потішили. Він стиснув руку щирому другові й поїхав знову між бранців. Уважав себе тепер за їх опікуна. Та, правду казати, його тягло віднайти старого Крушвіцького.
Віднайшов його зараз. Бранці на нього показали.
— Здорові були, мосці пане. Ви так бажали собі мати мене в себе. Ось я до ваших послуг. Та тільки я не дам себе до льоху вкинути, бо тут не ваша Вибра-нівка, а український степ...
Крушвіцький, побачивши Кричевського, зі страху занімів. Кухлик із гарячою юшкою випав йому з руки, й юшка розлилася. Довго дивився на нього наляканими очима. Але нарешті опам'ятався й навіть намагався усміхнутись.
— Хоч які немилі обставини, серед яких ми тут, у степу, зустрінулися, але я дуже радий, що можу вашій милості подякувати за наше визволення. Бідна Оленка була б певно попала до якого турецького чи татарського гарему, і що її там ждало б? Сором та ганьба...
Крушвіцький силувався сплакнути.
— Тепер можете без перешкоди побратися... Кричевський скипів. Але силкувався говорити стримано:
— Мені здається, що той гарем, куди її рідний батько продав, був страшніший від турецького.
— Але вона тепер уже вільна, її чоловік не живе...
— Вона все була вільна — силуваний шлюб нікого не в'яже. Та вона, бідна, так уже наїлася того подружнього гаразду, що перед часом посивіла і склала собі обіт піти до монастиря...
— Щодо того, то я, її батько, на те не дозволю. Як же це так! Іти до монастиря, коли достойний лицарський жених трапляється? Це було б божевілля, і я сам із нею про це поговорю.
Ця нахабність перехилила міру терпеливовсті в Кричевського. Він крикнув:
— Ти її, нелюде, не побачиш! Вона тебе й на очі не хоче бачити. І коли ще раз відважишся так лицемірно, нахабно говорити, то я скажу тебе повісити на сухій гілляці. Це зробить перший татарин із-поміж наших бранців. На ніщо більше ти не заслуговуєш, хіба що на мотузок або, щоб тебе кіньми розірвати. Та я для мосці пана придумав іншу кару. Бранців ми заберемо з собою, подбаємо, щоб вони в рідні сторони дісталися.