НАРАДА
На приказ найстаршого віком паланчиного полковника приїхало багато старшин. З полковниками поприїздили паланчині старшини, крім того, багато сотників. Але були й такі, що навіть не виправдали того, чому не приїхали. Кандиба заставив для гостей великий обід. Коли вже пообідали і стали між собою балакати про домашні справи, Кандиба промовив:
* (А.) Скальковський ("История Новой Сечи...") подає, що усіх паланок було у той час (перед зруйнуванням) вісім. По правому березі Дніпра: 1) кодацька, 2) інгульська, 3) буго-гардовська, 4) орловська; а на лівому: 5) самарська, 6) протовчанська, 7) кальміуська, 8) прогноївська.
— Не на празник спросив я вас, мої любі гості, лиш на раду — таку сердечну раду, як між козацьким товариством водиться, коли на нього чорна хмара наступає. Я живу, як знаєте, на границі з московськими зайдами, і я добув певні вісті, що цариця завзялася цього року нашу Січ-матку зруйнувати. Ви також, певно, про це чули, та коли ніхто не думає над тим, як тої біди нам виминути, то я вважав за мій обов'язок скликати вас усіх на раду, що нам робити?
— Хтозна, чи це правда? — каже полковник інгульської паланки.— Може, так собі люди плещуть, щоб нас лякати. Хто таке чував, щоб цариця хотіла Січ руйнувати... А хто ж буде бити турка та татарина? Без нас турки усю Україну забрали би.
— Аж слухати соромно, що старі люди верзуть такі небилиці, наче з неба впали або щойно на світ народилися,— каже сотник орельської паланки Максим Задирака — тому так прозваний, що нікому не поступився ні на язик, ні на шаблю.— Нас тепер цариці так потрібно, як діри в мості. Москва доти вигортала нашими руками з печі вогник, доки не добула того, чого їй було треба. При нашій помочі забрала собі турецькі землі над Чорним та Озівським морем, здобула Крим. Тепер наше Запорожжя сидить цариці в печінках, мов терня в нозі. Загорнула Гетьманщину, тепер черга на Запорожжя — щоби мати одноцілу державу від північного моря по південне. З нашої прадідної землі поробить подарунки своїм коханцям, а нас, вольних людей, зробить кріпаками.
— Не можу в це повірити,— каже знову інгуль-ський полковник,— щоби Москва так з легким серцем забула про наші вірні послуги для неї. Це була би страшна невдячність, а цього не зробить благородна цариця, наша пані. Вона відносилася до нас завсіди ласкаво, а вже світліший все відкликався до нас по-то-вариськи.
— Чи ти, пане полковнику, справді дитина, чи ти таки втеряв глузди, що верзеш дурниці, наче дурману наївся? Ти про якусь вдячність балакаєш! Наші батьки й діди стільки століть тою вдячністю живилися — то польською, то московською, а опинилися на тому, що з великої колись України ми сидимо на тім малім клаптику, що Запорожжям називається. І це нам вривають — а все із вдячності за наші услуги. Наші батьки і діди наїдалися тої блекоти — і ми донині не можемо з неї очуняти. І тепер, замість станути плече об плече в обороні нашої свободи, дуримо себе якоюсь царською ласкою та вдячністю.
— Чи можна нам з кочергою проти сонця ставати? — каже другий полковник, відомий на Запорожжі багач.— Там сила, а ми що? Зачіпатися з царицею, з Москвою, то краще коміть головою в Дніпро. А що тоді станеться з нашим майном, з нашими стадами, табунами та отарами? Усе забере ворог, а коли і врятуємо наше мізерне життя — прийдеться нам скита-тися прошаками попід тином, і то ще на чужині.
— От вилізло шило з мішка,— каже сотник.— Зразу перечилися над тим, чи це правда, що Москва на нас затіває, але як жива правда вдарила нас по лиці, тоді показалося, що ми — гнила колода, купа ледарів, яким можна тесати кілки на голові, коли б лише нашого болота не рушати і нас лишити в спокою.
Так говорив сотник Задирака — говорив з жаром, аж задихався. Страшно був схвильований на дуків-ба-гатирів. Коли на хвилю зупинився і хотів говорити далі, його виручив у тому несподівано хто інший.
Ніхто з гостей не помітив, як у світлицю зайшов потиху новий гість і присів у кутику.
Цей чоловік не був зовсім похожий на гостя пана полковника Кандиби. Йому краще було б до лиця — у кухні, між челяддю. Виглядав на прошака або степового чабана. Не було на ньому доброї свитини, ні цілої сорочки,— усе в латах, і такі ж чоботи. За ковні-ром стирчала запорозька люлька, в руках — здоровий ціпок. Лише по сивім чубі та довгих вусах можна було пізнати у ньому старого запорожця. Вже в літах був, високий на зріст і плечистий. Здавалося, що в ньому ведмедяча Сила, хоч вже хитав головою і руки у нього дрижали. Тепер скористав з того, що сотник перестав говорити, і, спираючись на свого ціпка, заговорив:
— Я тебе, пане сотнику, вже виручу, бо знаю, що ти хотів сказати далі. Моє слово буде до твого подібне. Ви — ледарі і лінюхи, вам душа салом обросла. Вам байдужі козацька воля і слава, бо ви на неї ніколи не робили, а лиш багатства збивали. Я плюю на вас, поганих,— і так будуть плювати на вас грядучі покоління ваших дітей та онуків... Боїтеся за ваші стада... не бійтесь — московські пани нагодують і напоять їх, а вас поставлять чабанами над ними.
Гості дуже збентежилися, бо дід говорив різко, наче стріляв кожне слово з мушкету. До того його поява була така несподівана, що не могли отямитися.
Перший отямився полковник інгульської паланки і уважав себе обидженим. Він скипів на таке зухвальство прошака, почервонів на лиці, мов буряк, устав з свого місця та йшов прямо на діда:
— Хто ти є, хто тебе сюди кликав? Поглянув на Кандибу, питаючи очима, хто того
зухвальця сюди пустив. Але Кандиба теж був збентежений і не знав, що сказати. А дід ані оком не кліпнув і дивився полковникові прямо у вічі, підпирався на ціпок і згірдно усміхався:
— Хочеш знати, хто я? Зви мене, як хочеш; можеш навіть тепер мене звати козаком Голотою. В одному лише запевняю вас усіх, мої маститі та славетні ііанове дуки, що я не гірший запорожець за вас, і не Р:ІМ вам довелося побувати там, де я був.
Ви втрачали багато часу на посольствах в одну або другу столицю, на поклонах перед тою сучою дочкою Катериною і тим архізлодієм Потьомкіним, а я, сірома, горював на турецькій галері. Вас милували ласкавими словечками, бенкетами та бляшками з "ізображе-нієм" Катерини, а мене милували дротяними канчуками і таволгою та годували смердючою юшкою. Ви доробилися багатства за свої труди і стали багатирями — я заледве випросив собі у січового начальства невеликий наділ в балці, де завів пасіку, купив Коровину та козу, та й хотів там віку дожити. І жилося мені так, що я ні до кого не налазив за проханим хлібом і нікому не заваджав,— навпаки, не одному біднязі я допоміг. Аж прийшли наші любі москалі, позавидували мені такого багатства і прогнали мене з моєї землянки, забрали Коровину та козу,— і прогнали такого, як ось тут мене бачите, а на моє місце посадили якогось зайду, з котрим годі навіть розмо-витися. І коли я довідався, що тут збирається рада старшин над долею Запорожжя, то й мені захотілося прийти та послухати слова мудрих людей. Та от я дослухався такого, що краще було мені загинути де-небудь від кулі. Наша старшина боїться за свої багатства, а чорт нехай побере козацтво...
Коли дід говорив, усі замовкли, затихли на своїх місцях, задеревіли. І розгніваний полковник, що йшов так певно на запорожця, що, здавалося, зітре його в порох, станув тепер сільним стовпом і не міг відізватися.
Усі засоромились, бо слово діда палило їх вогнем. Таж це була правда. їм стало соромно і лячно. Соромно за своє самолюбство і лакімство лукаве, лячно за те, що коли такі язикаті діди підуть між козацтво, уся сірома стане проти цариці за свої козацькі воль-ності,— а тоді Москва помститься на старшині і все їм забере.
У світлиці настала мертвецька тишина, наче б щойно хтось з життям розстався. Ніхто не мав смілості заговорити, зрештою, не було про що говорити. Та в тій хвилі віз затарахкотів біля хутора і в'їхав на подвір'я з кількома козаками. Петро вийшов розвідати, але зараз на дорозі стрінув десятника тої ватаги козаків, який йшов прямо до полковника. Петро пропустив його в світлицю, а сам придивлявся з ґанку до того, що було на возі. На возі лежав пов'язаний якийсь духовних. Петро зацікавився і приступив до воза. Пізнав зараз диякона Софронова, того, що так гарно баском співає. Не питаючи нічого, пішов зараз у світлицю, де десятник здавав звіт. Його сотник, Тарас Шило, післав з козаками сторожити границю від сторони Слов'яно-Сербії і перешукати кожного, що переходить границю. Коли б знайдено було якесь письмо, так зараз власника арештувати і відставити до полкової канцелярії. Саме вони піймали цього бородача і знайшли при ньому письмо, якого десятник не вмів перечитати, і тому того попа сюди привезли. А що той піп пручався і лаяв по-московському, вони його зв'язали і на возі привезли.
Усі гості скупчилися біля десятника.
— Поперед усього роздавимо письмо. Може, там справді нічого немає і ми даремне чоловіка неволили, та ще й духовну особу зневажаємо.
Письмо було запечатане воском, а адреса була на найближчу московську станицю. Кандиба аж задрижав, перебігаючи письмо очима. То був донос, що в хуторі самарського полковника Кандиби зібралася козацька рада з усіх запорозьких земель. Вони радять над якоюсь небезпечною затією проти цариці-государині. Ця рада буде, певно, довше тривати, і добре було б накрити їх всіх на гарячому. На письмі не було підпису, лиш якийсь знак, котрого ніхто не розумів.
— Прочитай, пане полковнику, уголос,— каже хтось з гостей,— нехай усі почуємо.
— Я мушу розпитати у того попа, хто його післав. Приведи його сюди,— каже до десятника.
Тим часом біля воза збіглися цікаві з хутора, і всі пізнали диякона із своєї церкви. Диякона привели козаки перед полковника на силу.
— Здоров будь, дияконе Тимофею,— гукнув до нього полковник так, що йому поза спину морозом пішло.— От, як гарно ми стрічаємося. Скажи, голубе, хто тебе післав з тим письмом? — й полковник ткнув йому листа під сам ніс. Диякон мовчав уперто.
Тим часом Петро обдивив письмо і каже:
— Той післав, хто це письмо писав. А писав його ніхто інший, лиш наш достойний протоєрей Созоній, бо я його письмо добре знаю...
— Гадюку я собі виховав за пазухою,— каже полковник.
— Я й догадувався, що між нами є шпиги, котрі зараз доносять про все московським панам, що почують,— каже сотник Задирака.— Пропала козацька слава і характерність.
— Так не можна казати,— говорив Кандиба.— Зрадники завсіди траплялися — не забувайте за полковника Пешту, що також зрадив Богдана-гетьмана.