І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті "полячішкі і чухна" лише "дрянь", яка кричить, що їй "автономія нужна" ... Мегаломанійна атмосфера, у якій одначе відбувалися "умопомрачальні" процеси у вигляді контроверсійної і контрапунктальної культури.
Але повернімося до дійсности! Говорімо про Евгенію Ґрандє, як казав Бальзак. Говорімо про себе. Я не була киянка. І не пєтроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою . .. Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександер Сергійович Пушкін.
І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов'янською мовою, що звалося Подєбради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій Республіці, з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають "на мові" і де на стінах висять портрети Петлюри. І, о жах! Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій "нікому не зрозумілій", як у нас звичайно казали, мові.
Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір'ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій і до цього часу не здають позицій великодержавности, а Сергій навіть править там за "ізвєстнаво русскаво поета". Моїм товариством були "істінно русскіє люді" з табору Денікіна та Врангеля, з ними я приятелювала, читала Ґумільова, громила сепаратистів, і знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордости.
Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда ... Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими "залізяку на пузяку", "собачій язик" .. . "Мордописня" .. . Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.
І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!"
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене "ревіндикованою". А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на ггівдорозі. Я йшла далі і далі.. . Зустрілася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосендза. Ми заговорили про призначення України мовою Шевченка, і тепер я повертаюся до мого Києва. І чи ж не є цей довгий шлях моєї одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, казенного, накинутого і неприродного стану, в якому Петербург чи Петроград, чи Ленінград хоче бачити Грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас, що є Совєтським Союзом. Уявім собі на хвилинку тупого, впертого іґноранта — російського шовініста у ролі, скажемо, розумного стратега, замість безглуздого стратагема. Уявім собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіраціями культури, якими можливостями господарства. Коли б, замість політики "собачої мови", та обрали політику розуму, гідности, як своєї так і всіх біля себе. Тож Російська імперія весь час колеться і розсипається, як роз сохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому — нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих — так. Але не для мене, не для вас ... О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!
Можливо, я не точно передав її слова і вислови, але передав її думки і наставления. Того ж вечора і в тому ж тоні ми перебрали багато тем. Верталися біля другої години ночі з наміром уже завтра почати остаточні збори в дорогу. До речі, вони дуже прості. Я мав взяти лише один наплечник, Олена мала б лише ручну торбу. З допомогою Миколи Бігуна нам удалося дістати для неї міцні нові черевики. Для себе я змобілізував нові чоботи з високими халявами і штани-рейтузи.
У неділю, біля десятої, я востаннє відвідав Ольжича на його Зеленій. Як прийдемо до Львова, маємо одразу включитися в роботу редакції. Щоб улегшити перехід Сяну, Ольжич дає нам адресу зв'язкового в Ярославі, що мав би помогти нам перейти річку. На прощання Ольжич проводить мене до передньої кімнати, і саме в цей час велике, від підлоги до стелі, дзеркало в золоченій рамі, що> стоялої біля передньої стіни, поволі відділяється, хилиться, падає і розсипається на шматки. Це було тринадцяте число, а до того розбите дзеркало ворожило б нам смертельну невдачу. На цей грюкіт з сусідніх дверей висунулася голова Сціборського, він глянув на розбите дзеркало, похитав докірливо головою і сховався назад. Ми з Ольжичем обмінялися питальними поглядами, без коментарів розпрощалися, і я вийшов.
Про цей епізод я нічого не згадував Олені. Весь цей день ми провели з нею в розшуках за різними речами. Я роздобув для себе сорок рольок фільму для свого "Цайс-Ікона" та різних інших дрібниць, яких на сході тепер не дістати. На ніч я перейшов до Теліг. Завтра о 4 год. ЗО хв. ранку наш потяг відходить до Ярослава.
Цієї ночі спалося мало. Звечора, дармащо завтра треба рано вставати, довго розмовляли. А коли лягли — не сіпалося, забагато думок. Я спав на канапі передньої кімнати, було .душно, щось докучало. Теліги, чути, також не дуже спали. О третій ночі вже вставали, здавалося, все готове, а тут, диви, так багато ще не готового — і того бракує, і те забули... Михайло, звичайно, пакує, а при тому, також звичайно, бурчить: "І де це вона завжди подіне?" ... "І що це за мода класти речі не на місце?" Олена щось також говорить, але її не чути. її справа — одяг, обличчя, зачіска. Треба ж розуміти, що вона вибирається до Києва, до самого Києва, і як тут не чепуритися. До всього непроспана ніч і обличчя в таких випадках не зовсім свіже. А Михайлю пізніше благальним тоном просить мене:
— Але ви за нею пильнуйте... Бож ви знаєте. .. Все згубить ...
Я, розуміється, обіцяю припильнувати, мій рудий наплечник давно готовий, я трохи непокоюся, бо час не чекає. Михайло також готовий, тільки Олена все ще там з чимось борюкається, мабуть, з своїм упертим, неслухняним волоссям.
Але ось біля четвертої ми все таки готові. Не снідаємо, беремо лише щось з собою їсти, а потім всі троє виходимо.
— Ну, прощай, берлого! — каже Олена і кидає востаннє погляд на кімнату. На ній сірий у смужки легкий костюм, короткі, сірі панчішки і нові, чорні черевики. Солом'яний кремової барви капелюх і прозорий, блідо-зелений плястиковий плащ, як додатки.
Надворі ще сутінок, свіжий погожий ранок щойно починається, прозоре небо обіцяє гарний день. До двірця шматок дороги, але йдемо пішки, бо візники тепер на вагу золота, а в такий ранній час не існують взагалі. Але приходимо вчасно. За десять хвилин перед відходом потягу ми вже на місці. Оглядаємося за Єн-диком, але його ніде не бачимо. "Гляди мені — не спізнись",
— передражнює йото Олена. "Чекати не буду", — додаю я. Ми всі сміємося, шукаємо собі місця. Потяг лише для цивільних, як на ті часи, цілком пристойний, публіки небагато, місця досить. Знаходимо цілком порожній переділ другої кляси, Михайло проводить нас аж на місце. Нарешті прощання:
— Ну .. . Михайлику! Добре! Так прощай! Не сумуй ... Передай скорше куфрика і не забудь сірого капелюха... І скоро збирайся сам! Прощай!..
Останні міцні обійми, останні півслова, Михайло ще раз пригадує мені "пильнувати її" і, нарешті, відходить. Потяг ось-ось рушає. Михайло вже на пероні, ми з Оленою у вікні вагону. Останні привітання на відході .. .
ТРЕТЯ ГРАНИЦЯ
Летим ... Дивлюся — аж світає, Край неба палає...
Т. Шевченко ("Сон")
Цей наш від'їзд з Оленою у судьбоносне і разом фатальне невідоме був для мене черговою несподіванкою. Ні я, ні Олена такого не сподівалися. До цього часу ми не були близькими, мало про себе знали, ніколи не зустрічалися, не були особисто знайомі, ніколи навіть не листувалися. Я знав її лише як авторку невеликої нількости віршів, і це все. Мало що більше Олена знала про мене.
І раптом ця зустріч і подорож. Не знаю чому, але ми обоє були з цього дуже вдоволені. Перед нами справді не буденні перспективи. Це не тільки війна, це також і наш "поворот". Доівті, довгі роки виношеного, вимріяного, виболілого, того що почалось сісходом" у невідоме тоді ще на грані цієї справді апокаліптич-ної доби, такими ж "нелегальними" границями, як і ця сьогодні. У цій загальній, наелектризованій чеканням атмосфері наростала ця година, якої, здавалося, ніколи не буде, але яка все таки прийшла у саме такому вигляді.
Це був дуже яскравий, барвистий, пристрасний ранок, сонце сходило нам назустріч цілою пожежею огню і сяйва, Луги блищали росою, а долинами лежали розводи білого, майже прозорог го туману.
Ми були в переділі самі, сиділи біля вікна одне проти одного, сонце било Олені просто у вічі.
— І дуже добре, що так сталося, — пам'ятаю, вирвалось у Олени несподівано. Вона сиділа випростана, поважна, схвильована.
— Що маете на увазі? — запитав я її.
:— А! Взагалі ... — казала вона збентежено. — Я не змогла б вам цього пояснити... От, уявім собі, що вже ось... припустимо, за тиждень, ми з вами йдемо по Хрещатику.