Я догадався, що передi мною стоїть справжнiй купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?
— Таки думаю. Або що?
— Я не радив би вам цього робити.
— Що-що?! — витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на пiваршина вiд зубiв, а потiм розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрiчав на своєму вiку! Кумедiя, та й годi!..
Йому це була комедiя, а менi — горе.
— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає надi мною покупець.
Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
— То чого ти не радиш менi бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневi. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.
— Не треба менi вашого бублика.
— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
— Ви ж татовi не скажете?
— Нащо менi на спiльника наговорювати? — правдиво дивується увесь вид цибаня. — Говори!
— Стара вона дуже.
— Стара, але здужала, — заступився за Обмiнну покупець. — Ви їй западинки пiд очима не заливали теплим воском?
— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмiнної западинки.
— Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
— Трохи кривоклуба...
— Для робочої коняки — це не велика бiда. Ще що?
— I вредна вона: кусає i хвицається. А швидко поїхати на нiй i не здумайте.
— Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, — знову засмiявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — I де тiльки ось такi продавцi беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?
Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:
— Чим ви, чоловiче, свого рисака годуєте?
— Золотими галушками, — не розгубився батько.
— Воно й видно, що золотими, бо всi зуби проїдженi. А яка цiна йому?
— Хiба дитя не казало?
Купець пiдморгнув менi вусами, на якi напирав червоний, як перчина, нiс.
— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
— Ой дядьку!.. — скривився я i одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.
— Що ж мале напатякало вам?— вiрить i не вiрить тато покупцевi.
А в того смiх аж горбаки на щоках вибиває.
— Казав, що ваша коняка i стара, як Ветхий закон, i кусається, i хвицається, а швидко поїхати на нiй — нiчого й думати.
— Оце дочекався помочi! — батько так зиркнув, що менi в очах i пiд ногами закружляв весь ярмарок.
— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школi науки проходить. То й бери такого на ярмарок.
Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
— Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була моєю!
— Вашою?! — зовсiм стали круглими очi в дядька Трохима, а по їхнiх перснях пройшов туманець. — Невже вашою?
— Моєю! — добродушно засмiявся цибань. — Я ще якимсь пiдпилим дивакам продав iї за коня i пiсля того смiявся два днi й три ночi. Прокинусь i смiюся!
— Веселий ви чоловiк, — не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж вiд цiєї мови жвавiшає, а я починаю потроху оживати.
А цибань, щось згадавши, пiдходить до Обмiнної, обнюхує її губи й питається:
— Ви її горiлкою не пiдпоювали?
— У нас не ваша вдача, — насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на пiдборiддi здригається, бере "соб" — на смiх.
— Та ви не гнiвайтесь: хто кого не пiддурює на ярмарку, — приязно поглядає цибань на дядька Трохима. — На ярмарку ми всi потроху стаємо циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?
— Може, й будемо.
— Продав я колись оцю шкапину за десять карбованцiв, а тепер берiть дев'ять — i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?
— Хай буде так! — Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.
— От люблю, коли якась комерцiя є! — нарештi розвеселився дядько Трохим i гримнув на мене: — Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?
Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:
— Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.
— Усюди, але не на ярмарку! —заграв очима батько. — В торгу i святi правди не кажуть, — неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
— Ой хочу! Коли можна — з маком!
— Ще й з маком? — погрiзнiшало батькове надбрiв'я. — Дома я тобi утру маку!
— Е? — не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макiтрою.
А тим часом покупець киває нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну. Я пiдбiгаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову i бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.
— Дядьку, ви ж тiльки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, — мало не плачучи, благаю селянина.
— Та не буду її костi калiчити, — пообiцяв покупець та й повiв з торгу уже не нашу Обмiнну.
Я довго-довго дивився їм услiд, аж поки не зникла з очей спочатку Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Чи знаєте ви, що таке галiфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:
"Нi, ви не знаєте, що таке галiфе з полотна".
I краще б не вiдати цiєї розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям країни, що стала серцевиною нового свiту.
Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата i до мертвотного слiпака. Наша молода iсторiя йшла по селах не в срiблi-злотi, а в шорсткому саморобному полотнi, та все одно в її веселих блакитних очах стояли свiти надiй!
Тодi i нашi майбутнi вченi, i майбутнi астронавти, i чародiї слова прокидалися i засинали пiд хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, i спiв рожевої гречки, i помах крил вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи крила.
А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що в отому бiлому полотнi, яке розстелялося по всiх усюдах i за копiйки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi, пригашений слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування, золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося полотно. Коли ви не знаєте, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач прямо в барвiнковiй водi засвiчував свої весiльно-золотi свiчада, а з лiсу обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi позiхає ледащий туман, на лужок iз полотном на плечi приходить господиня. Вона стає обличчям до приiмленого сонця, накупує ним свої вiї, щось довiрливо шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi — на латачi, на травi i м'ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку нашi суботнi сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею i не марилося б нам весною...
У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода на галiфе, i так вона пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi не було галiфе: i круглих, як пiвбубона, i напiвкруглих, i тих, що починалися вигином, а закiнчувалися дужкою, i таких, мов перевернута голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата — i тих спокусила мода: дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько вiд чохлiв i зникало, не доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли ганятися за модою.
То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
— Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив характеристику повз вуха.
— А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
— З мене досить i такого вариводи, — чогось не бажалося матерi, щоб я став кращим.
— Так уже, мамо, хочеться того галiфе...
— А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти нарви.
— А галiфе пошиєте?
— Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
— Хiба ж галiфе на спину шиється... — ще не здаюся я.
— Можна й на спину, аби витримала вона, — i насмiшкувато, i журно посмiхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято перед самим рiздвом!
Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки — i сам собi не вiрю:
на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти i за крамне! А чорнi поворозки на ньому — iз справжнiсiнької "чортової шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
— Ну, як воно, сину? — обертається од печi мати.
— Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?
— А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть — розтягнемо, широкi — пiдшиємо, довгi — на вирiст пiдуть.
От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинцi, чи то у взуттi, — мiцнiсть.
— Примiряти можна?
— Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
— Я до дядька Себастiяна пiду.
— Ох i надокучаєш ти йому.
— Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
— Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
— Як воно, мамо?
— Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
— Таки справдi менша.
— То я пiдрiжу бiльшу.
— Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
— Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька.