З глибини челюстей почулося невиразне бурмотіння.
— Гей, хто там зимує!? — майже радісно закричав. — Ану, вилазь скоріше!
Ноженята заворушились, посунулись ближче до Марка, перегнулись і незабаром перед чоловіком смачно і заспано потягувався Хведько.
— Ну й злякав ти мене, шибенику, —потягнувся рукою до мокрого чола. — Що ти тут робиш?
— Що роблю? Ночую. Хіба що? — позіхнув і зразу ж посміхнувся Хведько.
— У печі ночуєш ?
— А що ж, на снігу? — й собі запитав хлопчак, дістаючи з припічка свої книжки і зошити.
— Так у тебе нема ніякого притулку?
— ...Я завжди в себе в льоху ночував. А сьогодні, коли був на станції, вода підтопила льох. То треба ж було десь ночувати, — розважливо сказав хлопчак і гигикнув: — Так ви дуже перелякались?
— І не питай. Ходім, Хведю, до мене.
— Як ходім, то й ходім, — одразу ж погодився хлопчак і дмухнув на свій школярський пакуночок.
В землянці давно непокоїлась мати, витягуючи свою безконечну нитку.
— Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи не впав на дорозі. Мерзлота, слизота тепер, що й здоровий валиться з ніг, як старець-прошак. Хведю, а тобі не пора спати?
— Він, мамо, поки що буде жити у нас, а далі побачимо. Правда, Хведю?
— Не знаю, — розгубився хлопчак. — Я завтра виллю воду з льоху і переберусь туди.
— Ой ти горенько моє. — Марко пригорнув дитину. — Роздягайся скоріше, їсти не хочеш?
— Я ж у вас вечеряв.
— Та в печі тобі, може, такі наснилися страви, що одразу зголоднів. Не снились?
— Маму бачив у сні, — тихо одказав хлопчак, і обличчя його постаршало. — Вони йшли долиною, а я наздоганяв їх і наздогнати не міг.
— Вже й не здоженеш, дитино, — запечалилась Ганна й кінчиком хустки витерла очі. — Не тісно вам буде тут? — показала на застелений поміст з кількох дощок, що правив за ліжко.
— Помістимось, мамо.
— Мусите. Тільки подушок нема в мене. Мурашки і ті мають подушки, а ми зараз без них живемо.
— Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти ніяк не можеш без подушок?
— Таке скажете, — посміхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку.
— Мамо, а що робить То дох Мамура?
— Найшов кого проти ночі згадувати, — одразу ж невдоволення почало затікати в її зморшки. — Був душогубом і злодієм, таким і залишився. Перше він обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько настановив його завгоспом.
— Мамура — і завгосп!?
— Атож. От і стараються обоє, соціалізм розтягують по кутках і закутках.
— Ну, а люди ж як?
— Люди! Та хто радиться з ними? Чоловіки на війні, а тут бабами командувати не тяжкое терпіть, труднощі воєннії —перекривила Безбородька. —Його іноді ще й похвалює начальство, бо сяк-так виконує плани. Хитрий мурмило, знає: скільки баби не голосуватимуть, то не вони, а начальство буде скидати чи наставляти його. Відпочивай уже.
З невеселими думками лягав Марко. Він довго не міг заснути, а коли сон почав насновувати біля очей свою теплу основу, її розірвало зайченя: воно хоч і тихенько чебе-ряло по землянці, але міцно било долівку цурпалком хвоста.
...До Марка сходились і сходились люди, і ті, що жили, і ті, що залишилися тільки в списках. Потім приємне погойдування винесло вгору землянку, і вона стала хатиною, з вікон якої було видно сади, луки і став. Сади були обгорілими. Але на їхніх чорних покручених руках буйно квітував і бринів рожевий цвіт. Марко в подиві зупинився перед однією яблунькою, яка вивершувалася розкішним гербом цвіту, припав до її обвугленого стовбура і почув під корою перестук соку. Він так обзивався у дереві, неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню, над ними співали ті самі кулички-травники, яких він бачив під кущем тілоріза. Далі з'явилася церква, старі образи на ній здавалися потемнілими куклами прядива. Кордубатий отець Хрисантій зустрів його з якоюсь пляшкою в руках і хитро посміхнувся:
"Нема вашого Задніпровського, — уже в новій школі орудує. А я переходжу в самодіяльність. Востаннє в церкві п'ю, досить грішити".
Марко пішов до школи. Біля осокорів, де він зустрів свою долю, над ним загримів гарматний грім. Марко підвів голову і на хмарі побачив бородатого веселощокого діда з солдатськими обмотками на ногах. Дід підморгнув йому:
— Злякався? Це не гармати, а я, грім, гримів. Чуєш, війна закінчилась! То й будь здоров і нічого не бійся. Поплив на хмарі провіщати перемогу...
Марко прокинувся з усмішкою на вустах, повернувся, крекнув і почув тихий голос Хведька:
— Ви не спите?
— Не сплю.
— А чули, як у сні сміялися?
— Не чув.
Хлопчак рукою намацав Маркову руку і щось ткнув у неї:
— Візьміть собі, Марку Трохимовичу.
— Що це, Хведю?
— Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарстві знадобиться, — сказав Марковими словами.
Чоловік збагнув, що зараз робиться в дитячій душі.
— Ну, спасибі, Хведю, за подарунок. Тепер і я буду з вогнем! Давно не мав такого славного подарунка.
— Справді? — зрадів хлопчак.
— Справді. А як захочеш побавитись нею, бери у мене, зобижатись не буду, — пригорнув до себе дитину і зітхнув.
VII
Ніч найкращий спільник закоханих, тільки тих, що нежонаті. Справи одружених уночі куди гірші, навіть коли ти голова колгоспу.
Антон Безбородько, провівши очима сани з Мамурою, оперся спиною об криничний журавель і думає про те, над чим інколи думають по ночах деякі чоловіки. В голові неоднолюба, відтискаючи всі господарські турбації, нерівне крутиться і снується один клубок: "До кого і як піти?"
Хтось, може, й не дуже мудрує біля такого, потаємною пристрастю наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний джигун. Він знає, що любощі народжуються в таємниці і найкраще, коли в таємниці, без зав'язі, одцвітають. Кому в цьому світі, практично, потрібний розголос чи підозра? Ні тобі, ні твоїй любці, ні тим паче власній жінці, яка на всякий погляд чоловіка має котячі очі. Ти на засідання йдеш, а вона й тут, мов з кілочка, цюкне:
— Довго сидітимеш?
А хіба ж він знає, скільки говоритимуть і свої активісти, і представники? Та й на ферми, які вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч сторожі начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу ніяк не відсортує од любові і ревнощів.
"Ех, Маріє, Маріє, славна ти була дівчиною, і молодиця нічогенька вийшла з тебе, а от, набравши сорок літ із хвостиком, не набралася, практично, делікатності. Ще й не подумає чоловік повести на когось бровою, а в тебе уже все і для всіх написано-розмальовано на виду, як на афіші. З роками ще й новий недолік прорізався у жінки: погано спить по ночах. Не встигнеш ступити на поріг, а з постелі й сичить її голосок:
— Чого так пізно притарабанився? Вже скоро перші півні заспівають.
Причепилась до тих співців, наче й не знає, скільки голова має клопоту від півнів і до півнів".
Журавель сумно поскрипує, ніби співчуває чоловікові, і він тихенько починає наспівувати:'
Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки:
Чорнявую та білявую, Третю руду препоганую.
Ні, препоганої він ніколи не любив, а що в нього є чорнява та білява, окрім жінки-шатенки, як у городі кажуть, то це факт, з одного боку, і приємний, а з другого, краще не питайте... Як там тепер його законний факт? Чи спить, чи вимулює боки, дожидаючись мужа? Хоч бери та непомітно сон-зілля підсипай своїй парі. І медициною втовкмачуєш їй, що сон — це вітаміни здоров'я, та хіба ж таку медицина переможе чи переговорить? У неї, практично, своя медицина і свої примітки до неї. Ет, ніколи чоловік не проживе спокійно: то війни, то різні плани-заготівлі, то кампанії, то ферми, то жіноцтво. І яку воно силу взяло над нашим братом! Зиркне-лупне очима на тебе, поведе, бровою — і потягне кудись душу, наче за поводок. Ще нічого, коли в когось один поводок, а от коли їх аж два в різні боки сіпають і ти стоїш у ваганні: куди повернути? Звичайно, краще піти до Маври, але то така дичина, що й досі, практично, не розберешся, як піддобритись до неї: чи ласкою, чи продукцГєю, чи ще чимось. А останнім часом, бісова личина, і не дивиться в його бік. З якої б ласки чи трясці?
З темряви на Безбородька глянули блакитні, з дикуватим сірим полиском очі молодої вдовиці, яка більше завдавала йому клопоту, аніж радості. Та чомусь і тягло більше до неї, ніби сам дідько в медах викупував її.
"Гріхи, гріхи", — щиросерде виривається у чоловіка. Він рішуче виструнчується і з гідністю, як господар, виходить на дорогу: чого йому зараз критися, коли йде перевіряти стайню. От після неї тра буде зіщулюватись під чужими печами, а то, практично, хіба захисток? Скоріше б усім огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. І людям було б краще, і для вищого ока, і для нього — менше б тицяли пальцями на його оселю. Не одному мозолила вона очі, а ніхто не подякує, що він і для людей зубами виривав ліс аж з трьох лісництв. У цьому році чимало набудують хат, ну, а всі однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунізму далеко.
Він обережно, майже навшпиньках, підходить до стайні, звідки чути голоси конюхів, витягується біля брами й дослухається, чи не таляпає чогось про нього навіжений дід Євмен і його братія. "Ніколи старому нічим не догодиш. Вже, так і знай, відвіз Маркові Безсмертному три хури побрехеньок, а четверту скарг. І принесло ж цього Марка ще до закінчення війни, буде кому воду каламутити, — це такий, що не всидить і не влежить. Гляди, ще й потурить з головування,бо він риболов".
Останнє слово Безбородько вже з люттю вимовив у думках: згадав, як Марко насміявся над ним. Ще коли вони ходили до школи і сиділи на одній парті, Марко був завзятим рибалкою, а він привчився і печерувати, і раколовнею виловлювати раки, бо за них від попа-ракоїда в усяку погоду перепадала свіжа копійчина. Ті літа вже й кіньми не доженеш. Коли ж у тридцять восьмому році його, Антона, знову скинули з головування, а наставили Марка, якось під чаркою і запитав на хрестинах:
— Чого, Марку, тобі фортунить на головування, а я ніяк не можу довго втриматись на ньому?
Марко тоді, не мудруючи довго, й випалив на людський сміх і поговір:
— Напевне тому, що в принципі ти раколов, а я риболов; ти в корчі заглядаєш, а я в плесо.
Ну, та за війну риболову більше дісталося, аніж раколову; на плесах війни з шкури швидко роблять решето...