втерся й пішов.
Принесли бінокль. Приклавши його до очей, Софія стала розглядати валку сьогорічних батраків. Спочатку в панорамі бінокля виріс згорблений Гаркуша на коні, потім з'явились пари круторогих красенів волів, що йшли шляхом просто на неї, на Софію, сірі, грудасті, важко переступаючи з ноги на ногу, поводячи час від часу головами в ярмах. Обіч гарб брели і брели темні юрмища строковиків. Чимось недобрим, грізним війнуло від них на поміщицю. Он ступає попереду якийсь бородань гренадерського зросту, із зухвало розхристаними грудьми... З такими буває особливо важко говорити... Ідуть лавою парубки, дівчата... Якісь дітлахи, забравшись далеко в степ, бредуть, ледве помітні, ковилою, що шумує навколо них, мов шовк, сягаючи їм по плечі... І навіщо той Гаркуша набирає дітей? З ними одні неприємності. Ставить їх на важкі роботи, а вони потім хникають, надриваються, аж перед гостями буває незручно, подумають, що тут у Фальцфейнів яка-небудь Індія... І взагалі Софія недолюблювала дітей, інтуїтивно почуваючи в них якихось потенціальних недругів. Адже дитина — це загадка, живий сфінкс, ніколи не можеш сказати напевне, що з неї виросте!..
Прийшов головний управитель маєтків Густав Августович, високий, сутулуватий німець, запитав, чи буде пані хазяйка присутня при огляді першої партії.
— Густав Августович! — удавано розгнівалась Софія, виказуючи перед гістьми свою господарську ревність.— Я ж, здається, ще тут хазяйка, чи не так?
Управитель мовчки вклонився. Софія, попрохавши в гостей пробачення і пообіцявши невдовзі повернутися, стала спускатися по східцях униз. Густав Августович, збігаючи попереду, запропонував був їй руку, але Софія відмовилась. Цей Густав Августович був незамінимим служакою, але мав неприємну звичку, розмовляючи, забуватися і бризкати слиною на співбесідника. Тому пані воліла розмовляти з управителем на відстані, не підпускаючи близько.
— Ви коли думаєте розводити їх по таборах? — запитала Софія по-німецьки, прямуючи з управителем в бік казарми.
— Завтра вранці почнемо... А втім, як ви зволите, Frau Wirtin (Пані хазяйка (нім.).)
— По-моєму, це краще буде зробити ще сьогодні...
Звечора, холодком... Бо за ніч вони так засмердять нам подвір'я, що потім тиждень буде чути. — Гаразд, почнемо звечора...
В маєтках Фальцфейнів здавна було заведено, що оглядати свіжих строковиків виходять не лише управителі, але й сам господар, якому належить пройтись, показатися в цей день новим людям, щоб знали, перед ким їм все літо знімати шапки. Такий існував порядок, і не Софії Карлівні було порушувати його, хоча зустрічі з строковиками ставали для неї дедалі обтяжливіші. Чи тому, що постаріла і не має вже чим хизуватись перед зайшлою каховською паруботою, чи, може, тому, що з року в рік контингент новоприбулих стає все гіршим, непокірливішим... Який жаль, що не можна взагалі обійтися в житті без строковиків! То було б найкраще, то був би справді рай!
Глибоке презирство і вічний острах викликало в Софії це строкове тубільне плем'я. Скільки живе — ніяк не може з ним порозумітись. Таке уперте, таке лукаве та підступне!
Ах, якби знали її закордонні приятельки, серед кого доводиться їй тут жити... В своїх листах вони називають Софію королевою українських прерій, а численні асканійські строковики ввижаються їм покірними, чемними, мальовничими ковбоями... Наївні уявлення! Звичайно, вона, Софія, не шкодувала сил, щоб якось навернути своїх упертих тубільців до культури, перелицювати їх під своєрідних українських ковбоїв, але все те марно. Доки повчаєш його при чеченцях, доти й слухає, а пішов з-перед очей, уже, чуєш, десь насміхається з тебе, дає тобі всякі глумливі прізвиська, з якими мусиш потім ходити весь вік. Дай такому ласо в руки, так він зашморгне його тобі ж на шиї!
Найвульгарніших насмішок, чого завгодно можеш чекати від них, але тільки не вдячності, не джентльменського ставлення... Понастроювали проти хазяйки навіть своїх цапів, що водять на пасовиськах отари. Досить з'явитися перед таким цапом у костюмі, приміром, амазонки, як він уже мчить на тебе звіром, не знаєш, куди діватися...
А їхні вислови: "Скубни цапа за хвіст — буде рукавиця!.."
Однак, незважаючи на різні прикрощі котрих Софії завдавала іноді її степова імперія, вона не згодилась би проміняти свої володіння ні на які інші. Цей край, певно, мав протекцію від самого Всевишнього. Ніде в світі не можна було так швидко й легко багатіти, як тут. Що той американський Клондайк порівняно з її українськими преріями! Тут буквально все само пливе тобі в руки, багатства твої ростуть, мов на дріжджах, уже, здається, навіть без твоєї участі, без будь-яких зусиль з твого боку. Розуміється, все це прийшло як наслідок енергії, кмітливості, культури, ну, і, звичайно... щастя трьох поколінь Фальцфейнів. Так, саме щастя, це безсумнівно.
Кощавими колоністами, без дворянських гербів прибули сюди, в Присивашшя, перші Фальц і Фейн. Породичавшись між собою, вони стали' Фальцфейнами, а наплодивши хмари овець, стали благородними, а ще більше розбагатівши, стали могутніми степовими крезами, перед якими тепер запобігають ласки навіть губернатори. Фортуна! Блискуча фортуна плюс до неї господарська чіпкість, родючі землі, незрівнянні пасовиська, породисті вівці — все це в сукупності принесло Фальцфейнам їхні мільйони.
Правда, останнім часом по економіях все частіше лунають голоси різних крамольників, нібито фальцфейнівські мільйони походять зовсім не від овець, а що нажиті вони ганебним плантаторським способом, кров'ю та потом строкових рабів, єгипетською працею кількох поколінь каховського батрацтва, най-витривалішого і найдешевшого в світі... Дивні претензії! Самі ж наймаються і самі ж потім ремствують! І взагалі, до чого тут плантатори, до чого раби? Можна подумати, що їх тут лінчують абощо! Тим часом кожному відомо, що в Асканії вже третій рік живе молодий негр із Сенегалу, спокійнісінько працює кухарем, і ніхто його досі не лінчував і не збирається лінчувати.
Найприкрішим для Софії було те, що найбільше горланів якраз і виходило з її власних економій, з численних скотних дворів, чабанських сараіїв, таборів та батрацьких казарм, з темних надр вічно йевдо-воленого заробітчанського племені... Лукаве, варварське поріддя! Таврує, осміює, компрометує на всі лади своїх благодійників... І це замість того, щоб довіку дякувати великодушним Фальцфейнам, які, мов відважні конквістадори, ступивши на цю незайману землю, посіяли на ній зерна прогресу, завели англійських скакунів та французьку кухню, ввели лакеїв у фраках та американський спосіб стриження овець.
З американцями Фальцфейни здавна підтримували досить тісні зв'язки. Звідти виписували баранів-плід-ників, звідти ж завезли в Асканію останніх на землі велетнів бізонів, майже цілком винищених за півстоліття на американському континенті. Молодший син Софії, Вольдемар, і зараз вояжував десь у Сполучених Штатах, поїхавши на світову виставку вовни в Чікаго. З-за океану теж іноді навідувались в Асканію різні закупники, професіональні туристи та пронозливі кореспонденти газет, для яких Фальцфейни не шкодували подарунків і які потім розносили славу про владарів українських прерій по всьому світу. Захлинаючись від захоплення, вони наввипередки описували розкішні степові пікніки, катання на тройках, ночівлі під відкритим небом у цілиннім степу "з усіма аксесуарами життя циганського, таборового..." В їхніх щедро оплачених дифірамбах Асканія виступала романтичним островом, твердинею західної культури серед розбурханого варварського моря, а хазяйка Ас-канії була "чудесною амальгамою паризького виховання й бурхливого скіфського (бог з ним — хай навіть скіфського!) темпераменту".
Про тисячі тих, що випасали Фальцфейнам отари, молотили хліб на токах, насаджували парки, будували в Асканії басейни, копали штучні озера, перевертаючи гори землі,— про цих людей розбитні вояжери-зюреспонденти подавали значно скупіші відомості. Про строкових вони знали тільки те, що приходять вони десь з півночі через якусь свою екзотичну Каховку, що люблять вони ходити завжди босими, що можуть випивати одним духом по відру води і що там, де вони працюють влітку, дуже жарко. Там уже кінчається цивілізований рай асканійських вольєр і починається справжня українська Сахара!
Старанно зберігала Софія пожовклі вирізки з американських газет, як і листи від своїх ексцентричних заморських приятельок, з якими вона колись розтринькувала життя по паризьких пансіонах та вар'єте. В них ще й досі вчувалося їй далеке відлуння молодості, тієї, що й справді дзвеніла шаленими тройками в степу, пінилась при місяці шампанським десь на копицях сіна, мліла розгульною ненаситною млостю в духмяні таврійські ночі... Тяжко зізнатись, але за одну таку ніч, гріховну ніч молодості, все б віддала зараз Софія — землі, маєтки, рабів!..
Мала вона законного чоловіка, але не почувала себе з ним дружиною, має дітей, але не дочуває себе матір'ю. Почувала й почуває себе куртизанкою, потайно хтивою навіть і зараз, у своєму солідному віці.
Це, мабуть, кара їй за оті хмільні молоді гріхи! Не в силі примиритися із своєю старістю, не має радості в дітях... Старший син, найрозумніший, що вважається засновником асканійського зоопарку, лікується зараз десь у Швейцарії і цікавиться в листах не стільки материним самопочуттям, скільки своїми любимими звірами, середульший вродився дефективним і, засівши після скандальної історії з вибухом у Дорен-бурзі, погрожує звідти матері та братам новими дебошами, а менший, цей теж... байдикує десь в Америці. Сама зосталася цього року на всю Асканію, весь тягар влади на ній.
І вже розміняла шостий десяток... Поморщилась шия, побабіло підборіддя, не допомагають паризькі креми... Тільки тіло ще досить гнучке та прудке, по-гадючому звивисте та податливе, наче весь час почуває себе в чиїхось обіймах...
— Може, тачанкою скористуєтесь? — перебивши Софіїну меланхолію, запропонував управитель, коли вони проходили мимо екіпажного сарая.
Софія Карлівна сприйняла це як образу:
— Ви вважаєте мене такою вже кволою та постарілою, що й через маєток не перейду?
— Що ви! Даруйте, Frau Wirtin! Я зовсім не хотів...
— Годі, годі...