Хоч знають, що чекає на Анатолія. Але перший рубіж взято.
І коли Валя покотить "катафалка" з палати, жоден і слова не зронить про операційну. Першого ж дня Якубенко попередив:
— Якщо хтось здумає розкрити свого поганого рота і співати, як йому боляче, викинемо геть із палати! Щоб і духу не лишилось!
І хлопці, як не боліло, не "співали". Вертались: сполотніле обличчя, а то й губи пожовані, мовчки лягали в ліжка. Лежали, заплющивши очі, приходили потроху до тями.
Лише Пашка не витримував: скаржився, тамуючи сльози образи в очах:
— Ну, чого вони з мене сміються?
Виявляється, в Пашки, як тільки Іван Андрійович брався за скальпель чи хірургічні ножиці, одразу ж сторчма ставали вуха. Незалежно від того, хотів Пашка цього чи не хотів. Сестри душилися сміхом, Іван Андрійович гримав на них і на Пашку, а той ображався.
Довгий, як пенал, коридор, доведена до ідеальної чистоти підлога. Кажуть, що Іван Андрійович, він же водночас і головний, щоранку проводив по підлозі кишеньковою хустинкою, і якщо на ній лишався слід, примушував перемивати.
Тож підлога так і сяє, і сонце, гаряче відбившись од неї, лягає на білі стіни, білі двері, білі рами й лутки: все тут біле, аж до халатів на молоденьких, як і сама лікарня, медсестрах та кокетливо пов'язаних хустинок, і нікуди не хочеться рухатися з оцього білого дива.
Та "катафалк" невтомно котиться коридором, і так само невмолимо насуваються оті двері ліворуч.
Операційна. Святая святих лікарні. Юдоль сліз, крику й зубного скреготу.
Відчуваючи, як у нього все стискається, Анатолій пригадує свої перші відвідини симпатичного цього кабінету. Хоч відвідинами це важко було й назвати: його вкотили на кріслі, а потім обережно зняли й поклали на стіл. На довжелезну, наче на виріст, споруду. Ще й накрили до підборіддя простирадлом. Лишивши оголені ноги.
Він тоді, коли заходилися терзати ноги, не витримав і застогнав.
— Кричіть, кричіть, голубчику! — озвався хірург. — Лайтесь, кричіть — лиш не мовчіть!
— Не діждетесь! — сердито відповів Анатолій.
І як не боліло, як не терзав його лікар — не застогнав. Впивався руками в стіл, вигинався дугою, до крові зціплював зуби, але не стогнав.
— Ви людина чи камінь?! — врешті не витримав хірург. Сталося це вже під час других чи третіх відвідин операційної: Анатолій втратив тим відвідинам лік. — Зрозумійте, коли хворий стогне чи навіть кричить, йому стає легше. Біль виходить з нього разом із криком. Ви ж заганяєте біль у себе всередину. Так може й серце не витримати!
— Витримає! — відповідав Анатолій сердито. — Моє витримає!
— Чорт! — невідомо кого вилаяв лікар. А згодом, кинувши скальпель, сказав — Ні, так не можна! Це ж тіло живе, а не дерево!..
Врешті домовились так: Анатолій буде казати, коли ставатиме зовсім непереливки.
Але де починається больовий той рубіж, через який не в спромозі переступити людина? Воїн Стародавнього Риму спокійно, наче шмат деревини, спалив на вогнищі власну руку, щоб довести, що його не зламають найлютіші катування. Індійці з войовничих племен сміючись ішли на тортури, і навіть смерть не могла стерти з їхніх орлиних облич погордливий усміх…
Іван Андрійович щоразу обкреслював пальцем уявну межу:
— Чистимем сьогодні ось поки.
Що означало: до цих пір вибиратиме м'ясо. Обрізатиме нерви, які, на диво, жили навіть у від-мерлій тканині. Озивались таким болем, що тьмарився розум.
І Анатолій щоразу пересував межу на кілька міліметрів вище:
— Давайте ще!
Отак по міліметрові, по сантиметрові пересував больовий рубіж. Вчився дивитися на своє змучене тіло так, наче сам стояв осторонь. Дивився, як воно звивається, корчиться, суворо наказував: "Ти це витримаєш!.. Витримаєш!"
Поки лікар жбурляв інструмент:
— Везіть цього чорта в палату!
І це вже була перемога.
— Спасибі, докторе, що хоч голову на плечах лишили!
— Треба буде, відріжемо й голову! — сердито відповідав Іван Андрійович. — Та й нащо вона вам, отака голова?
— Як нащо? А шапку носити!
— Ну хіба що, — лікар, миючи руки, вже стояв до нього спиною. — Давай, Валю, іншого. Не такого веселого.
Анатолій знову виїжджав у коридор. Тільки тепер всі муки сьогоднішні були вже позаду. Тож можна було відкинутись на спинку крісла, стулити повіки, розслабитись. Десь далеко внизу пекло і посмикувало, але що значив той біль супроти того, який він щойно переніс! Що значать усі болі на світі, коли попереду цілісінький день, довгий-предовгий день, протягом якого він спокійно лежатиме в затишній, як нірка, постелі. Розмовлятиме, робитиме обов'язкову гімнастику. В ліжку, щоб не розмагнічуватись. І ніхто вже не чіпатиме його покалічених ніг.
— Знаєте, Валю, так тому й бути: везіть прямо да загсу! Умовили — згоден!
Це теж ритуал. Кожен з них, вирвавшись з безжалісних рук Івана Андрійовича, пропонує його молоденькій дружині руку й серце.
— Зараз поїдемо! — відповіда з викликом Валя. — Тільки мені потрібна подружка. Тож, мабуть, доведеться почекати Еллу.
Бісові хлопці, таки розплескали.
Цікаво, хто ж це? Пашка, Пахомов чи Серьож-ка-рудопер?
Позавчора отримав листа. Звісно ж, від Елли. Кожен рядок дихав тривогою: що з ним сталось, як загинув Володя? "Тут ходять найдикіші чутки, які неохота й переказувати. Напиши не гаючись. Або продиктуй, якщо сам не можеш.
Вкладаю листа від твоєї мами. Взяла у тебе на столі в гуртожитку. Сам їй напишеш чи мені відповісти?
Сподіваюсь, що вдасться прилетіти".
В Анатолія тьохнуло серце. Досі він якщо й обнімав коли Еллу, то лиш жартома, як молодшого друга. Товариша, якого взяв під свій захист. Він і звертався до неї, як звертався б до меншого брата: "Ел". "Ел, сьогодні йдемо на лижви…", "Як тобі сю ніч спалось, Ел?..", "Збігай, Ел, по квитки!.." Безвідмовна "Ел" і не подумала б не скоритись чи заперечити. Найкрутіша гірка її менш лякала, ніж несхвальний, з-під насуплених брів погляд Анатолія.
Коли збирались на Ключевську, просилась:
— Візьми мене, Толь! Ти ж знаєш, як я вмію ходити!
— По східцях, — відповів їй насмішливо. — А там, пробач, гірка.
Вперше образилась. Зблиснули під окулярами сльози. А коли прийшла проводжати і вони вже сіли в літак, а вона лишилась на асфальтному полі, тоненька, беззахисна, він вперше подумав, що, може, і слід було її взяти. І махав у віконце рукою, поки й зникла земля…
А тепер подумав: як добре, що їй не вдалося його вмовити! Не міг уявити її отут, у палаті, на одному з цих ліжок. Ставало по-справжньому страшно.
Того ж дня відповів. Написав, як було з Володею, і ні слова, що пообморожував ноги. Так, прихопило трохи кінчики пальців. Тож вони вирішили скористатись нагодою й посачкувати. Тим більше, що тут — як на курорті: кожному персональна палата, з телефоном, телевізором, ванною і туалетом. Годують їх лише заморськими стравами, а пальчики пестять лебединими пір'їнками. Все було б добре, коли б не так лоскітно… Ага, мало не забув: щовечора ходять на танці. Од дівчат одбою немає.
Знав, що Елла, рядки ці читаючи, буде сердитись, і мав од того неабияку втіху.
Мамі ж, яка ні про що не здогадувалась, написав, що в нього все гаразд: відвідує лекції, готується до зимової сесії. Влітку, можливо, приїде додому.
Еллі ще приписав, щоб переслала додому листа.
І щоб нічого не сміла од себе дописувати. Останнє — теж, щоб вона ще трохи посердилась: мама ж не знає й не відає, що на світі існує Ел…
"Ел" чи, може, вже й Елла?
Не знав поки що й сам.
Ось і їхня палата. Валя відчиняє якомога ширше двері, щоб не зачепитися кріслом, везе його просто до ліжка. Ліжко Анатолія стоїть під вікном, він проїжджає мимо товаришів і на обличчі кожного читає мовчазне й тривожне: "Ну, як? Невже й сьогодні так, як вчора, боліло?" Бо кожному доведеться сьогодні ж — раніше, пізніше — сісти в оце тричі прокляте крісло і їхати до операційної. Анатолій проїжджає між ліжками, і на страшенно схудлому, вимученому обличчі, крізь синці під очима, крізь колючу щетину пробивається завжди одне й те саме: "Все гаразд, мужики!"
— Сьогодні було легше, — каже Анатолій, хоч ще ніколи, здається, так не боліло. Але всі оті муки були вже позаду, і знову на сантиметр чи два вдалося відсунути больовий рубіж, межу терпіння, окреслену нігтем хірурга.
А попереду день, цілісінький день, коли тебе вже ніхто не чіпатиме.
І ніч, про яку не хочеться й думати.
Бо ночі найтяжчі.
Вдень — книжки, газети, журнали, фізкультурні вправи, сніданки, обіди, вечері, процедури, лікар і сестри, санітарка з таким величезним відром, що могла б їх усіх потопить, як кошенят, вдень розмови і суперечки, до в'їдливих реплік, до сварки, хоч потім, коли охолонуть, не можуть часом і пригадати, за що завелися, — про що завгодно, лише б не про власні болячки… Вдень — на людях, що не дадуть в собі замкнутись, поринути в невтішні думки, а вночі…
Вночі лишаєшся сам на сам зі своєю бідою. Вночі — найчорніші думки, найтривожніші роздуми. Вночі біль підступає впритул і від його жорстокого погляду ні втекти, ні сховатись: жалить у самісіньке серце. Недаремно ж люди найчастіше помирають вночі, і всі лиха стихійні, як правило, трапляються теж серед ночі.
Риплять ліжка, стогнуть пружини. Хлопці не знають, куди покласти змучені, покалічені ноги. Простирадло важке, наче брила, воно давить і душить, воно немов з чавуну, а не з тонкої тка-нини — зриваєш, жбурляєш геть на підлогу, стає мовби легше, а за хвилину все починається заново.
Стогне, не витримуючи, Пашка, пошепки матюкає свої ноги Пахомов. Зводиться різко, наливає в склянку води.
— Таблетка? — з осудом питає Якубенко: Пашка ж уже одну на ніч випив.
— Ні, цукерка! — відповідає з викликом. — Привіт од коханої!
— Це вже яка?
— А тобі не все одно?
— Гляди, звикнеш. Станеш наркоманом.
— Краще наркоманом, ніж божевільним!
Ставить склянку, падає в постіль. Якийсь час крутиться, не знаходячи місця, та згодом затихає. Здається, заснув.
Щодня їм приносять таблетки: від болю, для сну. Хлопці — хто одразу ковтає, особливо перед побаченням з хірургом, хто притримує на ніч. Анатолій акуратно викидає в корзину.
— Боїшся стать наркоманом?
— Не наркоманом — медузою.
А тепер, уночі, часом жалкує, що нема під рукою таблетки. Ковтнути й забутись, як он Пашка.
Тільки знав наперед: викине й завтра.
Цікаво, скільки може витримати людина?
І думка про аптечку.