– Іди.
Юхим відійшов убік, а батько потягнув на Видуб сівалки з одчиненими віками. В короби вривався вітер, і ним засівав гори старий Сніп.
Юхим пройшов ще одні гони за батьком, але той навіть не обернувся. Юхим зрозумів, що зараз ніхто не спинить батька.
Архімандрит довго чекав свого хазяїна. Скубав травичку край дороги, поглядаючи, чи не йде Сніп. "Мабуть, йому набридло їздити на цій вузькій лінійці, – подумав кінь, – і Ничипір вирішив проїхати на тракторі". Щоб нагадати про себе, Архімандрит почвалав на Видуб.
Юхим сподівався побачити біля контори натовп людей, збуджених новиною, але біля правління не було жодної душі. На вулицях теж нікого. "Що за дивина?"– подумав Юхим. Хата була замкнена. І мати кудись пішла. Юхим стояв посеред подвір'я, не знаючи, що йому робити. Скрипнула хвіртка, вбігла Світлана.
– Як твій батько? Погано? Кажи! Я оце як почула...
– Що почула?
– Казала тітка Текля, що йому щось зробилося, то батько поїхав машиною, а люди за ним... Півсела пішло, – Світлана була вражена спокоєм Юхима. – Ти чого посміхаєшся? Може, швидку допомогу викличемо з Косопілля?
– І ти подумала, що мій батько збожеволів?
– Та ні, – виправдовувалась Світлана, – кажуть, що порожні сівалки волочить...
По дорозі додому Лаврін Питель усім зустрічним розказав про дивну поведінку Снопа. Його слова швидко перескакували через перелази, прошмигували в хати, поступово втрачаючи свій первісний зміст, і дійшли до Макара Підігрітого страшною звісткою.
– Ничипір Сніп збожеволів! – повідомив Олег Динька, тримаючись за одвірок, щоб не впасти.
Макар вибіг із сільради на вулицю, зупинив бензовоз і помчав на Видубецькі гори. Він не бачив, як за ним рушила вся Сосонка – молодиці, дітлахи, діди, позаду яких шкандибала ні жива ні мертва Снопиха.
Бензовоз, мов скажений, вилетів на Видуб. Макар вискочив з машини і побіг до трактора. Він не знав, що робитиме, що казатиме Снопові, біг, аби переконатися, що то все неправда. З гори Макар бачив, як по ріллі йшли люди, розмахували руками, наче збиралися штурмувати Видуб. Снопів трактор повільно піднімався вгору, трохи віддалік од нього тягнув лінійку Архімандрит.
Макарові було тяжко бігти, в животі щось булькало, і він перевалювався з боку на бік. Макар зупинився, витер рукавом спітнілого лоба, схопився за кінець паска і затягнув його до краю. Живіт змінив свою форму, але, як тільки Макар набрав повітря для останнього стрибка, мідна пряжка відірвалася і одлетіла метрів на п'ять. Поки Макар шукав її та намагався припасувати, трактор зупинився. З нього зліз Сніп, узяв за вуздечку Архімандрита і пішов назустріч Макарові.
– Доброго здоров'ячка! – протягнув тенорком Підігрітий, намагаючись одшукати якісь зміни в зовнішності Снопа, потім підійшов до сівалок, заглянув. – Усе висіяли, Ничипоре Івановичу?
– Пального нема, – відповів Сніп. – Насіння нема і пального нема...
– Ви що ж, порожні сівалки тягали?
– Тягав... Ходімо, старий, – шарпнув легенько коня за вуздечку.
– Бачите, який переполох зняли? – показав Макар на людей, які чорними ланцюжками розтягнулись по горбах. – Неправильно це, Ничипоре Івановичу.
– Що "неправильно"? – байдуже запитав Сніп.
– Ну, що ви, значить, комуніст і Герой, а тягаєте порожні сівалки й збиваєте народ з лінії...
– Макаре, помовч, ради бога! Не можу я зараз тобі нічого сказати, – тамував свою печаль Сніп.
Архімандрит слухняно пішов за господарем.
Марія побачила, як Ничипір спустився з гори.
– Ничипоре-е-е! – махала йому хусткою.
Упізнав Сніп дружину, зупинив коня. – Що ти тут робив? Такого наслухався!
– Прощався з Видубом... Сідай, поїдемо далі, Марусю.
Ничипір посадив дружину поперед себе, накинув на її плечі фуфайку, бо почав накрапати дощ.
А тим часом Макар Підігрітий, оточений з усіх боків сосончанами, долав видубецькі горби та долини.
– Кажу вам ще раз, – уже хрипів Макар, – що товариш Ничипір Сніп живий і здоровий. І сівалки були повні зерна.
– А Лаврін божився, що порожні волочив!
– Ой боже мій, що ж там зародить!
– Відродили вже своє Видубецькі гори...
– Це ж погибель настане!
– Ви свідомі чи ви несвідомі? – допитувався Макар. – Кажу вам, як голова сільради, що все йде по плану...
– Поле ж ти, наше поле, а ми твої колосочки! – залилася сльозами Текля. – Ніхто ж тебе не засіє, ніхто твого цвіту не побачить...
– Чого репетуєш, Текле?
– Хай би вони провалилися, щоб я за тими горбами плакала!
– Ти така, що й города свого віддала б!
– Що ж воно, Макаре, буде на тих горах?
– Індустрія! – багатозначно проголосив Макар. – Ми в Гайвороном усе вам розкажемо, а зараз не можу, бо з мене пара йде.
– Менше сала треба їсти.
– То у мене від серця, а не від сала.
Гурт усе рідшав. І до сільради Макар прийшов сам. Подзвонив до контори колгоспу:
– Де Гайворон?
– На бюро райкому.
* * *
Карта займала майже всю стіну в кабінеті Олександра Івановича Мостового. Це було перше, що побачив Платон, відчинивши двері.
– Пробачте, що запізнився, – звернувся Гайворон до Мостового.
– На бюро райкому не запізнюються, – замість Мостового відповів сивий чоловік, постукуючи олівцем по столу.
– Я знаю, – Гайворон розгублено дивився на присутніх, – але я не міг раніше приїхати.
– Сідай, – сказав Мостовий.
– Я прошу дати пояснення, чому ви запізнилися? – наполягав сивий чоловік. – До речі, ви де працюєте?
– Це голова сосонського колгоспу Гайворон, – пояснив Мостовий.
– Тим більше. Коли вас викликають до райкому, треба кинути все, і... нас не цікавить, що ви робили.
– Даремно. Пробачте, не знаю, хто ви, – сідаючи в кутку, відповів Платон.
– Це товариш Валинов, заступник голови облвиконкому по промисловості, – відрекомендував Мостовий, переглянувшись з Арсеном Климовичем Турчиним, який стояв біля карти.
– Ні, ви мусите знати, що я робив, товаришу Валинов! – сказав Гайворон. – Я стояв на дорозі й завертав машини з насінням, щоб Ничипір Сніп не засіяв Видубецькі гори... Не хотів би, щоб ви були на моєму місці...
– Кажіть далі, Арсене Климовичу, – обірвав Гайворона Мостовий.
Платон дивився на карту, впізнавав контури полів, звивисту течію Русавки, руді силуети Видубецьких гір, ліси й луки, вулиці села... Гайворон міг би зараз стати біля цієї карти і розказати все про свою Сосонку, про те, що вже зробили і про що мріяли. Але каргу коментував Арсен Климович Турчин – начальник будівництва Сосонського рудника, або об'єкта під назвою "Факел".
– Видубецькі гори виявилися щедрі, – вів далі Турчин, – і ми будемо розробляти поклади відкритим способом. Це дасть величезний економічний ефект, якщо врахувати, що сосонська руда має високу валову цінність. Цим терміном ми визначаємо відпускну ціну металу, що його вміщує одна тонна руди... Будівництво розпочнемо із спорудження житла для робітників і службовців, дитячого садка, магазинів. План нашого міста готовий, і незабаром архітектори зможуть доповісти вам детальніше... Ще цієї осені почнемо прокладати залізничну колію від Косопілля до Сосонки і будівництво греблі на Русавці, щоб весняні води вже заповнили водоймище.
– Яку площу займе Русавське водоймище? – запитав Гайворон.
– У межах п'ятисот гектарів, – Турчин обвів олівцем площу на карті.
– У попередньому проекті водоймища не було, – сказав Гайворон.
– Так, Платоне Андрійовичу, не було, – погодився Турчин – Але зараз виникла необхідність збудувати й збагачувальну фабрику... Води треба – море... У вас ще є запитання?
– Є. Скільки гектарів землі займе "Факел".
– Я вже говорив, що перша черга будівництва – кар'єрні поля й збагачувальна фабрика з усіма службами – займуть дві тисячі гектарів.
– Ясно? – запитав Валинов.
Гайворон не відповів.
– Уряд республіки звернувся з листом до колгоспників Сосонки, – сказав Мостовий, – і до районних організацій, сподіваючись, що ми всі правильно зрозуміємо важливість "Факела" для країни й передамо ці землі в розпорядження відповідного міністерства. Я ознайомлю вас з цим листом перед тим, як вручимо його членам колгоспу "Рідне поле". Усі збитки, пов'язані з будівництвом об'єкта, держава відшкодує артілі. Гадаю, що комуністи Сосонки, всі колгоспники гідно зустрінуть будівельників.
– Що скажете, товаришу Гайворон? – поцікавився Валинов.
– Я нічого не можу зараз сказати.
– Як це зрозуміти? – Валинов усім тулубом повернувся до Гайворона. – Ви повинні доповісти бюро, як іде підготовка до будівництва і так далі.
– Нічого я не можу вам доповісти, бо сам тільки тепер дізнався про масштаби будівництва, – промовив Гайворон. – Я думав, що йдеться про сто п'ятдесят – двісті гектарів, а виходить, що ми повинні віддати майже всі наші поля.
– Що за настрої? – встав з місця Валинов. – Ви повинні радіти, що такий об'єкт споруджують саме у вашому селі, що вам виявлено таке високе довір'я. Вам що, жалко землі, товаришу Гайворон?
– Жалко.
– Чуєте? – Валинов звернувся до Мостового. – Це говорить не обиватель, а голова колгоспу, член бюро! Це ж хуторянська психологія. Моя земелька, мій садочок...
– А вам не жалко землі? – тихо спитав Платон.
– Ні. Якщо треба – значить, треба, – відкарбував кожне слово Валинов. – У нас землі вистачить.
– Ми повинні думати з вами, товаришу Валинов, не лише про сьогоднішній День, – Гайворон почув голос Турчина. – Мені, наприклад, шкода сосонських полів... і я розумію душевний стан людей, які виросли на тій землі... І Гайворона розумію.
– Звичайно, звичайно, Арсене Климовичу, – виправдовувався Валинов, – але зараз нам не до лірики. Треба зобов'язати рішенням бюро товариша Гайворона забезпечити в Сосонці організовану зустріч перших будівельників, підготувати відповідні виступи, і взагалі атмосферу, настрій... і негайно провести збори...
– Рішеннями атмосфера й настрій не створюються, і те, що ми будемо робити, йтиме не від наказу, а від сердець, – одказав Гайворон. – А щодо моєї хуторянської психології, яку ви вбачаєте в любові до "земельки" й "садочків", скажу вам, товаришу Валинов: з такою "психологією" я й помру, бо я хлібороб.
– У першу чергу ви – комуніст! – патетично вигукнув Валинов.
– Тому я понад усе люблю нашу землю.
– Товариші, здається, ми трохи відійшли від теми, – бажаючи припинити суперечку, сказав Мостовий.
– Усе по темі, Олександре Івановичу, – задумливо мовив Турчин.
– Гаразд, – примирливо посміхнувся Валинов, – будемо сподіватися...