Гілея

Такий гість, а ти... Мірошник прийде, Роман Олексійович.

– Чого ж ти зразу не сказав? – забігала по хаті Тетяна. – Настуню, давай скатерку, а ти, Ільку, гусака лови... та вишнівки вціди, а ти, Петю, до баби Свиридихи збігай, хай перваку дасть... Чим же я його частуватиму?! Хоч би хліба свіжого була спекла... Васю, біжи до тітки Софії та позич, вона пекла вранці... Любко, Наталочко, картоплю обирайте, а ти, Настуню, в печі розпалюй...

Взвод чітко виконував команди і розпорядження, і за якусь годину було вже в хаті прибрано, піл і лежанка застелені килимками, на стінах з'явилися вишивані рушники, біліла найкраща скатерка на столі, а в печі варилося і смажилося. Взвод вмивався, одягав чисті сорочки і платтячка, хоч одержав наказ: як тільки прийде гість, вилазити на піч і – ні пари з уст. Носами не шморгати, ногами по черені не гамселити, не дражнитися, не кричати, їсти не просити... Щоб не було й духу вашого чути.

Настуня теж вирядилася, як до вінця. Та все перед дзеркалом викручувалася і весела була. Тетяна й собі прибралася: спідниця синя, сорочка з поликами, ніби помолодшала на десять років.

Ілько гусячим салом змастив чоботи, черевики й черевички.

– Жаль, Настуню, що твоїх чобіт не забрали в шевця, – шкодував Ілько, – оце б і взула.

– Я піду заберу, – вихопився Петрусь і чомусь злякано подивився на батька.

– Малий ще чоботи замочувати, – сказав батько.

До хати Сторожуків під'їхав райкомівський віліс.

Взвод миттю опинився на печі, заметушилася по хаті Тетяна, завмерла біля припічка Настуня, а Ілько вибіг на подвір'я. Роман Олексійович узяв з машини якогось пакунка і сказав шоферу:

– Заправишся і назад, бо ніколи нам з тобою.

– Добрий день у вашій хаті, – Мірошник подав руку Тетяні й Настуні.

– Раз, два, три, – прошепотів на печі Петрусь.

– Добрий день! – дружно привіталися школярики.

Мірошник роздягнувся, вийняв з пакунка цукерки і подав дітям, пляшку горілки і вина поставив на стіл.

– Руки помити? Настуню, полий Роману Олексійовичу, – почала приходити до пам'яті Тетяна. – Звиняйте, що мила пахучого нема, якраз вийшло...

Поки Мірошник мив руки, Тетяна все, що мала, виставила на стіл. Настуня черпала з баняка теплу воду, і Мірошник бачив, як тремтіла її рука.

Посадовили Мірошника на покуті. По праву руку сів Ілько, по ліву на краєчку стільця примостилася Настуня, а Тетяна й не присіла: накладала в миски та припрошувала:

– Беріть, Романе Олексійовичу, та вгощайтеся, чим бог послав.

– У вас бог щедрий, – засміявся Мірошник.

– А ми гусака для вас зарізали! – пояснив з печі Василько.

– Та замовчи ти, – почервоніла Тетяна.

Ілько довго примірявся, з якої ж пляшки наливати: зі своєї – може, розгнівається секретар, почати з його пляшки – незручно.

– Я вам нашої наллю, Романе Олексійовичу, – все ж таки запропонував Ілько.

– Давайте, – погодився Мірошник, наливаючи Тетяні й Настуні червоного вина. – Хочу випити за ваше здоров'я, Тетяно Василівно.

– Спасибі вам, – пригубила Тетяна. – Такі ми раді, що ви завітали до нас. Якби в бога вірила, то в Лавру Київську пішла б помолитися за вас.

– То далеко, Тетяно Василівно...

– Ви вже мене простіть за той гріх... Люди брали, то і я взяла на своє нещастя.

– Годі тобі, мамо, – тихо сказала Настуня, боячись і поглянути на Мірошника.

– Все в житті трапляється, – наливаючи по другій, заспокоїв дружину Ілько. – За ваше здоров'я, Романе Олексійовичу...

– Е, ні, – заперечив Мірошник. – За Настуню вип'ємо.

Настуня, опустивши голову, навмання підняла чарку.

– Ти чого ж це, як засватана? – кинула Тетяна.

Настуня повільно підняла голову, і на Мірошника глянули глибокі сині очі. Вони були неприродно великі, насторожені і світилися задумою.

– А Настуня заміж вийде за міліціонера, – повідомила Наталка. – Мама казала...

– За Милентія Магура, – уточнив Васько. – У нього наган є... і бомба...

Якби й розірвалася бомба, то Настуня легше перенесла б цей вибух, аніж оці дитячі голоси.

– Що ви там плещете язиками?! – прийшла на виручку дочці Тетяна. – Ну й діти пішли...

– Тим більше треба випити, – сказав Мірошник, відчуваючи, як щось похололо в серці.

– Вони вам наговорять! Та беріть же закушуйте, Романе Олексійовичу, проси, дочко, – приказувала Тетяна.

– Будь ласка, їжте, – ледве ворушила губами Настуня. – А заміж я не збираюся...

– Ой боже мій! – згадала Тетяна. – А я ж квашених яблук не внесла. Ільку, ходи сніг відкидаєш та присвітиш мені...

Ількові не дуже хотілося оце зараз іти до льоху, але Тетяна вже й хустку накинула.

– Я хочу випити за тебе, Настуню, – сказав Мірошник, коли за Ільком зачинилися двері. – Хочу, щоб ти була щаслива...

– Спасибі, Романе Олексійовичу, але у вас чарка не повна.

– Ні, ні, досить, – Мірошник затримав руку дівчини.

Настуня відчула ніжний потиск. Треба було б вирвати руку, але це було так приємно...

– Ну, вип'ємо, – нарешті промовила вона. – Я теж хочу, щоб ви були щасливі, Романе Олексійовичу.

Настуня бачила, як раптом змінилося обличчя Мірошника, ще хвилину тому він був веселий, а зараз дивився на неї сумно-сумно.

– Чого ви так дивитеся на мене, Романе Олексійовичу? Ви щось пригадали, так?

– Ні... Мені просто... хороше з тобою, Настуню... Не хочеться їхати в ці білі сніги і...

– Чому... зі мною? Я... я не розумію, щось таке говорите, – Настуня десь розгубила слова. Коли б швидше мати прийшла, майнула думка, а може, він зовсім не те говорить, що вчувається їй? Боже, що вона сказала йому? Що він подумає про неї?

– Я сказав, – вивів Настуню із збентеження Мірошник, – що мені з тобою хороше... Що ж тут незрозумілого?

Настуня зірвалася із стільця, забилася в куток, де стояли рогачі, і перелякано дивилася на Мірошника. П'ять пар оченят з цікавістю дивилися, не зовсім розуміючи, чого це Настуня втекла від цього доброго дядька. О, тепер встає з-за столу і дядько. Підійшов до Наступі, взяв її руку і щось говорить. Не чути, – з печі виглядають голови.

– Після тієї зустрічі в степу я часто думаю про тебе, – тихо сказав Мірошник. – Думав, забуду – і не можу... Красу твою забути не можу... Очі твої... Я повинен це сказати, Настуню, бо не знаю, коли ще побачу тебе...

– Чого це ти, дівко, біля рогачів стоїш? – На порозі мати з мискою яблук, а за нею батько, припорошений снігом.

– Я не знаю, – перше, що спало на думку, сказала Настуня, – щось кипіло в печі...

– Нам здалося, – підтвердив Мірошник.

Сідайте до столу, а воно собі хай кипить, – припрошував Ілько. – Ну й мете! Як це ви поїдете, Романе Олексійовичу?

– Якось доберемося.

Мірошник так і не сів до столу, бо ввійшов шофер:

– Поїдемо, Романе Олексійовичу, бо замете дорогу.

– Справді, пора, – подивився на годинника Мірошник і почав одягатися.

Ілько щось шепнув Тетяні, вона вийшла в сіни і подала Мірошнику невеличкий згорточок.

– Це вам трохи м'яса та сала, не погребуйте, Романе Олексійовичу. І яблучок дам...

– Та що ви, Тетяно Василівно! – замахав руками Мірошник. – Не треба, нічого не треба.

– Дружині гостинчика передасте, а діткам яблучок, – не відставала Тетяна.

– Тетяно Василівно, – відвів її руки Мірошник. – Нема у мене дружини.

– А де ж вона? – здивувалася Тетяна, мовби й справді цього не знала.

– Нема, – посміхнувся Мірошник. – Сам живу...

Ілько з Тетяною провели Мірошника до воріт. Весь взвод припав до шибок, не розуміючи, чого стоїть у кутку Настуня, та ще й, дурна, плаче.

* * *

Тетяна прибирала зі столу сама, бо в Настуні розболілася голова і вона лягла на своє вузеньке ліжечко, що стояло в комірчині, ще й рядно на одвірки почепила, бо дверей не було.

Ілько сидів біля печі і курив, пускаючи дим у комин.

– От якого гостя мали, Таню! – аж сяє Ілько.

– Твоя правда, не в кожного секретар районної партії обідає, – погоджується Тетяна. – Простий хлопець...

– Солдат...

– І видно, що без ока жіночого живе – худий... Чи він розведений, чи й не женився?

– То його діло... Жаль, що я його про курси не розпитав, як воно там буде. На державному пайку чи на своїх харчах?..

– Тобі ті курси потрібні, нещастя моє! – згадала свою біду Тетяна.

Зараз почнеться, подумав Ілько, і почав одягатися.

– Куди ж це ти? – спитала Тетяна.

– Чоботи Настині візьму.

– Та не барися ж! – наказала Тетяна.

Ілько через став, по льоду, добрався до виселка і постукав у Миронові двері.

– А я вже чекаю! – радісно зустрів швець Ілька. – Могорич з тебе. Не чоботи, а картинка писана. Хай хоч на ковзанах, хоч на підошвах – не порве.

Мирон дістав з-під лави невеличкі хлопчачі чобітків витер рукавом переди і подав остовпілому Ількові.

– Ти... ти що мені даєш, Мироне? – здивувався Ілько. – Це не мої... Я просив, щоб на підборах височеньких, і мірку ж ти знімав.

– Як не твої? – і собі здивувався Мирон. – Я ще не осліп. Що було сказано, те й пошив!

– Що ж тобі було сказано? – нічого не міг збагнути Ілько.

– Спочатку ти мені сказав, щоб тобі шити...

– Казав...

– Потім з Тетяни звелів мірку зняти...

– Ні, для Настуні сказано було тобі шити!

– Правильно, – погодився Мирон. – Я уже й колодку вибрав по мірці та якось прибіг твій Петрусь і каже: "Сказала вчора вночі мама, щоб на мене чоботи шили". Ось і пошив... Зносу не буде, чи на ковзанах, чи так на...

– Як бідному женитися, то й ніч мала, – сказав Ілько, загорнув чобітки в мішечок та й пішов додому.

9

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Кожного ранку капітан медичної служби Іраклій Давидович Гогоберідзе доповідав генералу про стан хворого. Криза минула, і Запорожний почував себе краще.

– Ти, Іраклію, постав мені його на ноги, – просив чи наказував Чоботар, – одне слово, відремонтуй капітально.

– Я все зроблю, товаришу генерал, буде як штик, – запевнив капітан.

Коли Івана привезли до санчастини аеродрому, Чоботар наказав було підготувати літак і везти Запорожного до Києва, але Гогоберідзе запротестував, вбачаючи в цьому посягання на його лікарську честь і авторитет.

– Через місяць, Дмитре Корнійовичу, ви зможете послати його в політ, за це відповідаю я, – сказав Іраклій. – І я був би поганим лікарем, якби погодився на евакуацію, так? – ставити категоричні запитання було звичкою Гогоберідзе.

Генерал погодився, а що хворих серед льотного складу й обслуги аеродрому тоді не було, то Іраклій Давидович весь свій час віддавав Івану.