Каміння тут вистачить, часу. У нас теж, здається мені, цілком досить. А глину будемо від озера з того боку приносити. Так схвалюємо, хлопці?
Пропозиції схвалювалися одноголосно і дружно. Схвалили також і першу Романову пораду — вивчити острів. Це, зрештою, було конче потрібно для них, щоб точно знати, скільки тут горіхів, яка птиця й звірина живе. Останнім пунктом "протоколу" Олег слово в слово записав лаконічну фразу Вані як наказ старшого: "Ранком щодня, доки спить поранений, замість фіззарядки, навчати Романа плавати..."
Олег економно, але досить повно виклав свій "протокол" на трьох сторінках записничка, і хлопці повернулися до куреня виконувати ухвали. Ваня розпорядився:
— Юра чергуватиме біля хворого і лагодитиме зі мною сітку. Роман з Олегом підуть на розшуки пристойних консервних банок.
— Ві єсть совієцькі піонірі, з літака Вейгта? Ві спа-саль моя жізен?..— з важким передихом раптом озвався поранений льотчик.
— Такий закон радянських людей: пораненому, нехай і ворогові, у нас не мстять. Але... судити ще будемо, після того, як... випишемо з цього,— Ваня показав рукою на благенький курінь,— з цього госпіталю.
Німець кілька разів заплющував і розплющував очі, ніби намагаючись збагнути щось складне і незрозуміле для нього.
7
Тільки після довгих поневірянь та нервування Адамові Безруху вдалося добитися до генерала. Генерал був надміру зайнятий, це бачив і розумів Безрух. Але ж він, як агент райху, виконував завдання саме цього генерала. Щоправда, він спізнився. Та хто ж знав, що так раптово розпочнеться давно очікувана війна!— Ваш наказ виконано, пане генерал, дочка генерала Дорошенка з усіма належними документами ось який уже час на моїх руках! — відрапортував Безрух.
Генерал тільки самозакохано всміхнувся. Без будь-якої потреби лапнувся за зброю на добротних ременях з блискучими латунними пряжками.
— На руках? — перепитав, майже глузуючи.
— На руках. Звісно, не в буквальному розумінні, пане Яуге. Годують, панькаються з мого наказу. А війна ж і до Гамбурзького порту добиралася вже кілька разів...
— Досить! Ви злочинно спізнилися з виконанням наказу,— різко перебив генерал.— Тепер можете викинути цього виродка хоч псам голодним, не той час.
— Але ж...
— Не той час! Дитина потрібна була тоді, бо... нам потрібен був генерал Дорошенко. Зрозуміло? Викинути геть! Зрозуміло чи ні? А втім... удочеріть те щеня радянського генерала... Може, воно згодиться іншим органам райху...— Генерал уже нервувався. Раз у раз відчинялися двері, просовувалася голова ад'ютанта, але тут же зникала за енергійним помахом руки генерала: "Ні". Безрух зрозумів, що програв у цій операції. А можна ж було ще в перший день війни повернути Дорошенку дитя, дістати поцінну винагороду і працювати "на трьох богів". Тепер же всі три "боги" не потребують його найретельніших молитв.
"Майже всі",— мало не вголос спохватився. Бо архангели третього, найзахованішого божества, ще й сьогодні платять Безруху гроші, вимагають праці.
До представників цього третього "бога" і вдався Безрух, вийшовши, власне вискочивши, від пересиченого першими воєнними успіхами генерала.
За документами, це були звичайні собі кореспонденти нейтральної іспанської преси, насправді... спеціальні співробітники відповідного департаменту на заокеанськім континенті. Що саме їм було потрібно, обер-лейтенант Адам Безрух міг лише догадуватися. Але, задавнім правилом шпигуна, не вдавався до з'ясування тих потреб заокеанських інформаторів. Навіть те, що справжнім іспанцем був тільки один з них, а двоє інших — з штату Біскайя, Безруха мало обходило. Сам він був "принциповий інтернаціоналіст".
— О-о! Сеньйор Безрух в чудовому настрої. Скільки?— вигукнув довготелесий "іспанець" із штату Біскайя, імітуючи пучками підрахування грошей.
— Відклав розмову,— видихнув Безрух. Він не хотів відверто висловлювати своє "незадоволення" рішенням генерала.
Довготелесий кмітливо присвиснув. Перечекав, доки захеканий поспішанням Адам Безрух сяде за стіл на лаві в цій радянській хаті "майбутнього комунізму", як, іронізуючи, називали вони хату літньої колгоспниці на околиці села, під лісом.
— Відклав генерал розмову, але я... Я так йому і сказав, що нянькою того генеральського щеняти не буду!
— Ого! Такого героїчного вчинку від вас я не чекав, але вважатимемо, що ви його зробили. Вірно, сеньйор
Адам? А ще вірніше буде, коли сеньйор прародитель людства так само мудро поведеться й надалі. Дитя — справді зайвий клопіт для обер-лейтенанта такої армії! Бойовий успіх за успіхом. На якого диявола, скажіть, будь ласка, їм отой виродок?
— Вам він, правду кажучи, теж на такого самого диявола потрібен,— перебив скучним голосом Безрух.
— Нам теж,— охоче згодився високий "іспанець".— Але наші господарі працюють не тільки на себе і не тільки для сьогоднішнього дня, а й для завтра. Для завтра, зрозумійте, Безрух! У них — бізнес...
Високий замовк, набиваючи тютюну в товсту обгорілу люльку з вигнутим чубуком. По тому, як поглянув на нього Безрух, він безпомилково зрозумів, що торг з Ада-мом уже відбувся. Лишилося лише — сскільки та... хіба що деякі формальності.
— Скільки? — запитав півголосом уже спокійний Безрух.
— Як і вчора. Попит на такий товар невеликий, але наше слово — закон! Як і вчора.
— А формальності? — допитувався Безрух, як ділок, даючи тим зрозуміти, що він згоден.
Десь біля печі з полу для спання підвівся другий "іспанець" і, трохи подлубавшись у спідній кишені, простягнув Безруху папірець — заготовлену для відправки телеграму.
— Тільки підписати і відправити з штабного телетайпу оцю телеграму,— промовив англійською мовою.
Телеграма була коротка, друкована на машинці. Безрух швидко перебіг її очима і, ніби тарілку, простягнув той папірець до високого — мовляв, кладіть.
— Відразу ж після підписання і відправки телеграми одержуєте половину, але... пристойними німецькими марками. Другу половину, доларами, одержите на сусідній залізничній станції, як тільки вирядите нас двох поїздом, а ще краще — авто аж до передових частин наступаючих військ фюрера.
Безрух усе ще тримав простягненою руку з папірцем. Уста розпливлися в ядучу посмішку невіри.
— "Расскажите вы ей, цветы мои..." Ах, ви не розумієте наших благородних романсів. Коротше кажучи: перша половина кладеться на стіл при урочистім підписанні цієї хартії майбутньої долі генеральської доньки.
Валюта... Власне, валюта на території райху нехай буде і в марках. Але в порту мені потрібні долари! Я їду туди, отже, ви розумієте, як мені потрібна міжнародна валюта!..
Високий мить повагався і, то більше для форми, потім рішуче подав руку. Згода, цілковита згода, хоч шановний Адам... шкуру дере з свого ж брата, таємного співробітника.
Адам Безрух поклав папірець на стіл, пригладив його мізинцем правої руки, ще раз перечитав і в двох місцях оглядно виправив текст. Високий відрахував йому фашистські марки, викладаючи їх стопками поруч з телеграмою. Безрух переписував виправлену депешу на військовий бланк, але крадькома з насолодою стежив за руками "кореспондента", які з витренованою ритмікою відраховували кредитки. І коли "покупець" з розмахом азартно пришльопнув по стопці останньою кредиткою, Безрух пригнувся і добросовісно підписав своїм звичним розчерком телеграму:
"... Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом нейтральний порт Сетубал здати міс Гревс Катабанья три обер-лейтенант Адам Безрух".
Підписав і відсунув мізинцем. Не спиняючи руху, важко поклав долоню на купу грошей. Нестримна посмішка задоволення, немов у дзеркалі, відбилася такою ж посмішкою перемоги на обличчі його щедрого покупця.
Господиня дому, літня жінка, ще з минулого вечора і цілу ніч вирішувала свою долю, долю хати, господарства під лісом у селі, долю якогось життєвого затишку. Вслухалася в незрозумілі їй гарячі розмови і по закінченні торгу старанно прибрала, підмела хату. Аж тоді тихо вийшла надвір.
Постояльці прифронтової лінії ніби й не помічали її. Лише бачили, як вона потім поралася в дворі, але... до ночі не повернулася в дім. Обер-лейтенант Безрух, єдиний з чотирьох постояльців, чудово говорив рідною їй мовою. Чи таку натуру нестримну мав, хизуючись перед чужою жінкою, а чи з інших якихось міркувань проговорився про якусь генеральську доньку, яку він нібито для безпеки в перший день війни вивіз з прикордоння до своїх знайомих у одне портове місто.
— Сирота. Майже безпритульне дитя, а тут така війна! Ледве вихопив, урятував...— хвалився обер-лейтенант добротою сердечною.
Навіть повірила жінка: чого не буває на світі. Цілком можливо, що фашист щось має в серці, коли так піклується про дитя. Про те, хто той жорстокий генерал, навіть хто мати, неоглядна жінка не допитувалася, бо вже вирішила кинути хату, господарство і піти десь пересиджувати війну вдвох з невісткою-солдаткою.
Фашистські вояки, її пожильці, пізно повернулися на квартиру і, хоч збагнули, що лишилися самі на господарстві, не надали тому особливого значення. Все одно мали виїздити.
Другого дня вирушили назад по трасі до найближчої залізничної станції. Документи у всіх були, як кажуть, у повному ажурі. Військова підлеглість для кореспондента була на війні скоріше умовністю, а в такій гарячковій хапанині переможців, кому там буде час цікавитися ще й ними.
Якихось два десятки кілометрів буде найбезпечніше їм пройти пішки. Тепер тут стільки ходить їхнього брата. Дороги ні в кого не питали, щоб не викликати підозру. Десь вночі в лісі їх і застала страшна грозова злива. Ні повернутися назад, ані йти в таку негоду далі не було рації. Довелося ховатись під найгустішими деревами, тулитися попід ними, перечікувати...
Цілісіньку ніч ішов заливний дощ. Громовиця спалахувала майже по всьому небесному свічаді. Хмари несподівано закрили небо, зірки, уламок місяця, і ніч, ще звечора світла, відразу обернулася на непроглядну темінь.
Марія Йосипівна спинила автомашину з дітьми в непролазному лісі. Дощова злива зараз була їй на руку, сприяла партизанським діям, але разом з тим позбавляла можливості маневрувати автомашиною. Навіть у такій гущавині та зарослях було небезпечно залишатися на одному місці з автомашиною, коли десь поруч проходив магістральний шлях.