Чи не трапилося чого з Женею? Хлопець мовчки скидає новеньке пальто з великим цигейковим коміром. Ліда тільки зараз зауважує "агрономову" обнову.
— Ти Женю бачив?
Юрко почервонів. Стали помітними невеличкі сузір'я веснянок на щоках і на носі. У Смугла довге кістляве підборіддя і немов обрубане внизу. Кажуть, що люди з таким підборіддям уперті, наполегливі.
— І Женю бачив, і Світлану. Вони вирішили танцювати до самого ранку. Там біля них крутяться симпатичні хлопці...
— А ти?— перебиває Ліда.
Юрко дивиться на носки акуратних дівочих чобітків. Куди вона зібралася в таку пору? Невже когось чекала? А може, десь була? Підвів голову. Тепер його очі навпроти її очей.
— Я їх поздоровив з Новим роком і поїхав до тебе. Це мені Світлана порадила... Світлана порадила поїхати.
— Світлана?
Хлопець прикусив язика, зрозумівши свою надмірну балакучість. Ліда насупилася.
— Що ж, проходь, гостем будеш. Першим моїм гостем у новому році.— Взяла його за руку, повела до столу.— Сідай, пригощайся.— 3 цими словами підсунула миску з яблуками, сама сіла навпроти хлопця. Юрко замком склав руки, затиснув їх поміж колінами. Було в погляді його серйозних очей якесь недвозначне запитання, що змусило Ліду зашарітися. Він розімкнув руки, ліву сховав під стіл, а праву поклав на дівочу долоню, яка лежала на столі. Ліда руки не вивільнила.
— Ти коли-небудь думав про Женине ставлення до тебе?
Він перестав посміхатися.
— Навіть не раз.
— А знаєш, що вона чудова дівчина?.. Ой, коли б я була хлопцем!
— Знаю,— тихо промовив Юрко.
— Ні, не знаєш!— гаряче заперечила Ліда.— Не знаєш, і тому багато можеш втратити. Кажу тобі чесно.
Він підвівся, став навпроти неї.
— Бачиш, Лідо...
Голос обірвався, немов від безсилля. Юрко кашлянув у кулак, неголосно продовжував:
— Можливо, моя увага до Жені була б далеко пильнішою, коли б...
Він нервово стиснув їй руку.
— Я вже давно кохаю іншу, Лідо! Давно! І ти це
знаєш. ;
Вона зробила заперечливий жест, іронічно-осудливо похитала головою, як молода вчителька, якій старшокласник несподівано признався у своїх почуттях.
— Це даремно, Юрію.
Він мовчки і благально дивився на неї.
— Я не заслуговую,— продовжувала вона так само з іронією, до якої додалася ще й скорбота.— І ні від кого не хочу приймати пожертв.
— Це зовсім не те, повір... Я думав...
Ліда не слухала.
— Я не вважаю себе нещасливою,— вона ніби виправдовувалась,— а тим більше зганьбленою. Навесні у мене буде дочка або син, і якщо до того часу не зможу порозумітися з Марчуком, то назавжди залишуся незаміжньою.
Юрко підвів чубату голову.
— Це ж заради чого?
Вона не розгубилася, бо подібні запитання ставила собі сотні разів.
— Бачиш, Юро, я не хочу ні від кого залежати, а тим паче вислуховувати будь-які докори. Кожна жінка перш за все повинна стати матір'ю — це її поклик. Певна, що ти правильно мене розумієш.
Юрко широким кроком пройшовся по кімнаті. Задума ніби захмарила його обличчя.
— Гаразд, не будемо про це. Відкладемо розмову до пори, коли твій обрій проясниться. Проясниться, Лідо.
Наблизився до неї, взяв за руки.
— Може, трохи прогуляємось? У новорічну ніч гріх сидіти самітницею.
Вона не посміла вдруге причинити йому біль, а головне — не хотіла довше лишатися з ним в кімнаті: що подумають дівчата, тьотя Фросина?
— Що ж, давай пройдемось, зустрінемо Женю...
Незабаром вони вийшли на вулицю. Зоряне небо перевертало догори Чумацький віз, відливалося морозяною імлою. Юрій легенько й трохи оддаль підтримував Ліду за лікоть, його обличчя поступово світлішало, зникав вираз кам'яної незворушності.
— А нинішній рік буде щедрий, пшеничний.
— Звідки тобі знати?
Юрко пояснив:
— Люди кажуть: раз осінь встеляється густими килимами, то нарік будемо з калачами. Тільки наш колгосп засіяв дві тисячі гектарів пшеницею. Дві тисячі гектарів! Ще ніколи стільки не сіяв. І вся вона добре зійшла, заврунилася.
Юрко сьогодні сам на себе не схожий, збуджений, балакучий — все розповідає про якогось агронома-дивака з Вінниччини, де минулої осені відбував практику.
Поволі підійшли до тролейбусної зупинки і довго стояли, чекаючи на дівчат.
* * *
Початок нового року посіяв між дівчатами зерна підозри й деякої відчуженості. Днів зо три Женя Корчинська ходила похмура, намагалася на подруг не дивитися. Ліда ж не відчувала за собою провини, трималася з Женею, як і раніше.
Пригадуючи новорічну ніч, вона дошукувалася причин непорозуміння між ними: за що Женя сердиться? Ну нічого ж не сталося. Геть нічого!
Пам'ятає, що, повернувшись до гуртожитку, застала в кімнаті Женю і Світлану. Збуджені, вони ділилися враженнями від карнавалу.
— Де це ти пропадала?—поцікавилася Корчинська.
Ліда розповіла про Юркові навідини.
— І ти всю ніч ходила з ним?—уточнила крижаним тоном подруга.
— Женю, будь ласка, не перебільшуй. Я лише пройшлася з ним до зупинки, щоб зустріти тебе і Світлану. Чи ти вважаєш, що я запрошувала його в гості за твоєї відсутності?
Може, на тому все й скінчилося б, коли б до розмови не приєдналася Світлана.
— Женя ревнує — жах!—сказала вона, підкреслено розтягуючи слова.— Адже ревнуєш, Женько, признайся?
Корчинська якусь хвилину боролася зі своїм гонором, але витримки не вистачило: вона швидко роздяглася, бухнулася в постіль, згорнулася бубликом, а відтак тихо заплакала. Світлана з Лідою перезирнулися. Обидві, не змовляючись, підсіли до Жені на ліжко.
— Ну, чого ти?
Женя мовчала.
— На кого ти образилася — на мене чи на Світлану?— допитувалася Ліда.— Чи ти подумала, що я зазіхаю на твого "агронома"?
— Знаю, що ніі— крізь сльози погодилася Корчинська.— Зате він., тільки про тебе й говорить...
— А хто ж йому заборонить?— зауважила Світлана.— Не чекала від тебе... Скажіть, будь ласка, її не покохав той, кого вона уподобала! Ну, а якщо продовжити цю лінію за межі твоєї особи, то Юрко Смугло повинен заявити таку ж претензію Ліді. А Ліда в свою чергу...
— Замовкни, Світланко!— попросила Ліда.
Торочко крутнулася до столу, вхопила графин, вибігла з кімнати. Ліда тільки цього й чекала. Вона обняла Женю, торкнулася гарячими губами її щоки.
— Коли б знала, на поріг не пустила б!
Корчинська випросталася.
— Годі про це. Не докучайте і не чіпайте мене. Сама в усьому розберуся.
Ліда потисла під ковдрою холодну Женину руку.
Тим часом повернулася Світлана. Налила склянку води.
— Пий і втихомирся. Не забувай, що Ліда потребує спокою,— додала пошепки.
Женя промовчала, покірливо напилася холодної води з Світланиних рук.
Тижнів за два після Нового року до них завітав Юрко. В кімнаті була лише Женя. Не знати, про що вони говорили, принаймні, розмова відбулася серйозна, бо Ліда застала обох знервованими: Юрко стояв біля вікна і старанно тер підборіддя, а Женя низько схилилася над книжкою з очима, повними сліз. Ліда кивнула Юркові головою й заспішила — їй, мовляв, треба ще збігати...
— Не вигадуй!— крикнула несподівано різко Корчинська.— Хочеш залишити нас віч-на-віч? Щоб порозумітися? Ми вже й так добре порозумілися.. Надзвичайно добре!
Женя відштовхнула подругу й вискочила в коридор. Ліда побігла слідом. Коли, похнюплені й стишені, вони повернулися до кімнати, Смугла вже не було.
— Як це недоречно,— через деякий час озвалася Корчинська.— За тиждень практика, а я ніяк не вгамуюся. Тебе і Юрка мордую.
За скельцями великих окулярів світилися спокійні розумні очі — Женина розсудливість брала в ній гору...
Юрко довго не приходив. Забіг, правда, на хвилинку перед Восьмим березня, побажав дівчатам щастя-здоров'я, подарував усім трьом по гвоздичці, підкреслено чемно потис кожній на прощання руку. Після його відходу Женя й собі кудись-зникла, а Ліда полегшено зітхнула.
— Думаєш, він облишить тебе?— ковзнувши поглядом по Лідиній помітно виповненій фігурі, запитала Торопко.— Коли б не так!
Через деякий час Смугло навідався знову. Зустріли його три пари насторожених дівочих очей. Юрко знітився.
— Тебе, Світланко, на хвилину можна?— І немов побоюючись, що йому відмовлять, проникливо додав:— Буквально на одну хвилинку.
— Із свідками чи без свідків?
Юрко, потупившись, мовчки вийшов у коридор. Світлана очима попросила дозволу у подруг — йти чи ні?
Ліда з Женею перезирнулися.
— Значить, дозволяєте. Зрештою, у мене з Юрком ніколи не було секретів.
— Зате вони є у Юрка,— напівтихо зауважила Женя. Верхня губа у неї зрадливо тремтіла.
Подругам стало шкода цієї мініатюрної, ладної дівчини, такої щирої, уважної. Було шкода її безвзаємної любові. А як допомогти?
Світлана одягла голубеньке, вже добре поношене пальтечко, хлоп'ячу шапку-вушанку, постояла з хвилину біля дверей, посварилася на товаришок.
— Ви ж тут без мене ведіть себе чемно. Якщо будете цяцями, куплю в гастрономі щось поласувати.
— Іди вже!— Ліді здалося, що Світлана навмисне затримується.
Юрко зустрів дівчину ще більш насупленим, ніж тоді, коли виходив з кімнати.
— З твого дозволу наставлю вуха,— сказала Світлана. В її чорних очах танцювали лукаві вогники.
"Агроном" мовчки дивився собі під ноги, ніби вирішував — варто чи не варто довіряти їй свої сердечні таємниці. Але ж кому тоді довіритися? Адже тільки з Світланою міг говорити про Ліду.
— І оце ти мене кликав, щоб я балакала, а ти мовчав? Потім ти мовчатимеш, а я говоритиму... Так?
— Світлано,— попросив він.— Давай поїдемо в ботанічний...
— Або в зоологічний,— не вгамовувалася Торочко.— На звірів подивимося, себе покажемо.
Він не зважав на її жарти.
— Краще в ботанічний — до нього ближче і там завжди тихше.
Всю дорогу Юрко мовчав. Озвався, коли вони нарешті опинилися на безлюдній алеї.
— Мені дуже соромно перед тобою. Дуже соромно. Вибач, будь ласка, за турботу.
Світлану завжди смішила його манера говорити, повторюючи закінчення фраз.
— Скажи, будь ласка, як до мене ставиться Ліда? Мені конче треба знати. Конче треба. Через п'ять днів я їду на практику. З тяжким серцем їду. З тяжким серцем.
Від морозу чи хвилювання виразніше проступили веснянки на Юркових щоках.
— Нічого нового не скажу тобі, Юрцю. Женя була дуже закохана в твою особу, а нині гнівається. Ну, а Ліді, ти сам розумієш, зараз не до тебе.
Юрко похнюпився.
— Женя тобі більше до пари. Чесно, Юрію. Кажу, як брату. Віриш?
— Я Женю поважаю, але люблю Ліду.