– Якщо Аллах того бажає...
– Торік я чув, ви сиділи у в'язниці.
Ебу-Бекир зненацька чхнув. Кава з фільджана хлюпнула на коліна. Він поспішно поставив фільджан на тацю. – Але це була, певно, брехня? Чи не так?
– У в'язниці, кажете? – знизав плечима вчитель. – Мабуть, хтось бажане видав за істину. А ви, побачивши мене на волі, засмутилися, Ебу-Бекир-ефенді?
– Ну, що ви!.. – розвів той руками. – Просто ми довго про вас нічого не чули, от і все...
– Я викладав у міністерській школі в Айвасилі. – Почувши ці слова, Аджи Ербаїн, Ебу-Бекир та Джемаледин перезирнулись.
– У міністерській школі?.. – Ебу-Бекир підняв голову, вирівняв спину і, кліпаючи очима без вій, недовірливо витріщився на вчителя. – І ви залишили Айвасиль? Це прекрасне село? І знову приїхали в степ, де не росте навіть домуз-тамир[54]?
Тихо відчинилися двері, і зайшла молода жінка. На голові вишита золотом феска з китицею, що спадала на рум'яне обличчя, на поясі блакитна шовкова хустка з торочками. Вона принесла лише один фільджан кави. Опустившись на коліно, обережно поставила його перед учителем і неквапливо вийшла.
– Так! – відповів учитель після того як жінка пішла.– Саме так і залишив!
– Дивна ви людина... – сказав Джемаледін-бей. – Людина завжди прагне до кращого. А у вас все навпаки.
– А хіба Харджибіє погане село? – глянув на нього Усеїн. – Якщо це так, то чому ж ви самі звідси не їдете? Селяни запросили мене, от я й приїхав. Не зміг відмовити. А по-вашому, я зробив щось не так?
Джемаледин-ефенді зняв із голови каракулеву шапку з пласким верхом, великою червоною хусткою витер чоло, шию і знову натягнув шапку на пітну голову.
– Селяни? – перепитав він. Від хвилювання його обличчя розчервонілося, а на шиї набряк живчик. – А хто це такі – селяни?
– Люди, що мешкають у селі, – незворушно відповів Усеїн-оджа.
– Вас запросили в село оці брудноп'яті, наче вони тут господарі?!– гаркнув раптом Джемаледин диким голосом. – Але ж господарі – ми! – різким жестом руки показав на тих, що сиділи в кімнаті. – І вам, Усеїне-оджа, це мусить бути відомо!
Аджи Ербаїн сидів, відкинувшись на притулену до стіни подушку, витягнув одну ногу, а другу зігнув у коліні. Він ривком відірвав спину від подушки.
– Даруйте, – з металом у голосі мовив він, звертаючись до Джемаледина.– Ми побачилися з Усеїном-оджею через три з половиною роки. І замість того, щоб розпитати про його здоров'я, почали з ним сваритися. Це не по-мусульманськи, агаларе. Якщо у вас є серйозна розмова до Усеїна-оджи, знайдіть для цього інший час та інше місце. А зараз учитель– гість мого дому. Не забувайте цього, агаларе.
– Я не сварюся, Аджиредине! – примирливо обізвався Джемаледин-бей. – Я просто хотів зайвий раз нагадати... Каже, селяни запросили! А ми? Ми його запрошували? Скажімо, вам, Аджиредине-ефенді, було відомо, що Усеїн-оджа повернеться в Харджибіє?
– Так, було відомо, – відповів Аджи Ербаїн, опустивши очі. – І прошу вас залишити цю розмову! – сказав Аджи Ербаїн і присунув фільджан з кавою до Усеїна-оджі. – Прошу, пийте!
Джемаледин і Ебу-Бекир перезирнулись, дивуючись підкресленій делікатності Аджи Ербаїна, його шанобливому звертанню до вчителя, і знизали плечима.
– Нічого не розумію, – буркнув Ебу-Бекир.
– А я навпаки, все дуже добре розумію, – пошепки відповів Джемаледин і посміхнувся, скоса глянув на нього і зарозуміло підняв брову.
– А як там у ваших краях?.. – запитав Адиль-бей вчителя, аби повернути розмову в інше русло. – Що цікавого в задиристих татів[55]? Як поживають? Чи живуть, як і раніше, одним лише таке пите [56]?
– А що в них ще може бути? Калакай [57] чи свіжа баранина? – мовив Джемаледин і хихикнув, задоволений своїм жартом. – Щоб спекти калакай, потрібне вершкове масло. А де тату його взяти?
– Справа не в таке пите, – мовив учитель, насупив брови, відсьорбнув кави й поставив фільджан на тацю. – Тати володіють великими виноградниками, прекрасними садами. Напевно, на світі немає таких фруктів і ягід, яких би вони не збирали...
– А в нас, ногайців? – перебив його Ебу-Бекир.– У нас – пшениця! М'ясо!..
– Про що це свідчить? – посміхнувся Усеїн-оджа.– Про те, що і тати, й ногайці можуть мати все, що їм треба: фрукти, пшеницю, м'ясо.
Розмова потекла в нове русло, але її зухвалий тон не змінився.
– У нас так багато розумників... – з усмішкою мовив Ебу-Бекир. – Ось ви, наприклад, три роки їли наш калакай, а не здогадалися привезти хоча б одну гарбу цибулі. А могли ж домовитися з людьми в Кок-Козі... Велика, приплюснута цибуля, величиною з тарілку, солодка, як яблуко. Ви, звичайно, знаєте сорт, який я маю на увазі...
– Я не привіз цибулі, Ебу-Бекире-ефенді, бо я вчитель, а не комерсант, – відповів Усеїн-оджа. – І вважаю, що покликаний для важливіших справ.
Джемаледин і Аджиредин Емірзак-огли насупилися і, сидячи, погойдувалися, втупившись у фільджани, певно, роздумували, яка різниця між комерсантом і вчителем і хто з них важливіший.
Ебу-Бекир мигцем глянув на хазяїна дому і тоном скривдженої людини пробурмотав:
– Ми ж не хочемо даром...
– Розумію. У наш час ніщо даром не робиться, – відповів учитель, його погляд затримався на фільджанах, що стояли на тацях. Кава вже вихолола. "Випити залпом і розпрощатись". Та він помітив, що співрозмовники дивляться на нього, немов чогось чекають. – Але справа не тільки в грошах, – сказав Усеїн-оджа. – Дорога далека. Наші низькорослі коні швидко стомлюються. Селяни з-під Ай-Петрі воліють возити свій товар у Євпаторію, Мелітополь. А в ці краї не їдуть. Так заведено здавна. Чому – не знаю.
Один віз цибулі... Що значить для кожного з цих беїв один віз цибулі?.. Учитель розумів, що не може ця проблема серйозно їх турбувати. Цибулю згадали, щоб хоч якось кольнути його, підкреслити ще раз, що він не свій, не з місцевих, прибув сюди не з Сараймену, Кірлеуту, Казантипу, Такилу, Башаулу, Джавтобе, Казауду, Узунаяку чи з Ченгелеку – не з одного з цих степових селищ, а приваландався аж
з-під Ай-Петрі, із села Кок-Коз, де живуть, як вважають степовики-ногайці, лише норовисті люди. І цей оджа, анітрохи не кращий за своїх односельців, замість навчання і виховання дітей Харджибіє, засмічує їм голови богохульством, і декому вже добре замакітрив голови. Тому його несподіване повернення й заціпило сидячих тут агалар, роз'ятрило в їхніх душах старі рани...
Чому дивуватись? Адже ці агалари три роки тому вислали вчителя з села, і це, певно, коштувало їм чимало грошей. Адже в наш час за все платять: хочеш зробити комусь добро – плати, хочеш зробити зло – теж плати. Довелося їм, мабуть, підсунути хабаря спершу працівникам керченської, а потім і феодосійської поліцейських управ. Ці люди влітку і взимку бігали по волосних і земських управах, доводячи, що від учителя Усеїна Шаміля Токтаргази їм тільки збитки. Коли ж Трандафіліді нарешті витурив Усеїна-оджу з села, вони з полегшенням зітхнули. І раптом – треба ж таке! Учитель знову в Харджибіє... Самі селяни, звісно, не могли його повернути. Тут щось не те. І цього не міг зрозуміти жоден сільський бей. Тому Джемаледин і розходився, що нічого не знає. А для чого обурюватись? Це все одно що кулаками лупцювати повітря. Раз їм вдалося виселити вчителя з села, а вдруге може й не вдатись. "Простолюд любить учителя, – думали агалари, – і може не дати його в образу". Зараз це розуміє, мабуть, лише Аджи Ербаїн, хитрий і обережний. А без хитрості й сила нічого не варта. У нього шістдесят пар волів, тридцять двоє коней, чотириста десятин землі. Аджи Ербаїн обробляє ці землі й вирощує худобу. Гарба цибулі – гарний жарт! Та якщо Аджи Ербаїн у будь-яку пору року стане на березі Ельтингену лицем до Кавказу і ворухне пальцем, то вже наступного дня з Темрюка прибудуть до нього каравани овочів! Заковика тут не в цибулі, а в тому, що Усеїн-оджа повернувся в село і знову буде сіяти смуту серед селян, підбивати їх до вільнодумства. Не доведи Аллах, дійде до вух його світлості губернатора, і в нього знову складеться погане враження про село.
– Оце й виходить, Усеїне-оджа, – мовив Джемаледин і тяжко зітхнув. – Ми вас не запрошували в Харджибіє, а ви приїхали....
– Приїхав, – погодився вчитель, – бо мої кращі спогади пов'язані з цим селом. Я багато сил віддав місцевій школі, дітям, яких навчав. Ось їхні батьки й покликали мене... А якби покликали ви, – подивився на Джемаледина і на Ебу-Бекира, – то я б не приїхав.
У Джемаледина й Ебу-Бекира очі стали, як п'ятаки. У кімнаті запанувала тиша. Пройшло кілька тягучих хвилин дзвінкої тиші, доки Аджи Ербаїн кашлянув у кулак і низьким від стримуваного гніву голосом запитав, переходячи на "ти":
– Не приїхав би?.. А якби тебе запросив я? Теж не приїхав би?
Він надувся і спідлоба вперся у вчителя важким гострим поглядом. Усеїн-оджа відвів очі і вдав, що розглядає візерунки на килимі. Подумавши, похитав головою.
– Ні. Не приїхав би! – похитав головою Усеїн.
Аджи Ербаїн, повільно нахиляючись, свердлив поглядом учителя і тремтячою рукою взяв на килимі табакерку.
– Глянь на мене, Усеїне-оджа! – закипаючи від злості, мовив Аджи Ербаїн. – Коли начальник поліційної управи Феодосійського повіту Караганський об'їжджає волості, він не повертається до Феодосії, доки не погостює в мене хоча б дві доби! Ти це знаєш?.. А флігель-адьютант Дунаєв, зустрівши мене в Сімферополі, віддає честь. Чи є в твоїй голові хоч трохи олії?.. Я йому роблю послугу, запрошую Усеїна-оджу в село, а він, бачте, не захоче приїхати. Ще й як приїдеш! На твоє повернення в село я давав свою згоду і цього разу. А з Сараймену – пам'ятаєш? – шість років тому ти приїхав у Харджибіє, тоді за тебе поручився Ебу-Бекир... – Оголивши в посмішці великі жовті зуби, він простягнув руку й поплескав по плечу Усеїна-оджу.
Учитель посміхнувся і нічого не сказав. Його нога затерпла, і він змінив позу. Однак довго мучився, доки зміг ворушити стопою. Нарешті встав.
– Даруйте, агаларе! Мені пора.
Праву руку він приклав до грудей, вклонився і рушив до виходу, не почувши традиційних у таких випадках слів: "Не кваптеся, Усеїне-оджа! Посидіть! Незабаром подадуть обід..."
Хазяїн дому для пристойності встав, рушив за гостем, і коли той переступав поріг, помітив на таці фільджан із недопитою кавою.
– Каву свою не випили! – сказав він.
Гість наче не почув, у вітальні взув черевики і вийшов на вулицю.
Аджи Ербаїн трохи постояв на порозі, подивився гостю в спину, а коли зачиняв двері, сильно штовхнув їх ліктем.
Вийшовши на вулицю, учитель швидко пішов, ледь спираючись на ковіньку.