Мав він крила орлині і з "тогобічної" перелинув на "сьогобічну". Але ж Дорошенкова булава муляла декому очі, і козаки другу булаву десь у очеретах знайшли і прокричали "лебединого віку та журавлиного крику" пройді Суховієнку.
Чия тепер рука перетягне — чи Дорошенкова, чи Суховієнкова? Тогобічні козаки розбились надвоє — і за того, і за другого... І Дорошенко, і Суховієнко ідуть на раду в Умань. Зібрались козаки. Дивляться — і Юрасько тут, та вже не ченцем, а козаком...
В радний круг вступили Суховієнко, Дорошенко, Юрась і Ханенко, уманський полковник.
— Положіть булави! — кричали запорожці і тогобічні козаки. — Кого рада обере вільними голосами, тому й булава.
Суховієнко і Дорошенко положили булави. Ні той, ні другий не перетягнули: перетягнув Ханенко.
— Ханенко Михайло! Ханенко! — загула рада. — Лебединий вік та журавлиний крик... Бери булаву!
Ханенко взяв булаву і кланявся на всі чотири сторони. Тут же на раді і присягнув.
— Клянусь всемогучим Богом перед святим Єго євангелієм за вольності стояти і оплакану отчизну, скільки Бог помочі подасть, обороняти.
— Лебединий вік та журавлиний крик! — не переставали козаки.
Суховієнко і Дорошенко зникли між громадою. Ханенко і Юрась за підмогою майнули у Крим. А татарам усе одно — кого не шарпати, аби шарпати...
Тепер уже й Юрась на козака трохи здався.
— Козак, козак, тільки чуб не так, — думав про його Ханенко, усміхаючись.
Вони тепер коло Бахчисарая. Козацькі полковники і татарські мурзи, і султани коло них з корогвами, а військо українське і ханське оточило їх, мов на городі мак оточив пишні троянди. Скоро похід проти Дорошенка.
Юрась, трохи піднявшись на дорогому турецькому сідлі, повернув свою коня і замислився, глядячи на чарівну столицю Селім-Гірея, що так і тонула з своїми мечетями й високими, стрункими мінаретами у темній гущині кипарисів і стрільчастих тополь...
— Про що замислився, пане Юрію? — спитав Ханенко, повертаючи й свого коня до Юрасевого.
— Та от дивлюсь не надивлюсь на сю частину Едема, пане Михайло.
— А що? Розкішне кубелечко сплели собі хани?
— Та добре... Тільки ж немало у се гніздечко пішло і нашої соломки, і нашого пір'ячка: скільки тут квилить-проквиляє нашого брата, козака-невільника!
— Скоро сього не буде: скоро житимемо з панами ханами, як рідні; їм — Крим з його розкошами і морем, нам — Україна з зеленими садочками, з вербами над ставками, з барвінком та рутою... І будемо ми пестувати нашу заплакану неньку: ти сьогобічну, я тогобічну.
— А чи поможе нам Бог укоськати того Дорошенка? Ох, боюсь, що поки ми тут, до його прилетять турецькі санджаки: він султанів услужник.
— Укоськаємо! Та ще й як! До санджаків і Хима з Єрусалима не доскаче...
— А Сірко з запорожцями? Він до татар такий ласий, як дяк до книшів.
— Ні, пане Юрію, запорожці мою руку держатимуть: я заглядав у Січ, так Сірко сказав мені: "Коли ти, каже, пане гетьмане, заприсягався в Умані за вольності стояти і заплакану Україну обороняти, то бери й мене за хустку"... За яку хустку? — питаю. "А чим, каже, заплаканій матері сльози утирати". Юрась похитав головою.
— Може тебе він і за хустку прийме, а як мене з тобою побачить, то й від хустки відкаснеться; він давно на мене пеклом дише.
Тими часами прибули з своїми ордами султани й мурзи з-під Акмечеті, Карасубазара і Кафи. Військо Ханенкове і Юрасеве двома загонами, минувши Перекоп, потягнуло стінами під Умань, де Дорошенко сидів на гетьманстві з ласки падишаха. Як боявся Юрась, так воно й сталося: падишаховим санджаком він підняв на ноги сілістрийського пашу, і той привів під Умань білогородську орду.
Вороги, що бились за "заплакану матір", зустрілись під Стеблевом і розпочали бій. Юрасеві татари й Ханенкові козаки хмарою обгорнули Дорошенкове військо і, мов тараном, били у обидва крила. Земля стугоніла від кінських копит і крику татарського.
Батькове шалене щастя вернулося до Юрася... Татари топчуть один Дорошенків полк за другим. Коли як пронесеться щось страшне у Юрася за спиною...
— Урус-шайтан! Урус-шайтан! Сірко! Алла! Алла! Сірко!
То і був Сірко з запорожцями. Як степовий вітер налетіли вони і разом підтоптали під себе не одного султана з ордою. Ніхто й не зчувся, як вони ударили і почали чесати.
Старий козарлюга, той, що перед Жовтими Водами летів до Тугай-бея з перстенем Богдана і тепер не покидав його дурного сина ні на хвилину — Васюта Макогін, полетів був з паволоцьким полком проти своїх колишніх приятелів і однокурінників-запорожців, але де ж було йому тягатись з Сірком!
Запорожці пізнали Васюту й Юрася.
— Здорова була, Юрасчина мати вусата!
— Агов! — кричали деякі до Юрася, — паніматка ігуменя! Коли у вас коса виросте, бо вуса у вас мабуть чорт матиме!
Спинилась і білогородська орда. Вона і Дорошенко з полками чигиринським і черкаським знов кинулись у січу.
— Сірко! Урус-шайтан! Сірко! — тільки й чути з одного боку.
— Або добути, або дома не бути! — гуло и стогнало з другого боку.
Кримські татари не устояли і показали хвости своїх коней запорожцям. Побіч з ними і Ханенко. Юрася оточила білогородська орда, і він нараз зник з очей Васюти Макогона.
.............................................................................................................................................................................................
Юрась у Суботові. Давно-давно він не був тут, де колись маленькими ніжками бігав за батьком. Він тепер знов паном усієї України... Тепер і Демко Многогрішний, і Петро Дорошенко, і Суховієнко — усі під його ногою: як качок на гнізді він побрав їх, і тепер вони сидять у Суботові у кайданах, а завтра кат їм голови повтинає-посіче...
Тільки сьогодні, саме під Купала, вернувся Юрась з походу у свою столицю, а за ним в кайданах вели отих гетьманів.
Чудовий, чарівний вечір. Он за Суботовом горять купальські огні. Юрась стоїть на високому ґанку. У руці у його та булава, що король прислав його батькові. Коло Юрася військова старшина — полковники, сотники, осаули... А перед ґанком стоять у кайданах без шапок — Дорошенко, Суховієнко, Многогрішний. За ними — кати-татари з сокирами...
— Рубай голови зрадникам! — крикнув Юрась та й прокинувсь.
Що се таке? Де ж Суботів? Він не в Суботові... Де ж се він? Що се з ним? Лежить... мацає руками... Якась холодна кам'яна стіна...
Він не на ґанку, а на якомусь ліжку... Перед ним, у стіні, віконце з залізними ґратами... Та се ж темна темниця... Ні, вона не темна: он у вікно з залізними ґратами заглядає сонце... Невже ж він знов у Марієнбургу?.. Так, то все було сон, і Суботів сон, і купальські огні — мрія сонна...
Через силу він встає з ліжка. Тіло його усе мов побите, поло-мане, і кісточки нема цілої. Хапаючись руками по стіні, він додибав, ледве-ледве додибав до віконця. Там, унизу, далеко під ногами, за темними кипарисами, синіє широка-широка, як Дніпро, ріка. Тільки се не Дніпро і не Вісла, Он там пливуть турецькі галери — де вони взялись? У людей на головах білі і зелені шоломи та червоні феси. Се турки... Чого вони тут? Се знову сон, мрії?.. Ні, не сон. Його очі не заплющені — вони ясно бачать: за рікою високий крутий берег темніє кипарисами, тополями і невідомими деревами, а коло самої води — високі розкішні палати...
Що ж се таке? Де він? Чи не у Варшаві?
Ні... Щось мов ударило в голову... Він силкується пригадати, а що — сам не знає... Га! Он воно що!.. Се було під Стебловом. Татари обгорнули його неначе живою стіною... "Урус-шайтан! Сірко!" Військо Його, як шпаки від яструба, розлетілись, а його, Юрася, узяли татари — сам сілістрийський паша. Його привели до Дорошенка. Кругом султани, мурзи, чауші...
—— Ти зрадник, бунтівник! — каже до Його Дорошенко. — Ти підняв руку на рабів пана правовірних... Зате будеш скараний горлом... Я велю відвезти тебе до порога Ясної Порти...
Так, так, все тепер пригадалось йому.
Мурзи і чауші везуть Його у невідомий турецький город. Оце ж і є той Акерман, звідки вилітала на Україну білогородська орда сараною і шарпала села й городи християнські... Щось блакитне, безкрає кинулось йому тоді в очі... А! Се Чорне море... Там, далеко-далеко, за його блакитними водами — той невідомий Стамбул — страшне кубло самого падишаха...
Рано-вранці, тільки сонечко викотилось, мов із води вийшло, з того блакитного моря, з Акермана виходила турецька галера. Мов дівчина уквітчана вона киндяками й обведена по боках позолотою. А він стоїть покрай галери і дивиться, як упливає з очей його і город з високими мінаретами, і сама земля... От-от пропаде земля... пропадає-пропадає — і пропала... Зостались тільки море та небо, і між ними галера... Мов велика птиця пливе вона по морю і раз по раз б'є крилами по воді: то весла, багато весел, а хто гребе тими веслами — не видно; вони там десь, під верхнім помостом... І Юрась знає, хто вони: то козаки-невільники на турецькій каторзі.
Пусто на морі, як у пустині. Хоч би острівок який, хоч би друга яка галера!.. Тільки чайки жалібно скиглять, та із моря виринає щось темне — чи то риба, чи то звір — із плеском щезає під водою.
Так, стоячи у вікна і глядячи на Босфор, все згадав дурний син славного батька... Він догадався, що сидів тепер в Едикулі...
XVII
Давно сидить Юрась в Едикулі, так давно, що вже дні і місяці поро згубив, і сам не знає, коли який день, коли свята неділя, коли яке свято — чи велике, чи мале. Пливуть дні за днями, місяці за місяцями; одна година здається за десять, а хвилина — за цілу годину. Щоранку, сьогодні, як і вчора, випливає сонечко десь там за Босфором, посвітить яку годину у віконце, та й зайде за зубчасті стіни... Тихо, як у домовині... А Юрась все чогось жде... Та чого ж йому ждати! Авжеж! Коли нема місяченька, він жде Його; молодика не жде, бо молодик ніколи не заглядає до його у віконце, а виглядає він повного місяця, або на ущербі... От він і знає, що пройшов місяць, а там другий, третій.
Щодня приходить до його стражник, приносить окрайок хліба і глечик з водою, і мовчки виходить. Думав був Юрась заговорювати з ним, так мовчить як риба, тільки головою мотає — звісно, німий. А скаже було йому що Юрась — розуміє — не глухий, може й не Турок; так, по обличчю його здавалось, що не турок і не татарин...