Гірка усмішка скривила йому уста. "Ні, ні! — скрикнув він, мов од лютого болю. — У сто тисяч разів людяніші ці дикуни від гнобителів-чужинців! Дикуни їдять своїх бранців мертвими, а зайди-чужинці жеруть нас живцем!"
І ці болючі гадки зовсім одібрали в козака охоту втручатися в чужу справу й ставати суддею між дикунами.
А тим часом другий бідолаха-бранець стояв непорушно, ждучи своєї черги. Та раптом помітив, що дикуни не звертають на нього жодної уваги, і кинувся навтьоки. Летів у смертельнім жаху якраз до Миколиної печери. За ним бігли навздогін троє дикунів. Віддаль між втікачем та дикунами ставала щораз меншею. А як почав неборака добігати до Січі, раптом пекучий сором опік Миколі обличчя.
Невже ж він — запорожець, лицар та заступник покривджених — дозволить нерівний бій безборонного проти трьох? І де? Біля порогу Січі?! Ні, ні! Неславою вкрив би це велике ім'я!
І, вхопивши списа, Микола миттю збіг зі скелі. А як учув тріскіт галуззя й шарудіння листя, вискочив зненацька і з криком: "Стій!" загородив утікачеві дорогу. Бідолаха так і задубів: широко розплющеними очима дивився на Миколу, що здававсь йому в шкурах якоюсь несьогосвітньою істотою; тремтів од жаху, не знаючи, чи впасти Миколі до ніг, чи бігти далі. Микола жестами показав утікачеві, що боронить його від напасників, побіг до першого переслідувача й проткнув його списом. Дикун із криком повалився на землю. Те саме сталося й з другим переслідувачем. Третій, переляканий, схопивши лука, прицілився у Миколу. У повітрі свиснула стріла, й Микола вчув біль коло самого серця. Та стріла відбилась од шкіряного вбрання. Миттю кинувся запорожець на ворога і, коли той знову натягнув тятиву, ударив його в груди списом. Дикун без зойку повалився мертвий. Тепер оглянувся Микола на врятованого втікача.
Бідолаха стояв переляканий на тому ж місці. Було ви но, що він усвідомлює, яка його жде доля. Покірно, мов мала дитина, ждав він од Миколи порятунку або смерті.
І шкода стало нашому лицареві бідолашного дикуна: жестами показав він урятованому, щоб той без страху підійшов ближче. Дикун послухав: тремтячи усім тілом, почав підходити до Миколи. Що кілька кроків спинявся й ставав навколішки, простягаючи з благанням руки до свого порятівника.
Микола стягнув із голови шкіряного шолома, щоб показати переляканому дикунові, що він теж людина і нічого його боятися. Тепер тільки дикун приповз до нього, поцілував землю й ліг плазом біля Миколиних іці'. Микола зрозумів, що дикун оцим оддає себе рятівникові в неволю. Якось неприємно стало нашому козакові, й він промовив: "Невольника мені не треба: запорожець усе життя б'ється з невольництвом. Уставай, парубче, й будь мені за друга!". Та не зрозумів дикун Миколиних слів і тоді тільки підвівся, коли запорожець торкнув його лагідно рукою й сам підвів із землі.
Смагляве лице дикуна, ворлиний ніс, довге чорне волосся й бистрі очі нагадали Миколі відразу індіян, про яких стільки наслухався від Джеймса. "Еге, тепер знаю, куди я потрапив, — подумав він. — Це Америка: нова, повна несподіванок країна, яку відкрив Колумб. Он куди козака загнала доля! Не йнятимуть віри козака, як верну коли на Запорожжя!"
Потім жестами Микола показав індіянинові, щоб узяв луки й стріли забитих дикунів і йшов за ним. Та спритний був індіянин: не ворухнувся з місця й лише давав знати своєму визволителеві, що треба закопати трупи, бо дикуни, розшукаючи забитих товаришів, натраплять на слід Миколи. Козак наш кивнув головою на знак згоди, й дикун почав вигрібати руками яму. Не зглянувся Микола, як трупів уже не було видно: тільки трохи втоптаний пісок зраджував могилу. Тепер вирушив Микола додому, а слідом за ним дикун. Незабаром обоє прийшли до Січі й, вилізши на скелю, почали стежити за дикунами.
Становище Миколи було все-таки не дуже веселе. Не підлягало сумніву, що дикуни після бенкету підуть шукати своїх товаришів, а тоді не минуть і печери, — силою вдеруться на вал, і Миколі лишиться одно: загинути в обороні Січі й визволеного небораки.
Тим часом дикуни вели далі танок довкола вогнища й, вимахуючи руками, підкидали кості. "Це, певно, в них уже по бенкеті. З бідного бранця зістались тільки кості, якими вони тепер забавляються, — думав Микола. — Іще, мабуть, кілька хвилин — й мені треба сподіватися гостей у своїй печері. Час подумати добре, що робити: чи втікати, чи злізти зі скелі до печери й там боронитися". І лють охопила козака: стиснув кулаки й крізь зуби промовив:"Не діждете, щоб запорожець утікав од ворогів. Головою накладу, тоді тільки й увійдете до Січі!" Вирішивши битися до останнього, зліз він по драбині на подвір'я, а за ним дикун.
Аж розплющив очі індіянин, як увійшов до печери: такого пишного палацу не бачив зроду. Та не можна було гаяти часу.
Микола вхопив списа й сокиру, давши дикунові зрозуміти, що буде боротися до загину. Той зрозумів його: стиснувши кулаки, почав бити себе в груди, вимахуючи руками в сторону берега, наче хотів сказати, що й він боронитиме пишний палац свого визволителя від ворогів, доки стане сили. Микола дав дикунові лук, стріли й другого списа і, поставивши його на варті біля малого отвору, сам став на другому кінці і :>кдав нападу.
Так простояли вони годину, коли тут пронісся зненацька дикий крик, вереск та зойк. Микола дав знати дикунові, щоб готовий був до бою кожної хвилини, але після цього настала тиша. Потім залунала дивовижна суміш вереску й виття, але цим разом ближче. За хвилину крик знову затих... Аж раптом коло самісінької огорожі розітнувсь гучний голос, а у корчах почувся тріскіт. Миттю переморгнулися наші "січовики", нап'яли луки й ждали, щоб першому, що покажеться в кущах, не дати й зойкнути. Очі їм блищали, а руки трохи тремтіли з нетерплячки. Та голос затих і тріскіт теж.
Отак простояв Микола і його завзятий джура аж до вечора. А що не чутно було більше ні гукання, ні свисту, поліз наш козак на скелю на розвідку. Ані людоїдів, ані човнів при березі вже не було: напевне, дикуни відпливли, не знайшовши товаришів.
Побачивши це, зліз наш. лавзятець зі скелі й, поклавши зброю, зготував для себе й свого дикуна вечерю. Під час роботи Микола розглянув ближче свого нового товариша. Червоно-сіра шкіра вилискувала, мов помащена олією, довге, чорне як вугілля волосся це вилося кучерями, як у негрів, а спадало гладко, як у дівчини, що обітне коси. На вухах у індіянина звисали якісь мушлі й стирчали різнобарвні пташині пера, а зуби біліли, немов слонова кість.
З розмови Микола дізнався, що звуть індіянина Чінкадавін, що індіянською мовою значило — Бистрозорий. Так прозвали його за те, що в леті міг устрелити птаха.
А що Чінкадавін був голісінький, вирізав Микола шматок шкури й, немов фартуха, прив'язав йому на поясі.
Пустельник наш невимовно тішився своїм новим товаришем і радий був поводитися з ним як із рідним братом. Але, не знаючи, що криється в душі дикуна, вирішив показати Чінкадавінові, що він тепер у полоні та мусить слухати кожного слова свого пана й володаря. І звелів дикунові кликати себе "каціке", бо чув од бувалого матроса, що так звуть індіяни своїх ватажків.
Дикун зрозумів це слово краще, ніж рухи, якими Микола хотів показати Чінкадавінові, що він йому пан. На лиці індіянина заграла радісна усмішка, і на знак того, що він зрозумів, чого хоче від нього пан, повторив кілька разів слово "каціке". Потім дикун ухопив списа, встромив його в руки Миколи й приклав вістрям до своїх грудей: цим хотів показати, що слухатиме свого пана й віддає життя в його руки. Тоді Микола з гідністю гетьмана звелів індіянинові сідати за вечерю. Чінкадавін присів на землі коло Миколиних ніг.
По вечері його ясновельможність ласкаві були наказати своєму підданцеві лягати спати. Та наш гетьман був обережний і звелів джурі спати надворі: бо не знав іще добре, чи вірний буде йому дикун і чи не схоче часом уночі звести зі світу свого рятівника.
А що Микола був дуже стомлений сьогоднішньою пригодою, то, видоївши лам, зараз же заніс усю зброю до печери, поклав у головах, щоб бути напоготові, ліг на сіно й заснув твердим сном.
Глава друга. Рятівник та врятований
Зміцнення твердині.
Дикуни й щодо мови
кращі ніж
гнобителі-чужинці.
Побудова човна
Другого дня вранці першою думкою Миколи було пересвідчитися, чи дикуни дійсно відпливли з острова.
Отже, після сніданку пішов він разом із Чінкадавіном на берег. Ідучи повз місце, де були поховані троє дикунів, побачив Микола, що індіянин спинився й показує на землю, де закопав ворогів, даючи рухами зрозуміти, що хоче їх викопати та справити собі смачний обід. Та Микола закричав, підняв списа вгору, показуючи Чінкадавінові, що вб'є на місці, як він тільки наважиться це зробити. Індіянин зрозумів погрозу й скорився, дивуючись дуже, чому то каціке заборони йому таку приємність, — бо, що була це річ огидна й нелюдська, навіть не могло поміститися в його голові.
Незабаром Микола прийшов до того місця, де вчора бенкетували дикуни. Що за картина розкрилася перед його очима! Навколо спопелілого вогнища лежали кості та недоїдки людського м'яса, подекуди червоні плями на піску вказували місце, де ще вчора калюжами стояла кров. Огидно стало Миколі, як побачив ці сліди звірячого бенкету. Рукою дав знак Чінкадавінові, щоб він зібрав кості й шматки м'яса, вигріб яму й закопав останки своїх нещасних земляків.
Тим часом Микола розкидував вогнище гіллякою, сподіваючись, що, може, під сподом знайде жарину. Та даремно — з вогнища не зосталося жодної іскри; лише вигаслий попіл сірів на його місці! Микола сумно звісив голову, бо, коли чудом майже вдалось йому придбати товариша, бракувало тепер до повного щастя тільки вогню. А коли він отак стояв задуманий і вдивлявся в погасле вогнище, побачив, що його дикун вимахує руками, потім зірвався несподівано, вхопив сокиру й прожогом погнався в ліс. Микола не міг стямитися з дива. Що мало це значити?
Бачив тільки, як Чінкадавінова постать ставала все менша й менша і нарешті зовсім зникла в лісовій гущавині.
"Що з ним сталося? — думав Микола. — Чи не побіг він часом до своїх, що, може, сховалися в лісі, та чи не збирається мене зрадити? А коли ні, то навіщо вхопив сокиру? А може, побіг до печери й думає не пустити мене туди? От тобі й приятеля придбав! Та не діждеш цього, зрадливий дикуне! Не вигнати тобі з власної хати козака-зап орожця! "
Ухопив списа й кинувся вже слідом за Чінкадавіном, щоб дати йому доброго прочухана, коли тут дивиться, а той біжить із лісу! Микола зупинився здивований, й трохи соромно йому стало, що так швидко осудив свого товариша.