Тисячі звернень від давно діючих і новоутворених громадських організацій із закликом шукати формулу загального миру повинні б надійти до штабів опозиційних сил, Адміністрації Президента та Верховної Ради. Тобто суспільству слід було б оговтатись од шоку і взятися за творення власної історії.
А тому як першу ластівку активізації громадянського мислення треба розглядати пропозицію ініціативної групи "Перше грудня", яка подала до Верховної Ради проект суспільного договору "Національний Акт Свободи". Його розробили правознавці, економісти, філософи, дипломати і громадські діячі. Цей документ містить принципові та взаємопов'язані елементи: план політичного врегулювання, принципи роботи уряду народної довіри, механізми противаг гілок влади, конкретні заходи на відновлення довіри і справедливості, завдання економічних перетворень. Договір також передбачає появу якісно нових способу і механізму громадського контролю дій влади, вираженого представницьким органом — Радою народної довіри. Учасники групи "Перше грудня" закликали Верховну Раду розглянути і схвалити "Національний Акт Свободи".
Помітною подією мирної хвилі минулого тижня стали також спеціальні дебати Парламентської асамблеї ОБСЄ у Відні "Про поточну ситуацію в Україні". Втім, результат подібних форумів у Європі вже звичний: підтримуємо боротьбу українського народу, засуджуємо насильство, закликаємо до пошуку компромісу. Тобто нічого нового. Тоді як українці хотіли б почути про конкретні перспективи вступу держави до ЄС, безвізового режиму, про санкції стосовно винуватців кривавих каральних розправ над активістами Майдану, програму підтримки демократичних реформ. Вочевидь, поки що мусимо покладатися на самих себе...
По кому подзвін...
- лютого 2014 року
Опозиція заблокувала парламентську трибуну, вимагаючи від його керівництва реєстрації постанови про повернення до Конституції 2004 року. Її лідери повідомили, що в понеділок на засіданні погоджувальної ради передали голові ВР Володимиру Рибаку проект відповідної постанови за підписами керівників фракцій "Свободи", "Батьківщини" і "УДАРу".
Цей документ, як запевняють опозиціонери, дає змогу Україні вийти з глибокої політичної кризи і не допустити кровопролиття на вулицях, оскільки владні повноваження перерозподіляються на користь парламенту та уряду. В той же час президент позбувається своїх диктаторських повноважень. У проекті постанови зазначається, що Конституційний суд 2010 року своїм одіозним рішенням хоча й назвав процедурні хиби під час ухвалення Конституції 2004-го, не скасував жодної її норми. Отже, де-факто вона залишається чинною. Документ передбачає фіксацію дії цієї Конституції і зобов'язує Верховну Раду опублікувати її текст у газеті "Голос України".
Але президент, судячи з усього, відверто не хоче повертатися до парламентсько-президентської державної моделі. Тому, як твердять опозиціонери, тисне на всі свої важелі, аби цього не допустити. Проте якщо раніше він був упевнений у своїй кишеньковій більшості у ВР, то тепер боїться, що вона може йому не підкоритись. А тому нібито дав вказівку не реєструвати документ. Мабуть, так воно й було, бо як інакше пояснити поведінку працівників апарату Верховної Ради, які під різними приводами зволікали з тією процедурою?
Голови опозиційних фракцій зробили різку заяву, що їхні переговори зі спікером завершилися нічим. Близько одинадцятої години ранку журналісти і депутати побачили з вікон парламенту чорний дим, що здіймався над перехрестям вулиць Інститутської та Шовковичної, де колона протесту— вальників зіткнулася з міліціонерами і "тітушками". Політичний коктейль таки вибухнув.
Після третього візиту опозиціонерів до спікера кулуарами поповзли чутки, нібито спікер відчув себе зле і його забрала "швидка". Проте було повідомлено, що проект постанови таки зареєстрований. Але виникла інша проблема — із залу зникли "регіонали": їхній маневр хотіли повторити й комуністи, проте опозиціонери вчасно його помітили і заблокували "червоних" у залі.
Однак стало очевидно, що цього дня голосування за постанову, підготовлену опозиціонерами, не відбудеться, а процес творення Основного закону переноситься на вулиці столиці. Його інструментами стали, на жаль, не розум, не ініціатива, а сльозогінний газ, кийки та каміння. Що й казати, гарна буде Конституція: розфарбована плямами крові, проілюстрована сценами насильства. За п'ятдесят метрів од стін парламенту — цитаделі демократії, просто перед його вікнами — справжня війна. Не відомо, хто почав перший. Опозиційні депутати в кулуарах парламенту демонструють саморобні бомби, які вони нібито вилучили у провокаторів, дають інтерв'ю, замість того щоб стати між демонстрантами і правоохоронцями та не допустити жертв. Як же низько впав рівень наших політиків з одного й з другого таборів, якщо вони допустили цю бійню!
Тим часом на розі Шовковичної та Інститутської палають автомашини, вибухають гранати, свистять гумові кулі й каміння, стелиться сизий туман сльозогінного газу, над головами спецпризначенців і демонстрантів — млини кийків і палиць. Раз по раз із лав "беркутівців" витягують попід руки поранених, неподалік, в одному з дворів, розгорнуто імпровізований військовий госпіталь. Увесь майданчик тут устелений постраждалими бійцями. Медсестри їх перев'язують. Закривавлені лоби, носи, перебиті руки. Навіщо цей героїзм? Кого захищаєте, хлопці, ціною свого здоров'я чи й життя? Колеги з іншого боку барикад повідомляють, що серед мирних демонстрантів рахунок поранених іде на сотні, бо ні щитів, ні бронежилетов вони не мають. Хочеться вщипнути себе за вухо, чи, бува, не наснилося. Ні, Київ, революція 2014 року. Раптом чується переможне ре— висько "беркутівців" і "тітушків". Вони полонили майданівця, до нього відразу підбігають кілька бійців і б'ють хто чим: ногою, кийком, кулаком. "Ах ти ж, сука!". Непритомного полоненого тягнуть до автозака, кров стікає на асфальт, багато червоної крові. Потім витягують іще одного бранця. Знов усе повторюється. Звірячий рик і грюкіт кийків об щити, глухі удари по закривавленому тілу... Моя міліція мене береже. Ці "орли", вочевидь, забули, чиї вони сини, кому мають служити. Діють за логікою війни, підкоряючись лише хижацьким інстинктам. Око за око, кров за кров. А як схожі один на одного "тітушки"! Де їх беруть, де та фабрика, що їх штампує? Виявляється, є ще одна Україна — голодна, неосвічена, безпросвітна, якій на все начхати: на Конституцію, на волю і на все високе. "Он там ваша Україна, по той бік барикад!" — сікався з кулаками один із них до журналістів, які намагалися присоромити правоохоронців. Проґавили ми її всі, цю другу Україну, бавилися шароварщиною, очищали мову солов'їну, пишались історією, а треба було зробити все, аби забезпечити гідною роботою й освітою наших нещасних братів на сході. Та що вже говорити, коли ллється кров...
Прикро, що слідом за гривнею в нашій країні стали падати в ціні й людські життя, які вже стали розмінною монетою в політичній боротьбі. П'ять життів за скасування диктаторських законів, близько тридцяти — за Конституцію. Сотні поранених. Скільки ще душ треба покласти на олтар демократії і миру? Найстрашніше, що український народ дозрів до того, щоб сплатити жахливу данину за свою волю. Цього дня тисячі патріотів фактично пішли на заклання. Що ж за нелюди правлять країною, де влаштовано такий кривавий аукціон? По комусь плачуть дзвони, а по комусь — Гаазький трибунал...
Яке суспільство, така й політика
- лютого 2014 року
Друга риса — елітарність. Народний депутат — дворянин, граф, князь, який вийшов із грязі і дивиться на пересічного громадянина згори, а говорить крізь зуби. Це каста. Аби вона жила, вони придумали виборчі закони, які пересівають через грошове сито кандидатів. Вони ніколи не допустять, щоб в Україні діяло виборче законодавство європейського рівня. Майдан 2014 року — це повстання амбітних молодих людей, аби прорвати це зачароване коло кастовості.